Годинник Спогадів

Біля чоловіка лежала гора документів, до яких він поклав ще один, той, що тільки но писав. Схоже та стопка – зроблена документація.

Купа та була вельми велика. Здавалось, що вона вища за самого герцога.

Ого... Він переглянув стільки паперів, а вигляд має взагалі не виснажений...

- Вітаю, батько. - сказала я, аби той звернув увагу.

Він просто змовчав, глянувши на мене беземоційним виразом обличчя. Оксиміліян продовжив писати документи і лише через 5 хвилин мовчання він попросив сісти на диван та почекати його.

Окси-хто ти там, не міг раніше сказати?.. Він мене бісить. Схожий на клішованого північного герцога з романів та й поводиться так само.

Поглянувши на нього з осудом, я почала оглядати приміщення, аби знайти місце, де можна було сісти й "почекати".

Диван знаходився біля великої полиці з книгами, тому я хутко підбігла до нього. Сівши моя рука відразу потягнулась до фоліант. На мить звук черкання ручки по аркушу припинився, що мене здивувало. Мені здалось, що він закінчив роботу, та той просто дивився у мій бік так, ніби мої руки роблять якийсь тяжкий гріх. Як тільки Оксиміліян зрозумів, що я побачила його погляд, то почав далі строчити. Діставши книжку, яка була незвичною на вигляд, мені так і кортіло розгорнути її та відчути запах давнини. Книга мала зелену обкладинку з якимось чудернацьким написом "Вчення Богині Антітік. Божі письменна", а книжковий блок був трохи пожовклим, що ще краще описував старовину фоліанти. Розгорнувши її я побачила незнайомі для мене символи. Вони були не такі ж як у назві, схоже, що це їхня стародавня мова?.. Чому тоді я її розумію?

Що це за мова?.. Точно знаю, що не вчила такого... Це також спогади Юліяни?.. То, що ж тут написано... Демонічний світ не має права на існування... Демони мають бути винищені... Богиня є покровителькою людства... Схоже, це щось на кшталт нашої Біблії. Це варто прочитати. Зі знанням про їхню віру я зможу зрозуміти, як світ ставиться до свого божества і яка кара за "богохульство". Якщо Юліяна вчинила якийсь гріх, то я хоча б дізнаюсь, яке покарання варто очікувати. Також є шанс згадати, що це за Всесвіт такий, що все тут таке незвичне. Тіло Юліяни точно боялось батька, але зараз я не відчуваю того ж, що було зранку. Невже моя душа прив'язується до цього тіла?.. Дідько, варто повертатись назад. Що зі мною.. справжньою? Що буде з моїми друзями? Що з самим класом?.. Їх же там за баймудів приймуть... Зараз не час для таких роздумів! - Уявно вдаривши себе по щоках, я прийшла до тями.

Відірвавшись від своїх думок, я побачила перед собою прекрасного, ні старого, ні молодого чоловіка. Він уважно дивився на мене своїми проникливими червоними очима. Погляд його літав від мого обличчя до книги в руках.

- Ам... Батьку - герцогу, чи можу я взяти цю книгу?.. - Показала, майже ткнувши її тому в обличчя, а сама ледь стримувала страх тіла Юліяни, аби не виказати й натяку на слабкість.

- Нащо вона тобі? Ти ж вивчала цю книгу перед тим, як заручитися з королівським сином. - Кинув бездушний погляд герцог.

- Я... Хочу перечитати... - відводячи очі мовила.

Мовчки посидівши до піка незручності, герцог Оксиман(чи як там його?), покосився на мене і мовив крізь зуби: "Добре...".

- Дякую! - Злетіло з моїх вуст.

Герцог все ще сидів невдоволено. Він мав вигляд дитини, у котрої забрали найулюбленішу річ.

- Так-так. - Махнув рукою герцог Оксим... І так далі. - У цьому місяці у тебе зустріч з твоїм нареченим. Судячи з твого вигляду, ти не сильно волієш з ним зустрітись...

- Що... - не витримавши мовила я.

- Ти ж так одягаєшся, щоб не зустрічатись з нареченим? Мені доповіла головна покоївка, що моя доня ще й голодування влаштувала, задля протесту. - Закотивши очі мовив той.

- Ам...

- Закінчуй з цими іграми. З завтрашнього дня ти знову з'являтимешся в аристократичному суспільстві, тому повтори усі основи. З усім навчанням тобі допоможе головна покоївка. - Перебив герцог мене, не давши й слова мовити. Я навіть не помітила, як вже стояла за дверима кабінету Юліянового батька.

- Навіть подумати як слід не дав... Що то було? Та що ж з цим герцогом не те?

Я презирливо глянула на двері від обурення.

Так, досить. Обісрати його подумки я завжди встигну, моя головна проблема зараз - як повернутись у свій світ. Маю бути оптимістичною і все обдумати на чистий розум... Досить цієї депресії! Хух...

Я почала повільно йти до кімнати Юліяни.

