Годинник Спогадів

- Вау... – мовила я стиха.

У минулому житті, я мала досить «звичайну» зовнішність. У мене було чорняве, неначе смола, волосся, карі очі, які виблискували золотавими барвами, немов поля пшениці та тонкі вуста, які завжди вирізнялись природним кольором поміж моїх однокласниць. Ніс був прямим, ніби воронячий дзьоб, а на підборідді виднілась невеличка родимка. Батьки завжди казали, що я не дуже гарна, проте постійно намагались втішити мене фразою: «але якийсь хлопець все ж візьме тебе заміж», хоча... Цими словами, вони ніби заспокоювали не мене, а себе. З часом, я зрозуміла, що все це не правда, але вже було пізно... Мої любі батьки нав’язали мені купу комплексів, яких було майже неможливо позбутися. Я ненавиділа себе. Моя зовнішність дратувала настільки, що було нестерпним дивитись на неї й терпіти, як обличчя, так і тіло. З часом довелося звикати до своїх особливостей, але я так і не встигла повністю позбавитись цієї «огиди до свого зовнішнього я».

Від здивування, я гепнулась на підлогу і відразу ж почула кроки. Але... Тіло ніби почало реагувати на це... Мене пройняло тремтіння. Дівча так тряслося, неначе її збираються гамселити. Колись я також реагувала подібним чином... Боялась, ховалась, але це нічого не змінювало, мене все одно знаходили і давали прочуханки за існування... Хех.

Кроки все наближувались і я почала чути чіткий цокіт підборів.

Здається, людей декілька... Скоріш за все, близько трьох осіб.

Люди потрохи наближались, а тіло реагувало ще сильніше. Пані почала важко дихати, неначе у неї, чи то у мене, почався СПС*. І все ж, кроки наблизились до дверей і з сильним гуркотом відчинилися. Переді мною виднілось три силуети, одягнені, немов покоївки у середньовіччі. У двох з них було зав’язане волосся у пучок. З поміж тих жінок найбільш вирізнилась середня дівчина. Від її вроди перехоплювало подих: блакитні очі, біляве розпущене волосся, що було неймовірно довгим і спадало майже до колін, неначе водоспад, але мою увагу привернула не тільки її краса, а й огидна посмішка, ніби у мого брата в той день.

Мимоволі я почала відповзати від дзеркала. Тіло леді, чи то тепер моє, кричало: «Не довіряй їм!».

- Гей, Відьмо! Коли ти вже подохнеш тут? – почала говорити прекрасна покоївка.

Відьма?.. Невже ця жінка, в чиє тіло я потрапила, є відьмою?.. Зачекайте, навіть якщо так поглянути, все нагадує попередні віки. Кімната, одяг, навіть зачіски є правічними... Невже, я потрапила в якесь з минулих століть?.. Ні, ні, ні, і ще раз ні! Я хочу бути вдома, в Україні, нехай мене там не люблять, це все одно краще, аніж жити у давнині, коли жінок навіть за людей не вважали!.. Господи, будь ласка, хай це все буде лише моїм маренням від болю, але головне, аби це не було чимось схожим на переродження з романів!

Боже... Але якщо я відьма, то мене ще й на вогнищі підсмажать?! О ні! Поверніть моє кволе тіло!

- Мені та‐ак набридло ходити сюди кожного тижня та приносити тобі харчі, добре, що хоча б прибирати не треба, все ж таки ця кімната є твоїм обличчям. Така ж брудна, гидотна та небажана. – Продовжувала белькотіти білявка.

Що?.. Раз у тиждень?.. Як власниця цього тіла взагалі дожила до підліткового віку?! А що, якщо їй не 15, як було мені у моєму попередньому житті, а значно більше та через недоїдання виглядає на цей вік?..

- Хоч кімната і досить гарна для такої як ти – вбивці, проте це приміщення є найбільш жахливим для члена ерцгерцогської родини.

– Ніяк не замовкала покоївка.

