Новорічна вітрина

Марина так міцно стискала ручку над дверцятами, що Аркадія почала хвилювати цілісність його машини. Не те щоб він жалкував, що повівся на вмовляння Вадима довести сусідку до місця призначення та розпочинати ранок з таких хвилювань так собі ідея. А не хвилюватися ж не виходить. Бо коли ти знаєш якусь людину як адекватну, сміливу та рішучу та раптом знаходиш її сидячою на асфальті біля власної машини, в той час, як на голову сипле сніг, то хоч-не-хоч, а твоє серце пришвидшиться.

Марина так міцно стискала ручку над дверцятами, що аж пальці посиніли. Та то кепський варіант порятунку. За який би предмет ти не вчепилася це не зупинить рух часу і негаразди все одно тебе наздоженуть.

– Треба зателефонувати, – сама собі прошепотіла Марина.

– Дати телефон? – поцікавився Вадим.

– В мене є.

Марина нарешті розімкнула долоню й відпустила ручку. Дістала із сумочки гаджет, що був під'єднаний коротким білим шнуром до павербанку.

Я себе накручую. Безпідставно фантазую. Ти ще нічого не бачила своїми очима і не знаєш, що там сталося. Не вдавай з себе жертву, Марино Миколаївно. Що тоді, що тепер не ти постраждала. Не ти. Твоя задача допомогти, а не нити.

– Все гаразд? – Вадим стривожився, коли помітив, що Марина зависла ніби старий комп'ютер.

– Все можна вирішити, – знову сама собі прошепотіла.

Марина взялася телефонувати мало не всім, хто був записаний у її телефонний довідник. І найперше на роботу. Бо важливо було, щоб не вона одна з'явилася на місце пожежі в якості юриста. Як тільки слідчі дізнаються, що в притулку живе її батько, одразу визнають її зацікавленою стороною. А ще треба попередити знайому в судово-медичній експертизі та головного лікаря в лікарні швидкої допомоги. Бо неодмінно будуть ті, хто спробує домовитися аби висновки прикрасили в бік негативу. Не можна допустити, щоб репортери понаписували, що люди похилого віку постраждали саме з вени власниці, що порушила правила пожежної безпеки.

– Тут щось не так, – бубніла собі під ніс Марина, – щось не сходиться. Забагато свідків. Забагато диму. Якось все театрально.

– Вас щось хвилює? – спробував з'ясувати ситуацію Вадим. – Якась Ви не виспана. Хтось не дає спати? Неочікувані квартиранти?

– Я живу сама, – відрізала Марина, але швидко спохватилася. – Проте завела чотирьох собак. Ви любите собак? Познайомити Вас?

– Не дуже, – згас Вадим.

– Приїхали? – нарешті подав голос Аркадій. – Це десь тут?

– Он там де пожежна машина стоїть, – ще більше почала хвилюватися Марина. – Зупиняйте. Дуже вдячна. З мене смачна кава, трішки згодом.

Марина вилетіла з машини й одразу побігла в бік притулку, ковзаючи кросівками по тоненькому шару мокрого снігу. Промацувала поглядом увесь транспорт, що скупчився на вузькій вуличці та всіх людей, що ніби мурахи дріботіли навколо, кожен своєю, лише йому відомою, траєкторією.

– Артуре! – покликала, щойно виокремила його серед інших.

Чоловік якраз зачиняв дверцята карети швидкої допомоги та велів водію рушати. Вгледівши Марину, Артур видавив з себе слабку посмішку й відкрив руки для обіймів. Марина ще встигла помітити наскільки він блідий, перш ніж заритися носом у його просяклий запахом диму светр.

– Все гаразд, – видихнув він їй на вушко. – Всі живі, але я відправив їх до лікарні. В більшості підскочив тиск, дехто встиг надихатися диму. Якби дівчатка не викликали спецслужби й не розбудили Яцка, я навіть не хочу уявляти скільки трун довелося б замовляти. Це просто дарунок небес, що ти нам підкинула таких квартирантів. Доки я прибіг після дзвінка Ангеліни, Яцко вже майже всіх розбудив та вивів.

– А тебе тут не було? – не зрозуміла Марина. – О котрій сталася пожежа?

– О п'ятій ранку. Чудовий розрахунок. Всі сплять. Якби не ці дві авантюристки…

– Ангеліна та Єна?

– Єна та Софія, – Артур відсторонив Марину від себе й вказав на ґанок, де ніби нічого не сталося сиділи три дівчинки, втупившись в мобільні телефони. – Мені треба їхати в лікарню, а тоді ще придумати куди всіх розмістити. Будівля не надто постраждала, проте пожежна інспекція заходити туди поки не дозволяє. Анна Григорівна в лікарні, але потім її відвезуть у відділок.