"Тобто у Юліяни був наречений, та й не аби який, а сам принц! Не думаю, що коронований, але принц є принцом. - Подумки розвела руки та продовжила, - схоже Юліяна сама хотіла приховуватись від дворянських поглядів, тому зачинилась у кімнаті, але оскільки її ненавидить уся прислуга, їжі, попри наказ герцога, приносили ну ду-у-у-уже мало, тому головна покоївка вирішила виправдати мій жалюгідний вигляд небажанням зустрічати нареченого. Мабуть його світлість зустрівся зі служницею в той час, як я бродила коридорами із депресивними думками. Невже його так хвилював вигляд його дитя?.. Я думала, що він ненавидить Юліяну... Треба краще у цім розібратись, але головним моїм завданням є повернення додому."

Поки я розмірковувала над цим, вже встигла загубитися.

І де це я?..

Мої очі літали від одного коридора до іншого, а в голові виникла стара японська приказка: "Життя - це не довга подорож по широкій дорозі, а скоріше мандрівка через бур'янисте роздоріжжя". Нащо я її колись вивчила? Ай грець їй! Куди йти?..

- «Найкраще буде повернути назад, бо дорога розкололася», - Мовила я із праведним обличчям мудреця і, ніби так воно й має бути, повернулась на 180° та почала йти, ніби нічого й не стало.Та тут з-за рогу вийшов якийсь силует. Мій крок неочікувано збільшився.

Постать почала йти швидше, наче гнався за мною. Я вирішила піти у якийсь коридор та...

- ААААААААААААААА!

- Ох, моя леді, з вами все гаразд?..- Роздався ніжний жіночий голос.

- Хух, Сомія... Чому ж ти так неочікувано з'являєшся? Ти мене у могилу звести хочеш?! Свічку за упокій ставити збираєшся??? - Злісно гиркнула я.

- Ох... Вибачте моя леді... Я не збиралась вас лякати. - Збентежено мовила та.

Вона обережно простягла руки з тарілкою їжі й сказала:

- Я лиш несла вам вечерю. Вибачте мені, будь ласка...

Змінивши вираз свого обличчя за мить, я видавила:

- Все гаразд, не турбуйся.

- Пані, а чому ви тут блукаєте? Ви загубилися? - Здивовано мовила Сомія. В мить я відвела погляд. Мої щоки палали, хоча була у цьому не винна. Сомія усміхнулась та з її пухких вуст злетіло: - Ходімо, пані, я вас проведу.

Занадто багато подій за один день... Мені треба як найшвидше знайти дорогу у свій світ. Можливо ще разочок спробувати померти? Чи звернутись до ворожки якої?.. Хух. Ці думки мене вбивають.

Ми йшли тихо. Сонце вже давно сіло, тому прекрасний коридор прикрашав блиск свічок. Тепле освітлення було водночас естетичним і страшним. Здавалося, буцім за мною хтось слідкує. Там було настільки тихо, що я чула тільки наші кроки зі служницею і своє серцебиття.

- Ем... - тільки я хотіла запитати у Сомії який зараз рік, як ми прийшли до кімнати. Покоївка дала мені їжу в руки та побажала смачного. Мені здалось, ніби у її очах був смуток, але вмить він змінився усмішкою.

- Пані... Юліяно, ви можете лягати спати після трапези, якщо ви дозволите, я відразу ж заберу посуд.

- О, так, добре. - видавила я з себе, здивувавшись її паузою перед ім'ям "Юліяна".

Сомія постояла ще декілька секунд біля порогу, а потім розвернулась і пішла.

Якась вона дивна. Можливо зрозуміла, що я не Юліяна? Але як?.. Вони ж з нею не бачились як мінімум років 10?.. Хоча добре, я і не збираюсь приховуватись. Мені не було суджено жити у тілі Юліяни та не збираюсь якось приховувати свою особистість. Я Предслава і завжди нею буду.

Поставивши тарілку з їжею на невеличкий столик у кімнаті, я почала її хижо розглядати.

Боже, голодна як вовк... Що ж такого та дівчина вам зробила? Невже Юліяна заслуговує на голодну смерть?! Бідолашна...

Їжа мала настільки апетитний вигляд, що я вже не могла думати ні про що, окрім її неймовірного смаку. На тарілці були свіжоспечена курятина, запечена картопелька та свіжий листочок салату. Я проковтнула слину і хутко сіла за стіл, аби нарешті наїстись за день, а можливо навіть за тиждень. Взявши виделку до рук, почала наминати цю божественну страву.

Господи, як смачно!.. Чомусь мені так кортить заснути...

Залишивши посуд, як і сказала Сомія, швиденько пішла до ліжка. Я відчувала таку сильну втому, що мої повіки змикались, трохи боліла голова та була легка нудота, але всі ці симптоми я списала на звичайне недоїдання та втомливий день з купою роздумів. Дарма я так думала...

- Прокидайся, мала тварючко! - Вмить почула я після ранкового "купання" у холодній воді. Я розплющила очі й побачила вже, мов рідне мені, обличчя Ларієтти. Її волосся було заплетене у хвіст, а у руках тримала вона миску для вмивання. Ніби нічого особливого, але позаду неї стояв хтось не відомий мені та дивився вельми грізним поглядом. Невже ще один ненависник Юліяни?.. Дідько...