Стоп. Вбивця?.. Що як ця прекрасна дівчина, у тілі якої я знаходжуся, позбавила когось життя і тому її звуть відьмою?.. Хоча... Це суттєво не змінює того факту, що мене можуть вбити. Проте тепер, у мене є два варіанти смерті: або гільйотина, або запечення у вогнищі, буцім смажена курочка. Тому, Боженько, прошу: поверни назад моє тіло! Чому я повинна бути цапом-відбувайлом, а не винуватиця?! Смерть не входила в мої плани!

- Як же прикро... Будь я герцогом, дала б тобі комору для покоївок, або ще краще – посадила б у цюпу. Ось чого варті вбивці своїх матерів. – Все ще не зупинялась гарна покоївка.

Після останнього речення я не стрималась та стиха мовила:

- Що?..

- Хах. Невже від голодувань дах поїхав?.. – здивовано промовила білявка.

- Ні, мені дійсно цікаво – невже я вбила свою матір?.. – нестримно почала розпитувати я.

- Так, мале, худорляве стерво, яка вбила мати при появі на світ. Всі тебе зневажають!.. Ти не заслуговуєш на життя! – Сказала якась з покоївок.

- Стоп... Проте, якщо я «вбила мати при появі на світ», то моєї провини в цьому немає. Це робота лікарів – рятувати людей, і вони з цим не впоралися... – сказала я та кинула погляд сповнений підозри на служок.

- Ах, ну це... – промовила одна з покоївок та подивилась на блондинку.

Оу, схоже ця білявенька тут головна...

- Та як ти смієш?! – заволала гарненька служниця.

Вона взяла склянку води, яку принесла з собою, та замахнулась на мене. Я миттю відхилила голову, а покоївка відразу ж влучила нею мені у скроню. Впавши на підлогу, склянка розбилась на маленькі скельця. Різкий біль пронизав мою голову. Вода стікала по неслухняному волоссю та крапала з пасм на обличчя. Я відчула, як зі скроні у мене почала йти кров.

Чекайте. Біль?.. Тож, усе ж таки я справді «переродилась»... Дідько. Боже, мені всього 15, а ти вже мене ненавидиш.

Роздратована білявка, все ж кинула їжу мені під ноги та демонстративно обернулась зі словами: «Досить теревенити з цією божевільною! Ходімо!». Всі три служки покинули, тепер вже, мою кімнату, залишивши на одинці з нестримними думками...

Що ж, цікава ситуація... Я потрапила у якийсь інший світ чи минуле, якщо дивитись на кімнату і речі. Мене звинувачують у вбивстві матері, за факт мого існування, називають відьмою та схоже не раз залякували або били як сьогодні. «Це приміщення є найбільш жахливим для члена ерцгерцогської родини» – з цих слів, виходить, що я – дворянка, і не аби яка, а донька ерцгерцога!.. Хоча... Якщо він посадив свою доньку у цю кімнату, схоже саме він ображений на дитину за смерть дружини... От дурень. Ай, грець йому. Головне питання: як мені повернутися до свого світу?.. Ще мене дуже напружує той факт, що покоївка – блондинка, схоже, має якийсь вплив у маєтку. Вона може ходити з розпущеним волоссям, в той час, як інші прилизують свої зачіски, аби й волосинки не було видно, має досить гарну уніформу, коли в інших покоївок видніються шви від повторних зашивань форми... Проте, не можу сказати, що вона негарна, навіть навпаки – вона дуже красива! Та білявенька схожа на святу, з тими прекрасними блакитними очима, однак, судячи з її дій, зовсім не святиня. Скоріш за все, вона донька якоїсь впливової людини у маєтку, тому, мабуть, мені перепаде за свої висловлювання...

Ці події, нагадали мені про сім’ю... В пам’яті спливло, як батьки вкотре були незадоволені мною, вони кричали без вагомої причини. Мені було 14...

- Якого біса, ти знову не приготувала своєму братові їсти?! – невгамовно кричала мати.

- Мамо, як би я встигла зробити братові їжу, якщо я щойно прийшла додому зі школи?! Він вже дорослий кабанисько, йому 20 років, нехай сам собі готує жерти! – почала кричати я у відповідь.

