Дозволяю себе любити

Твої очі зелені? Може карі? Чи кольору літнього неба? Я б хотіла запам'ятати, це маленька, скупа потреба.

Мені треба давно сказати. На язику ніби та цикута. Забути тебе — не важко, важко це — не забути. Ти любиш чай? Або каву? Ми про це колись говорили.

Прокляття, не пам'ятаю. П'ємо ром у пустій квартирі.

Обнімаєш мене? Не варто. Сонце кр`адеться крізь фіранку. Воно зараз усе побачить, прошепоче на вушко правду.

Я не вмію тебе кохати. І бажати доброго ранку. Але можу тебе цілувати. Сухо. Прісно. Як сіль на ранку.

Я не вмію тебе любити. Або слухати до півн`очі. Але можу з тобою сміятись, грати роль, яку ти захочеш.

Я не вмію з тобою бути. Тіло тут, розум тут, серце порізнь. Але можу тобі шепотіти, щось про завтра і невідомість.

Я не вмію тобі посміхатись. Рефлекторно складаються губи. Ти неначе сліпий, не бачиш, обережно мене голубиш.

Я не знаю, як далі бути. Від брехні висихають очі, від нещирості мерзнуть руки. Я боюся себе. І доторків. Обізнатись. Забути. Сплутати.

Я не можу з тобою бути. Тебе варто давно відпустити. Ром туманить стомлену голову.

Дозволяю себе любити.