Новорічна вітрина

Марина перемістилася в кабінет та всілася за письмовий стіл. Поруч поставила печиво котре красиве та гірке. Зібралася з силами й передзвонила матері. Та одразу ж відповіла. На екрані Марининого телефону з'явилося обличчя привабливої брюнетки, а позад неї виднілася звичайна вітальня.

– Вітай цурко. Привіт, моя хороша.

– Привіт, мамо. Чого так пізно дзвониш? Щось сталося?

– Ніц. Та завжди є чому статися, – посміхнулася. – Ніц важнего. Тенскніч за тобо.

– Окей. Ай міс ю ту.

– Ох. Пшикро мі. Я розмовлятиму українською.

– Та бажано, - Марина розсміялася.

– Я все переживаю, що ми цього року не зможемо приїхати. Як і попереднього. Ми все обіцяємо, обіцяємо.

– Як пан Вітовський? – Марина різко перевела розмову в інше річище. – Все ще подає до суду на сусідів?

– Ну то ж ти його навчила. То він тепер грамотний не по літах. Він на всіх подає до суду, і усім каже, що в нього дочка юристка.

– Так приємно коли батьки тобою пишаються. Добре вечур, пане Вітовський.

– Ох, Анджей. Зауш споднє! Тут же Маринка.

– Та нічого. Він же в трусах, а не без них.

– Спочатку вдома в трусах, а потім на балкон, далі в магазин. Таку поведінку треба присікати.

– А братик мій як? Як Ядзя і дітки?

– Та вреднюча полька, – мама аж голос підвищила,  навмисно, – відмовляється за нього йти!

– Пшепрошам, коханье, пшепрошам, – пропихтів пан Вітовський за спиною матері.

– А ти в чому винен, Анджею? Твоя дочка такою вреднючою народилася. Хто зна, що їй ще в житті треба. Я б ще зрозуміла якби батько її дітей живий був та вона на щось розраховувала. А так сира земля йому ложе, а вона кохання дам, а заміж не піду.

– Як його все влаштовує, то вже тай і буде, – стала на захист брата Марина.

– І цо повиненьм зробіч? Я як жити маю? Я хіба можу поїхати, як у них все, так не визначено.

– Та ти вже не поїдеш, мамо. Хто пану Вітковському труси штопатиме? Ядзі ж ніколи.

– Як? А що порвані? Анжею, ідж до інего покою!

– Та це я так. Все в нього ціле. Та він без тебе не зможе. І братик не зможе.

– А ти?

– А я? – Марина зітхнула. – Вчора привезли посудомийку. То було останнє, що ми з братиком запланували.

– Ой, Маринко. Нащо ж я вам дозволила все те утнути. Тре було наполягати, що б ви собі все окремо купували. Продала ти тоді бабусину квартиру. Най собі нову купила б. А вони б зі Світланою та дітьми зі мною пожили. А то ви все в купці та вкупці. Най не близнюки ж.

– Він би не заробив на квартиру, якби дітки…

– А толку, що він за цю кредит стільки років гасив. Толку? Думаєш він повернеться? Думаєш його ця вреднюча полька пустить чи сама слідом поїде? Вони так і будуть на голові в Анжея товктися, бо вона так хоче.

– То бери Анжея і приїжджайте до мене, – пожартувала Марина.

– Ох, Маринко. Яка донечка, такий і батечко. Не поїдуть вони.

– І ти біля них лишишся. Запитай у братика, що мені з квартирою робити?

– А що? Живи! Знаю комунальне не копійки, так ми пришлемо гроші.

– А мені одній стільки навіщо? – не втрималася Марина.

– Як то одній? А хіба немає… когось? І дітки, щоб потім.

– Дітки? Зі мною коти жити не хочуть! Я печиво зіпсувала. А в мене ж могли бути дві злісні близнючки і здоровецький Прокурор.

– Ой, доню ти це про що?

– Ні про що мамо, ні про що. Пробач у нас вже пізня година. Мені рано на роботу. Давай прощатися. Привіт брату та Ядзі. Я йому іншим разом зателефоную.

– Ох, бувай люба. Пробач.

Марина розірвала зв'язок.

– Квартирантів треба взяти, до весни. І щоб були з котами і дітьми. І Вадима, щоб їх пильнував, – дала собі нікчемну інструкцію Марина.

Вона пішла в кімнату й загорнулася в ковдру. Та в сон загорнутися не вийшло. Він її вперто ігнорував. Тричі вставала до туалету. Двічі пила воду. Нарешті не втрималася й пішла до дверей великої кімнати. Вдихнула, видихнула й увімкнула іграшкову вітрину. Та засяяла й заповнила коридор музикою. На цьому дива скінчилися. Велика кімната, як була просто кімнатою, так нею і залишилася. Марина постояла, подумала й побігла на кухню. Постояла ще там, порахувала до десяти й повернулася. Але все навколо залишилося без змін. Тоді вона знову постояла й подумала. Нарешті прибрала стілець, яким були підперті двері й зачинила їх на ключ. Розвернулася й пішла на кухню. Поглянула на печиво.

– Як у молоці розмочити, то буде смачно.

Склала «камінчики» у целофановий пакет, зав'язала той на вузлик. Тоді про всяк випадок запхала в труси. Щоб як падатиме, не згубити. Й сповнена надії повернулася в коридор. А там вже чудо її заждалося. Двері у велику кімнату грали усіма кольорами веселки.

– Спрацювало, – прошепотіла. – Десять. Ура, десять слоненят. От тепер я засну*

Марина встромила ключ у шпарину, обережно повернула його. Штовхнула важкі двері. В обличчя дмухнула прохолода зимового лісу. Двері на двір були відчинені. Через них з вулиці намело вже чимало снігу. Та красувався він лиш біля входу, а ближче до середини кімнати вже встиг розтанути й промочити килим. На відміну від попереднього разу кімната була прибрана. Бабусин кришталь блищав. Замість павутиння по кутках тулилися святкові гірлянди. А попід стелею через усю кімнату тягнувся ланцюжок з кольорових паперових кілець. Марина одразу ж уявила як вона сидить на дивані і разом з близнючками майструє той ланцюжок. А на підлозі, підвиваючи, здійснює моральну підтримку здоровецький лабрадор, на ймення Прокурор.

Неймовірно. Просто неймовірно. Спрацювало. Я не вірила, що спрацює. Та я сподівалася. А чому б і ні. Чому б і не зі мною. Тепер ти мусиш іти, Марино. Ні. Не так. Ти ж хочеш туди піти? Піти туди чи втекти звідси? Хочеш побачити того, хто тебе дочекався? Того, кому ти потрібна з ногами чи без ніг, з брудним килимом і нечесаними дітьми?

Марина стояла й поки не наважувалася переступити поріг. Можливо тому, що цього разу кімната була порожня, цього разу ніхто  не кликав, не кидався сніжками.

Хіба там краще ніж тут? Марино Миколаївно, ви ж доросла людина. Відповідайте на питання.

Марина вдихнула, видихнула і подумки перенеслася назад. Промотуючи цей вівторок ніби фільм, вона шукала там привід залишитися. І не знайшла. Тому цього разу впевнено переступила поріг великої кімнати. І хай що буде…

*вислів із мультфільму «Як Петрик П'яточкін слоників рахував (1984)»