Новорічна вітрина

Марині здавалося, що на неї одягнули скафандр космонавта, а все навколо пришвидшило рух. Достобіса важко було сприймати не лише дії оточуючих її істот, а й навіть усвідомлювати факт власного існування. От така вона пропасниця.

– Ти думай, що говориш, мохната. Не смій мені інкримінувати крадіжку, – ніби десь далеко лунали для Марини слова Святослава, хоч він і стояв біля  ліжка. – Це екстрена міра аби врятувати життя. Так, так. Саме я буду її рятувати. Чому я не викличу швидку? Є причина. Марина й сама могла її викликати, але чомусь цього не зробила. То, можливо, варто все вирішити по тихому.

Я не викликала швидку, бо не знала, що вона мені потрібна. Знову ти перетворюєш все на романтичний детектив. Просто виклич лікаря, вгамуйте хтось цю гарячку. Зимо, вижени його з квартири.

– Шприци? В аптечці є. Тут багато чого є. Термін придатності? Зараз погляну.

З ким ти розмовляєш, Святославе? Як же все пливе перед очима. Як довго я тут лежу? Сонечко вже сіло? Мені треба повернутися до татка.

– Звісно я дав їй парацетамол. Перетер і розвів водою. Ну ти ще порадь вологу хустинку на лоба покласти. Промочити оцтом? Якщо знайду. Ну ти ж приїдеш? Жду.

Марина відчула як на її чоло лягла волога й смердюча хустинка. Як же вона не любила подібну екзекуцію. Давно вже винайшли смачні та дієві ліки. Що за варварство?

– Гав! Гав!

Так його Зима, так його.

– Ну хто тут живе? Я чи ти? Піди візьми собі щось в холодильнику, як хочеш їсти.

Голос Святослава звучав так серйозно, що Марині на мить здалося собака й справді послухає його.

От і справдився черговий мій страх. Я взяла на себе обов'язок доглядати Зиму та цуценят, а в результаті сама потребую догляду. Що люди роблять в таких ситуаціях? Звертаються по допомогу. Але я не хочу віддавати мою собаку комусь іншому. Я щойно її знайшла. Я мушу встати. Я мушу.

Марина відчула у собі сили, їй навіть здалося, що вона ворухнулася. Та потім виявилося, що то дужі руки Святослава крутять її як шашлик на мангалі.

– Сподіваюся хвороба не знищить твій здоровий глузд і ти не подаси до суду, – розмовляв сам з собою Святослав, стягуючи з Марини штани.

– Ні, ні, ні, – запротестувала Марина та збоку це виглядало як жалібне скавучання.

Я зараз не в найкращій формі. Туди не можна. Там неочікувані гості. Там не комільфо. Господи, як же мені холодно. Ти вирішив мене вбити? Заморозити до смерті?

– Буде трішечки боляче, – почула вона над вухом.

– Ти що збоченець? – нарешті змогла з себе видавити.

– Трішки. В житті ще такого нікому не робив. Ти будеш перша.

Марина відчула як її перевернули на живіт. Трусики повільно поповзли в низ і завмерли на пів дорозі. Шкіри торкнулася прохолода та м'якість ватного диска. А тоді різкий біль увірвався через шкіру.

– Ай! – верескнула по-дитячому.

– Не крутись, – лаявся Святослав. – Бо ще голка зламається. Терпи стажист, прокурором станеш. Будеш добре себе поводити, зроблю сіточку з йоду. Може навіть синця не буде. А може й буде.

Марині здалося минула вічність перш ніж її вкрили ковдрою так і не повернувши штани.

Життя понад усе. Та я не пам'ятаю, щоб ми зі Святославом з однієї чашки пили.

– Досить вже гарчати, шуба. Я і не таких як ти на місце ставив. Тільки спробуй вкусити, засуджу. Посидиш в туалеті.

Що означає коли чоловік не ладнає з твоїм домашнім улюбленцем? Хтось повернеться до матері.  Заведу собі ще одну собаку. Вона вже точно не з'явиться на порозі аби встромити в мене голку. Я б ще прийняла таку підлість від Артура, але щоб Святослав. А як мені потім йому у вічі на роботі дивитися? Він же бачив мої сідниці. Погано працюєте дівчатка, ви навіть компліменту не отримали.

– Нарешті. Проходь. Он там можеш помити руки. Пацієнтка в кімнаті.

