Радист

- Скажи, шо в середу не будеш у школі, наша очередь товар пасти, - нагадала мати Михайлу, коли він вхопивши млинця вже вискакував з хати.

- У нас в середу контрольна з алгебри, – зупинився в дверях Михайло,

- Нічого, скажи Василю Васильовичу, шо в нас нікому пасти, окрім тебе.

Мишко вийшов за ворота. Закинувши ранець на плече, радісно побіг назустріч сонцю. Весняні промені вигравали на траві, що зеленіла смугами по під дворами, на деревах, що вже подекуди викидали дрібні листочки. Сьогодні він зайде у бібліотеку, можливо йому вдасться взяти «Діти капітана Гранта» Жуль Верна. Ще ніхто в класі її не читав. Тішився, що добре зарекомендував себе у бібліотеці, бо вчасно повертає книжки. І бібліотекарка йому пропонує все цікавіші і цікавіші твори.

Нещодавно він прочитав «Острів Скарбів» Стівенсона. От би й йому потрапила в руки така карта, на які вказано де знайти скарб. Ходять легенди, що і у їхній «крєпості» є скарби зариті. Та скільки вони з хлопцями там не лазили, ніколи нічого окрім камінюччя та залізяк не їм траплялося.

Проходячи повз Меджибізьку фортецю, благоговів перед величчю цієї епохальної споруди. Уявляв собі лицарів і козаків, панів і бідняків які вешталися тут в різні часи. Що вони тут залишили? Які скарби зберігає ця велич? Які таємниці привидами витають над мурами? Чи розгорталися тут бої? Про, що думали, на що сподівались?

Підходячи ближче, побачив кількох хлопчаків, що стовбичили і схвильовано дивилися вгору на укріплення фортеці. Там майорів червоно-чорний прапор. Мишко підійшов до них, поручкавшись і собі задер голову на прапор.

- Хто то почепив? – запитав Мишко.

- Хто-хто, не відомо, - зашипів самий спритний серед них, - даже я туди б не заліз!

- Може то привид з неба, - зареготав опецькуватий.

- То правда, ніхто з нас туди не зміг залізти, там яма, і тільки вірьовку з гаками закидати треба щоб залізти, - діловито пояснив інший, трохи старший за Мишка.

- Може, то ти й зробив, - знову зареготав опецьок.

- Замовкни, патякаєш, - сердито зиркнув на нього старший, - знаєш шо то за прапор?

- Нє, - посерйознішав опецькуватий, - шо піратський?

- Бандерівський, - рявкнув на нього старший, а потім заржав, - це значить, шо у нас тут мають бути бандерівці. Будеш багато говорити, прийдуть вночі заріжуть.

Хлопці перелякано дивилися на старшокласника, і пригадуючи жахливі оповідки вчителів про кривавих бандитів-бандерівців, почали роззиратися чи ніхто за ними не спостерігає.

Михайло, ще трохи постояв біля хлопців і поплентався до школи. Одразу пішов у клас до материного брата, дядька Василя, що викладав математику.

- Дядьку, мати просила передати, що мене в середу не буде. Ми товар пасемо.

Дядько сумно подивився, та все ж, розвівши руками, поблажливо мовив:

- В тебе добре з алгеброю. Раз немає кому пасти...

- Дядьку, а чий то прапор такий, червоне з чорним? – наважився Михайло запитати.

Дядько усміхнувся:

- Ти теж бачив той прапор на фортеці. Ще досі не зняли. Кажуть, це прапор українських націоналістів.

- Це як фашисти? – одразу запитав Михайло

- Не знаю. Різне про них кажуть. Люди борються за волю. А уявлення про волю, як і про правду, у кожного своє, - і щоб Михайло нічого не питав, штурхнув хлопця, - а ну давай на урок, і про прапор більше нікого не розпитуй… Наталі та Павлові вітання передай.

Російську літературу прослухав у пів вуха, роздумуючи, що бандерівці це бандити. Та якось він чув від старших дядьків, що бандерівці хотіли Україну звільнити від кривавого більшовицького режиму. І Василь Васильович не прояснив, а ще більше заплутав. Щось у його голові не складалося з тими бандерівцями, як і з бабиним Богом.