– Напишеш мені у який, я пришлю туди когось зі своїх, – веліла Марина, прощаючись.

Артур сів в останню карету швидкої й зачинив за собою дверцята. Марина швидкими кроками дісталася ґанку й мало не задушила в обіймах усіх трьох дівчат.

– От Босорка, – крехтала Єна, – гець життя нас позбавити хоче.

– Марино, – крехтала Софія, – пустіть нас.

– Я така рада, що з вами все гаразд. Негайно підводьтеся, ви їдете до мене.

– Я без тата нікуди не поїду, – запротестувала Єна.

– А я взагалі нікуди не поїду, – пищала Софія. – Буду тут чикати на бабусю. І не смійте тому пройдисвіту розповідати де я.

– Він і сам здогадається. Ти ще від мене отримаєш за те, що знову втекла. І розповіси хто тобі допоміг. Не треба. Ти мене не переконаєш, що зробила це сама.

– Марино! – покликав Яцко, намалювавшись в дверях з дорожньою сумкою в руках.

Марина кинулася йому на шию, чим сильно всіх здивувала.

– Пробач мені. Пробач, що відправила тебе з донькою… сюди.

Яцко не пам'ятав, коли вони перейшли на «ти», тому трохи вражений продовжив стояти як вкопаний.

– От Босорка, – підскочила до них Єна й спробувала втиснутися між дорослими. – Ти в нову маму гратися вирішила. Не вийде. У тата є я. І йому досить.

– Я не заберу в тебе тата, – Марина опустилася, щоб бути з Єною на одному рівні. – Але я заберу вас обох до себе.

– Ще чого, – Єна вперла руки в боки.

– А в мене є цуцики, – витягла козир з рукава Марина.

– Справжні? – зацікавилась Софія.

– Справжнісінькі, – підтвердила Марина. – Ходімо. Зараз я викличу таксі й поїдемо. Ти теж Ангеліно.

– Та я можу й додому піти. В мене там дідусь.

– Помрій. Як ти опинилася тут раніше брата?

– Та то…, – зам'ялася Ангеліна.

– Ото ж бо. Ви всі неповнолітні. Ваші свідчення пропустять мимо вух. А для мене вони важливі. Тому зараз же всі їдемо до мене.

– Ой, – пискнула Софія. – Він мене знайшов. Не віддавайте мене, – вона сховалася за спину Ангеліни.

Марина побачила як від машини до них йде Пройдисвіт Володимир Іванович. Поруч з батьком по сірому снігові дріботіла його донька.  Марина перевела погляд на Софію, тоді на малознайому дівчинку й нарешті все зрозуміла. Й одразу ніби почула голос лялечки: «Молодець, мамо, молодець».

– Чикайте всі тут. Зараз ми це владнаємо.

Марина впевненим кроком пішла на переріз Володимиру Івановичу.

– Доброго ранку, – промовила й таємниче посміхнулася.

Чоловік завмер посеред дороги, притримавши рукою доньку.

– Привіт, – пискнула маленька.

– І тобі привіт. Ходи но сюди.

Марина впевненим рухом притягнула до себе чужу дитину й закрила їй долонями вушка. А тоді нахилилася і почала швидко шепотіти на вухо Володимиру Івановичу.

– Здогадка номер один. Ваша донька та Софія сестри. Причому рідні, по матері. І я зараз маю на увазі не вашу дружину, а покійну невістку Надії Устинівни. Не моє діло, як Ви це провернули та Ви помітно не хочете аби про це дізналися.

Співбесідник нервово зглотнув. Дівчинка в обіймах Марини почала пручатися.

– Здогадка номер два. Ваша донька хвора. І Софія єдиний максимально сумісний донор. І Вам треба отримати над нею повну опіку аби мати можливість не одноразово скористатися їх сумісністю.

Володимир Іванович, чиї ноги підкосилися, не втримався та опустився на землю. Марина відпустила дівчинку й та повисла у батька на шиї.

– Я певна, що за життя мама Софії обіцяла вам допомогу. На вашому місці кожен, мабуть, вчинив би так само. Але ви ймовірно помітили, що є хтось, кому ваша затія не до вподоби. Саме він допомагає Софії втікати, підриваючи тим самим вашу репутацію. Я спробую дізнатися хто це. А Вам би радила перетягти на свій бік і Софію, і її бабусю. Зараз якраз слушна мить. Заберіть Надію Устинівну з лікарні та прихистіть у себе. А я увечері привезу туди Софію. Станьте для Софії своїм, а своїх Софія в біді не кине.

Марина розвернулася й пішла. Вона була певна, що цього разу буде як у написаній нею казці, де жодній дитині  не буде боляче.