Невже він нарешті викликав лікаря? А сонечко вже сіло? Татусь мене дочекається? В мене там ще піца не з'їдена. І я не отримала свого подарунку.

– Святославе, вийди негайно! – Марина почула незнайомий жіночий голос. – Діагноз то особиста справа пацієнта. Я не дозволю тобі дізнатися.

– Жіноча солідарність, щоб його. Я її офіційний на цей час представник. Вона ж майже без тями.

– Я ще тут, – спромоглася подати голос Марина.

– Бачиш вона при тямі, – наполягала незнайомка. – І будь готовий, якщо я запідозрю загрозу, негайно викликати швидку.

Марина вже була зраділа, що вона врятована, коли з неї знову стягли ковдру. Тоді підіпхали під сідниці щось м'якеньке й відібрали трусики.

– Ти диви, – голос незнайомки звучав радісно, – а я вгадала. Марино, розслабтесь та потерпіть, я зараз все виправлю.

– Ай! – Марина спромоглася розплющити очі й розгледіти підлу терористку-незнайомку.

Нею виявилася симпатична маленька брюнетка з дуже красивими руками у медичних рукавичках.

– Не хвилюйтесь, – промовила незнайомка. – Ваші гості влаштували невеличке стовпотворіння в дверях. Та ДТП вдало ліквідовано. Зараз я зроблю вам укольчик і вам стане ще краще.

– Святослав уже, – прохрипіла Марина.

– То інше. Терпи інтерн заввідділення станеш.

– Ай!

Незнайомка виявилася ще гіршою медсестрою ніж Святослав. Марина була певна, що тепер обидві її сідниці потребують сіточку з йоду.

Поясніть мені чому я не в звичайній лікарні під крапельницею? Чому саме так, а не інакше? Чому зараз тут ці двоє, а не синочок та рудий пекінес. Або Алекс з Кутузовим? Через мій вибір тут немає Яцка та Єни. От хто б вигнав з квартири Святослава, обізвавши при цьому упирем. Марино Миколаївно, а що з тобою не так?

З кожною хвилиною думки ставали все ясніші. Відчуття скафандру зникало. Марина чітко розрізняла де болить та розуміла чому.

Сонечко сіло. А мені час повертатися. Дорогим спасителям час забиратися звідси. І куди він подів мою собаку? І хто з дівчат розбовкав йому про мої жіночі проблеми. Він же потім на корпоративі буде всім розповідати, що витягував мене з того світу на тоненьких ниточках надії.

Марина вже спокійно й без зайвих зусиль могла сісти на ліжку. Чітко чула, що на її кухні йде жвава бесіда. Відчувала аромат свіже звареної кави.

Поводяться як у себе вдома.

Марина увійшла до кухні, обережно по стіночці.

– З поверненням, спляча красуне, – зрадів її появі Святослав, проте руку брюнетки не відпустив.

– Жити буду? – запитала Марина у пані лікарки.

– Довго та щасливо. Щоправда, ваше тіло трохи нетактовно натякає на… Гарні у вас щенята. Вони вже мають господарів? Я б собі одного взяла.

– Не варто заводити дитину без батька, – відрізала Марина, увімкнувши жадібну дівчинку.

Мої цуцики. Всіх собі залишу. Буду собачою мамою.

– Згодна, – відповіла брюнетка. – Та в мене з цим все добре, – вона з ніжністю поглянула на Святослава.

Він залазив у трусики до своєї колеги. Ти в курсі? Певна, що саме з цим чоловіком хочеш завести спільного цуцика?

– До понеділка вільна, – сказав на прощання Святослав та зник разом зі своєю брюнеткою.

Марину не полишало відчуття, що вони обоє просто її сон. Трохи кошмарне марево. Щось на межі між бажанням аби про неї попіклувалися та заздрістю до тих, хто собі може дозволити таку розкіш як стосунки без страху.

Марина звільнила з в'язниці Зиму, вислухала усі її скарги. Тоді вони разом пили каву з вершками. Марина більше каву, Зима більше вершки. Чомусь ні імбирного, ні обліпихового чаю не хотілося. Марина вирішила трішки подумати перед тим як змінювати батарейки у своїй іграшковій вітрині. Зрештою важкувато гратися, коли не знаєш правил. І так солодко спати коли їх порушуєш. Собака на дивані, а щітки почистити шерсть немає. Сон без піжами у невідповідному місці. І навіть якщо прийде покарання, Марина його прийме. З такими думками вона заснула, не знаючи, що вже за кілька годин про це пожалкує.