Годинник Спогадів

- Аха-ха-ха-ха, - почула я дзвінкий сміх крізь білу пелену. - Предславо! Предславонько! Усміхнися! - Незнайомка торкнулася кінчиками пальців до щік, підкреслюючи усмішку.

- Га?..

Туман закривав половину її обличчя, але усмішку я чітко бачила. Пелена почала щезати, а я все чіткіше бачила постать перед собою. То була дівчина років 14. Вона мала темне волосся, що виблискувало мов на сонці попри туман. Колір його був подібним до карамелі. Очі нагадували смарагди. Вони так і манили своєю глибиною. Дівчина широко усміхалась мені та все кликала:

- Предславо! Якщо не усміхнешся, цей світ згорить до тла від розпачу! - Глузливо і трохи погрозливо крикнула та.

Мої очі вилупились на неї, немов я бачила якусь примару:

- Алфі?..

В мить розплющила очі. Я уривчасто дихала, немов бігла марафон, а не спала. Роззирнувшись навколо та не побачивши нікого - полегшено видихнула. Тут я почула кроки, які долинали за дверима.

Не Сомія. Це мабуть та відьма - передчуття таке. Та тітка мене дубасила без причини, тому сьогодні я маю бути "шовковою", аби не було й приводу до мене докопатися.

Я стала на ноги та пекучий біль розійшовся моїм тілом. Поглянувши на ноги мені відразу стало зрозуміло - будуть шрами.

Дідько... Все настільки погано?..

Двері відчинились, лякаючи своїм грохотом.

- О, сьогодні ти у формі. - Презирливо подивилась на мене Люзієт. - Прийшла до тями чи згадала наші чудові уроки з дитинства?

Я проігнорувала її, на що вона скривилась та продовжила:

- Йой... Видно, що донька простолюдинки... - приклала руку до щоки і "схвильовано" похитала головою. - Нічого люба, ми виправимо цей вроджений дефект.

Останні два слова таки розбісили мене, та я випалила:

- Як походження моєї матері стосується відсутності відповіді вам? - Запитала я, похиливши голову і продовжила: - Хіба я маю відповідати на ваші питання? Ви ж навіть нижчі за мене статусом, тож я можу сказати з упевненістю - ваший "вроджений дефект" набагато сильніший за мій, оскільки в мені хоча б половина "голубої крові".

- Ха... - у неї відібрало мову. Точно.

- Ваші ж цінності відібрали у вас мову? - Глузливо протягла я торкнувшись рукою до правої щоки.

І тут я усвідомила, що я мала бути "шовковою", а витерпіла її всього секунд зо п'ять... Дідько... Що ж тепер зі мною буде?.. Якого я почала огризатись, коли це навіть не про мою мати казали... Агх! Ні! Я правильно вчинила, вона знущалась з Юліяни і кепкувала з її матері, це неприпустимо в будь-якому випадку.

Люзієт стояла вирячивши на мене очі. Вона була настільки здивована, що я вже думала вона знепритомніє. У її голубих очах я могла роздивитись широкий спектр емоцій: насамперед злість, потім здивування, а вже потім презирство і інші емоції. Потім, коли вона відвела той, вельми дивний, погляд(я дійсно думала, що у неї очі випадуть від таких витріщань), та просто обернулась і гучно вийшла з кімнати Юліяни.

- Що?.. Що то було? - Вирвалось із мене.

Все ще здивована таким дивакуватим розвитком подій, просто стояла біля ліжка і з хвилину дивилась на двері. Потім, відвівши погляд, я глянула на досі закриті штори. Підійшовши до них, з гучним шорохом розпахнула запони. У ніс вдарив чіткий запах пилу, що змусив мене трохи закашлятись.

Вау... Скільки не дивлюсь на цей дивакуватий краєвид, все не можу звикнути. Хм.. Дивно. Я вже не сильно відчуваю болю у ногах.

Перевівши на них погляд я побачила, що кількість ран на ногах зменшилась, ніби їх там і не було. Мов загоїлись за такий короткий термін...

Якого?.. Так... Треба все обмізкувати з подій учорашнього дня до моменту цього дивакуватого зцілення. Що я учора чула до моменту мого знепритомнення? Хм... Не згадаю, все буцім у тумані. Добре, до біса все, варто спробувати знайти якусь відьму(але не таку як Люзієт), або ворожку, кого-небудь. Поки я тут стирчу і терплю муки Юліяни, вона помирає у моєму тілі. Чому я про це раніше не подумала?.. Агх, яка я егоїстка... Все, зберись Предславо! Ти маєш повернути все на місця не тільки для себе, а й для тієї, хто знаходиться у твоїм тілі. Все ж, давши відсіч всім зміям, вона зможе жити, а там... Вона просто помре замість мене.

Бідна Юлька, якби вона хоч трохи взяла отрути від змій навколо, ніхто б її не чіпав. Мабуть. Більшість, якщо не всі працівники тут, просто самостверджуються завдяки Юліяні. Вона була слабкою, тому всі й нападали. Але винні вони, рости у такому оточенні все життя - суцільне жахіття, усе ж Юліяна була не слабка, вона сильна і терпелива.

Біль у ногах зовсім вщух і я знову перевела погляд на них. Якого... Усі синці та рубці зникли?! Я б хотіла з цим розібратись, але... Мабуть не моє діло. Я збираюсь повернутись до свого світу, тіла, жахливого оточення і все це приправлено загрозою смерті. Буцім нове життя, а воно як було паскудним, так і залишилось. Щастить мені, нічого не скажеш. Хоча... У мене є людина у тім житті, аби хотіти продовжувати жити. Олесь, мій друже, я повернусь і ми знову зможемо вигадувати дивакуваті історії на березі річки, розповідати про серійних вбивць і їх злочини та красти смаколики у твоєї сестри. От тільки... Чи вдасться це мені зробити, якщо моє тіло помирає...

