Радист

Михайло радів, що треба було пасти товар. Взяв книжку і буде читати скільки захоче.

Тепер він жив у світі захопливих пригод команди затятих шукачів капітана Гранта. От же ж дивні люди зібралися і помандрували по світу. І ніякого товару їм не треба пасти, і ніякого колгоспу в них не було, роздумував Мишко. А які вони всі розумні, і про зірки все знають, і про широти, і про меридіани. А ще дивніших людей зустрічають: і чорних, і диких, і страшних.

Стадо корів, сунуло повільно, заповнюючи чорно-біло-коричневою рухливою масою всю широку вулицю. Михайло, відчинив ворота, корова і телиця, вийшли з двору, повільно ступаючи поступово злилися з тією масою. Баба вже пішла вперед. Михайло зачинив ворота і побіг слідом. У торбині шматок сала з хлібом у газеті замотані і книжка.

Тепер треба було дивитись, щоб ніяка не відстала від стада та не влізла у шкоду. Вулиця закінчилася, і чорно-біло-коричнева маса посунула вниз до річки, ширше розповзаючись нічим не обмежена.

Михайло побіг напереріз, щоб зкерувати в бік Башти. Баштою називалась місцевість не далеко від річки, з химерними пагорбами, порослими соковитою травою. Там і справді були віковічні розвалини чи то вежі, чи то мурів. Ходили легенди, що ця Башта колись була з’єднана підземних ходом по-під річкою з фортецею. В інших легендах казали про лицарів які захищали ці землі, так і залишилися в тій Башті навіки. Коли густий туман піднімається, і лицарі встають на тих руїнах, насилаючи блуд на одиноких мандрівників заманюючи їх у болотистий рів.

Михайлової уяви було досить, щоб уявити тих лицарів, хоч і розумів, що це здебільшого вигадки пастухів. А от підземний хід під річкою до фортеці, це вже була справжня загадка, що не аби як крутилася в голові хлопця. Та зараз це були лише закам’янілості порослі травою і чагарниками. Тут навесні була найсоковитіша і най рясніша трава.

Ось вже корови самі зупиняються, не бажаючи далі йти, зосереджено жують, ремиґають, поступово ліниво переступаючи на інше більш рясне їдло.

Михайло нарешті вмощується на одному з пагорбів, що являє собою руїну Башти, порослу м’якою оксамитовою пашею. Йому звідси добре видно всю худобу, і він дістає книжку. Баба сідає внизу, простеливши рядно прямо на землю, і ледве ворушачи губами знову молиться.

Михайло бачив, як щойно, одна жінка перейняли бабу на вулиці, і схвильовано:

- Плаче, жар не спадає, - а на тихе запитання баби, швидко тихо шепоче, але Мишко чує, - хрещене, а як же, хрещене!

І ось мабуть баба молиться, за те, що «хрещене» і «плаче».

- Бабо, а нащо ви молитесь? Бога ж немає!

- То у вас у школі його немає, а скрізь Він є! – повільно і впевнено каже баба. І помовчавши розпочинає довгий монолог, - була я трохи старшенька від тебе, коли мене батько взяв у Кіїв говіти перед Паскою.

Михайло закотив очі, бо чув цю розповідь багато разів. Та все ж слухав, бо розповідала баба про велике місто Київ, місто в якому, з її слів, були одні церкви, а в тих церквах, все мощі святі лежали. В сонячний день місто горіло золотом церковних бань з хрестами. І вона, молода дівчина, полюбила те місто. Все мріяла, що ще колись поїде туди і дітей повезе, подивитися ті бані і золоті хрести, поклонитися святим мощам, помолитися Богу як слід. Не дуже Мишко розумів, що то за мощі такі, та і в церкву уявляв лише ту, що понуро стояла облуплена на розі у їхньому селі.

Баба далі бідкалася, що так більше ніколи і змогла поїхати туди, а життя минуло як один день. Тільки й бачила тієї краси, що ті золотоверхі храми сонцем залиті. А потім заміжжя, війна, діти один за одним, переміна влади, голод, вдівство, знову війна.

- Може вже і немає тих церквів, може понищили антихристи, як ото у нас Димитрівську, – завершує баба розмову, - та може колись попадеш у той Кіїв, згадаєш, що баба розказувала.

Михайлові смішно, як баба кумедно вимовляє, назву столиці УРСР. Михайло впевнений, що баба про церкви видумує. Бо радянський народ будує комунізм, а не якісь там церкви.

- Бабо, а я хрещений?

- А як же! Тебе сам єпископ хрестив. Худенький ти такий родився, кволий, думали не виживеш. Вже ми під німцями були. Може тобі тиждень тільки і був, як повіз Павло тебе в монастир у Головченці. Ганя, моя, за матір хрещену, а Горпинин Дем’ян, швагро Павловий, хрещений. Ганя каже, взяв єпископ тебе, поклав у срібну купіль і чин читає. А ти борсаєшся у тій купилі. Ганя перелякалася, почала кричати: «Батюшко, дитина втопиться!» А він одвічає: «Як на життя, то випливе!» - і далі править. А ти борсався-борсався, ручками-ножками, і виплив, та як закричиш. А єпископ взяв тебе тоді, і каже: «Ніякий він не кволий, бачте як кричить, буде жити». Ім’я твоє означає Хто Яко Бог. На нєбісі є такий Архангел Міхаїл, старший серед ангелів, який став разом з небесним воїнством проти Сатани.

Михайло сидить і слухає бабу, і ще слухав би, бо про Архангела ніколи вона ще не розказувала. Але он три корови відділилися і посунули до торф’яних кар’єрів, а тітка побігла напереріз, махаючи Михайлу, щоб і він біг. Мишко в три стрибка опиняється перед коровами, уявляючи себе мужнім Архангелом, а цю мутнооку корову сатаною. Корови повертаються до череди, але баба теж пішла завертати іншу корову, що полізла у чагарник.

Мишко, хоч і сідає на місце де сидів, та книжка не читається. Чи є той Бог? Баба каже, що є скрізь. Це вона образно. Михайло дивився на зелений простір, що переходить у блакить річки, а далі розпливається у горизонт, на якому біліє сусіднє село. І справді, хто це створив? Це ж не людина створила. Це Природа. А природу хто створив? А цю річку, а цю траву, а цю корову? А хто про Природу дбає? Людина? Та хоч би і ця Башта. Люди як побудували, так і зруйнували. І справді, такий неосяжний цей бабин Бог.

- Мишко, прокидайся! Додому час гнати худобу, - лагідно штурхає баба хлопця, який задрімав на руїнах підклавши під голову «Дітей капітана Гранта».