Я надто кохаю, аби брехати

Діряві легені, розбиті коліна,

Чому не зламалася ще твоя спина?

Де лишилися твій гнів і терпіння вразливе?

Скажи, чому не помер ще тоді, посеред зливи?

Я нестиму тебе на руках, буду твоїми ногами

Зможу бігти з тобою степами

Тільки не проси тебе прикінчити,

Не проси, я не можу тебе тут лишити...

Я буду тобі усім, буду твоїми очима,

Якщо треба, витягну нігтями осколки,

Та качатиму кров у венах руками,

Стану твоєю поставою, твоїми плечима.

Стану твоїм капеланом, буду твоїм побратимом,

Стану як матір, годуватиму кров'ю і молоком,

Буду Сонцем, грітиму жили

Якщо треба, буду твоїм гріхом.

Не закривай спорожнілих очей, хочу відчути на собі твій погляд

Не розривай скривавлені руки

Тобі потрібні сили та догляд

Все одно, я не закінчу всі твої муки...

Я завжди подам тобі пораду

Пригорну, обійму,

Я надто сильно тебе кохаю,

Аби казати тобі неправду.

Небо над ними буде холодне і мовчазне.

На жаль, вона досі його несе.

З часом забудуть усе що сталося з ними,

Посеред мінного поля та зливи.