На мої очі почали наливатись сльози. Я швидко витерла вічі і натягнула усмішку. Вона мені допомагає, забуваю, що життя робить мені неприємні сюрпризи, та і загалом, відчуваю себе щасливіше від неї. Перевівши погляд на людей у місті, я усміхнулась ширше.

Всі такі заклопотані. Так дивно бачити різний стиль одягу, себто... Люди дійсно вдягнені мов пройшли через портали епох, а тепер змішались у велику групу і намагаються допомогти один одному знайти своє століття.

Я обернулась на місці і попрямувала до дверей. Вмить у дверцята обережно постукали.

Точно Сомія.

- Добрий ранок, пані, я принесла вам сніданок. - Мовив тихий, лагідний голос за дверьми.

- Проходь, Сомику, не питай перед тим, як увійти, ми ж подруги! - Розважливо кинула я.

За дверима почулось явне "Ох", а потім, через секунд 10(я почала рахувати трохи пізніше, але вже най буде 10) ручка повернулась і дверцята відчинились.

Ранок починається не з чаю, а з такої краси за дверима(на той момент я забула про Люзієт).

- Пані, ви мене засоромили! Як ви можете казати такі речі покоївці! - На її темному личку було видно рум'янець, а білі вії закривали половину її світлих очей.

- Як мило. - Мимоволі мовила я, захопившись красою Сомі, від чого вона зашарілась ще більше.

- Пані!

- Добре, добре, припиняю. - Сказала я, коли вона ледь не впустила тацю з їжею, - Сомі, чому ти так соромишся? Ми ж дійсно тепер подруги! - Продовжила я з усе ширшою усмішкою.

- Пані, ви така безсоромниця! Як так можна знущатись... - мовила вона з ледь прикритими очима, а потім продовжила: - Добре, пані, я сама готувала вам цю їжу, будь ласка, поїжте, а потім я допоможу вам одягатись, герцог Геацинт хоче вас бачити.

І поки я не встигла відповісти, вона додала:

- І будь ласка, не називайте мене Сомиком при інших, це можуть неправильно трактувати. - Опустила голову та надула губи. - Я знаю, що сама погодилась на таке звернення, тим паче знаю, що ми тепер подруги, але покоївка і вельмишановна пані - не можуть дружити.

- Йой, ну в дечім ти не права, я не "вельмишановна пані", тому дружити ми можемо. - Мовила я і розвела руками, поки Сомія ставила їжу на стіл, - Якщо тобі буде некомфортно від ім'я "Сомик" я припиню тебе так кликати.

Сомія закінчила ставити страви і розвернувшись до мене мовила:

- Пані, ви невиправна.

Я почала реготати, а Сомі знову зашарілась. Після того я швидко поїла і хвалила здібності покоївки, від чого та замаковіла ще більше. Потім Сомія допомогла знайти якийсь нормальний одяг(цікаво, де вона його знайшла, якщо у шафі Юліяни було вельми... Не густо), допомогла одягнутись мені, а тоді допомогла знайти дорогу до герцога. Якщо коротко: вона мені дуже сильно "допомогла".

Покоївка привела мене до саду, того самого, на який я дивлюсь вже третій день з вікна Юліяни. Він був гарно доглянутий. Поки ми йшли уздовж прекрасної дороги, відчула себе у іншому вимірі: світі зелені та пречудових квітів, які додають фарб на, і так, неймовірну палітру зелені. Як гарно... Хоч і прихильниця кактусів, але коли за квітами доглядаю не я, вони виглядають бездоганно.

Навколо мене цвіли геацинти, десь далі - крокуси, а ще далі - купа пречудових весняних квітів, і все це прикрашали статуї та великий фонтан посеред саду.

- Соміє, скажи, будь ласка, яке сьогодні число?..

Покоївка, на диво, не здивувалась питанню і мовила:

- 21 квітня 961 року за імперським календарем.

- А?..

- Це 1599 рік.

- Дякую! - Мовила я з широкою усмішкою.

Тут пробігла одна з покоївок і наштовхнулась на мене. Після цього, замість вибачення вона нагородила мене мерзенним поглядом і я зрозуміла, що весь час з початку прогулянки не помічала поглядів служниць та слуг, які працювали у саду.

Лишенько, ну що ж вам ця Юліяна наробила?.. Витріщаєтесь так, буцім я ледь планету не підірвала.

***

Нарешті ми дійшли до пункту призначення. Окси... Ну і далі, стояв біля великого дерева, то був в'яз. Під ним гармонійно стояла лавка, на яку трохи заходило листя. Біля дерева росли нарциси, а погляд герцога був спрямований вгору, де було чисте небо вкрите білими хмаринками. У носа вдарив п'янкий запах весни, від чого я чхнула. Оксим-ля-ля-ля в мить повернувся в мій бік і подивився загрозливим поглядом на Сомі.

- Чом він так вирячився? - Запитала я у Сомії, а потім хутко повернулась у бік, де вона стояла і не побачила нікого.

Соміє, ти реально мене покинула з ним на одинці?!

- Вітаю, Юліяно, вибач, що покликав тебе так неочікувано. - Він перевів погляд на мої руки(точніше руки Юліяни) і його обличчя трохи спохмурніло. - Виглядаєш не дуже.

- Дякую за комплімент, батьку. - Саркастично кинула я і продовжила: - Для чого ви мене покликали, герцогу?

- Це стосується кронпринца.

Від однієї згадки того ім'я мене пробрало до кісток і я згадала... Згадала, що було учора.