- Як ти мене назвала?! – почав підвищувати тон брат.

- Та як ти смієш так обзивати Данилка?! Як взагалі ти з матір’ю говориш?! – продовжувала волати Мати.

Брат настільки розлютився, що аж почервонів зі злості. Мама, зі свого боку, взяла горнятко кави, яке стояло поруч, і кинула у мене чашку. Я встигла швидко ухилитися і філіжанка пролетіла крізь мене, але на обличчя все одно потрапило декілька краплин гарячого напою. Чашка відскочила від стіни та розбилась на маленькі шибки.

- Ай..! – скрикнула я від болю.

- Мале стерво..! – промовила мама, кинувши на мене злісний погляд.

Глянувши на Данила, я побачила його пильний погляд, спрямований на мене, а вуста прикрашала огидна посмішка, яку він прикрив рукою. Цей нахаба зображав божевільно занепокоєного брата, який хвилювався за опік сестри, але по очах було видно, що йому подобалось як я, тримаючи ошпарену щоку, корчилась від болю.

- Тварюка. Предслава, негайно приготуй Данилу поїсти і йди вчити уроки. Щось скажеш на перекір – поплатишся не лише щокою, а і невеличким переляком! Все зрозуміла?! – сказала мати з поглядом наповненим люттю.

- Але... – намагалась відмовитись я.

- Предслава! – крикнула матір.

- Добре мамо. – Відповіла я, не витримавши крику та напруги.

Жінка вийшла з переміщення, залишивши нас з братом.

Поглянувши на Данила, я побачила, що він вже не приховував посмішку, як було до цього. Брат відкрито сміявся з мене та намагався присоромити. Данило почав підходити ближче. Він був досить близько, аби дихати мені прямісінько в лоба, поклав руку на плече та опустив голову до вуха. Брат прошепотів: «Не сподівайся на любов від моїх батьків, ти її не варта». Акцент на слові «моїх» був настільки явним, що здалось, ніби вони були не нашими батьками, а тільки його. Після тих слів хлопець пішов у кімнату, куди попрямувала мати, зі словами: «Мамо, з тобою все гаразд?», а я надалі стояла посеред кімнати, тримаючись за свій опік. У той момент, ніби щось у мені тріснуло, розбилось на шмаття. Після цього інциденту я більше не сподівалась отримати ніякої любові від сім’ї, як від батьків, так і від брата. Прийшло усвідомлення, що всі ті люди мене ненавидять, вважають не потрібною та «негідною» їх...

Досить вже згадувати минуле. Зараз найголовніше – знайти спосіб, як повернутися до мого світу. Якщо я якось потрапила до цього всесвіту, то можу і якось повернутись, правильно?..

Я підвелась, щойно тіло дівчини перестало тремтіти.

- Хух. Ну і початок дня... Думаю, тут буде досить весело. – Сказала це, потягуючись, аби розім’ятись.

Через рану, що досі кровоточила довелося оглядати кімнату в пошуках засобів для промивання. Побачивши біля вікна шафу, я швидко підбігла до неї та відчинила. Там було декілька суконь, що мали не дуже охайний вигляд та маленькі шухлядки, які на вигляд, використовували майже щодня. Відкривши одну з них, я побачила невеличку пляшечку перекис водню, якого там вже майже не було. Швидко вилила на поранення все, що лишилось у пляшці й зачинила шафу.

Перевівши погляд на вікно, я побачила, що крізь темні штори проникало денне світло, тому підійшла та відслонила їх. Після цього відкрився дивовижний пейзаж. За вікном все сяяло зеленим цвітом. До моєї кімнати простягались віти великого дерева, які віддавали усіма відтінками зеленого, далі виднівся великий сад, де був гарно вистрижений кожен кущик та деревце, багато людей у формах – прислуги, бігали у справах, а подивившись ще далі, я побачила заклопотане місто, де вештались купа незнайомих мені людей.

- Ого... Як же гарно!.. Але усе так дивно виглядає... Купа стилів з’єдналися воєдино, ніби декілька століть тому.. – мовила я, вилупивши очі від здивування.