Уночі, одна

вранішня темінь укриє два зніжених тіла,

котрі спочивають опісля буремної ночі.

ми знову межу заступили:

ще ближче до окраю прірви,

ми знову ідемо назустріч,

ізнявши із себе сорочки.

нам перед обличчям примх

встояти не дано вже,

щоразу в цій грішній, звабливій

грі програємо ми,

спротив не чинячи жодний,

терпіння набравшись удосталь,

привіт у посланні шлемо задоволеній сатані.

пропадеш ти о першім промінні

німого сонця, як завжди прокинусь

у ліжку сама із собою. в думках я

сердитимусь, буду клястися

і слати тебе до чорта.

однак все прощу, як тільки напишеш

«боже, ти просто чудова!»

повторимо ніч, куштуючи плід заборони

іще раз. я знатиму – це наш останній.

ми встанемо разом, в обнімку цілунки

даруючи перед тим, як ти вщезнеш.

зі шляху мого спорожнілого знову життя.

і нехай! все ж загоїться з часом.

загоїтись має...

тільки, мабуть,

не я.