Новорічна вітрина

Якщо тобі не сподобалась картина, яку ти намалювала, не варто викидати полотно на смітник й втрачати кошти. Краще намалювати поверх новий малюнок, а про існування старого дізнається лиш дуже допитлива людина з рентгеном в руках.

Марина сиділа в салоні свого автомобіля й згадувала чи сьогодні не п'ятниця тринадцяте й не перше квітня. Бо ж текст повідомлення дійсно більше нагадував невдалий та жорстокий жарт. Емоції взяли в полон мозок й заважали йому працювати. Марина прокручувала в голові імена всіх співробітників, згадувала їх звички: приходити на роботу раніше, ночувати на роботі чи нахабно використовувати робочий диван для своїх нелегальних інтимних розваг. Вона просто не хотіла навіть подумки озвучувати логічне питання «хто постраждав?». Бо тоді б довелося шукати на нього відповідь. А то було все одно, що добровільно стрибнути в пекло босими ногами.

Марина згасила телефон й відкинулась у кріслі. В салоні було тихо, навіть пічка стишила своє бурмотіння. Марина заплющила очі.

А ти уяви, що того всього не було. Так казав батько. В дитинстві це спрацьовувало. Може я просто не з тієї ноги встала. І ситуацію врятує дріт товщиною чотири міліметри?

Марина подумки повернулася на кілька годин назад. По принципу відео гри, де в разі поразки можна потрапити на попередній рівень. Ось вона лежить у ліжку й слухає як тріщить будильник. Достобіса противний звук. Та якщо поставити приємну мелодію, вона тебе зачарує і ти нізащо не прокинешся.

– Встаю, – озвучує вона свої плани порожнечі.

Пальці ніг нервово підстрибують, коли Марина торкається ними холодної підлоги. Біля ліжка немає килимка не просто так, а навмисно. Аби комфорт не розслабляв та не відбивав бажання працювати. Пальчики розслабляються коли занурюються в м'якенькі бежеві капчики.

Марина за кілька кроків опиняється біля вікна й тягне вниз шнурок з маленьких пластикових кульок – темна жалюзі повзе вгору. Світло вуличних ліхтарів по-злодійськи вповзає в кімнату. Марина спостерігає візуальну тишу. Та внутрішній голос противним бормотінням переконує її, що то не підходящі декорації для вранішньої пробіжки. Марина здається без боротьби. Сьогодні вона бігатиме вдома.

Після туалету з прохолодним сидінням, не знімаючи піжаму, Марина одягає носки та кросівки. Випиває стакан води з лимоном. Бігова доріжка, що тулиться біля стіни в просторому коридорі починає тихенько рухатися. Марина крокує повільно, вертячи головою, та махаючи руками. Доріжка пришвидшується і ось Марина вже біжить. Від кого? Куди? Не важливо! Просто так треба. Так правильно.

Дисплей показує двадцять хвилин активного тренування.

– Досить, – шепоче вона тренажеру. – На сьогодні досить. В понеділок головне підвестися з ліжка і ти вже герой. Багато хто й на це не здатний.

Марина крокує до ванної кімнати не підозрюючи, що очікує на неї за стінами її холодної чотирьох кімнатної квартири. Піжаму в кошик для прання. Трусики та нічний топ туди ж. Сама ж у душ, контрастний душ. Для кого? Для чого? Не важливо! Просто так треба.

Доки волосся вбирає в себе масочку, Марина втирає в шкіру обличчя все, що рекомендував косметолог. А рекомендував він чимало. Бо ж вік тупцює на порозі, і гатить ногою у двері. На хвилиночку! Марині вже тридцять три. Не те лабутени собі замовляти, не те труну по акції.

Ти дурна й забила на лікування, Марино Миколаївно! Тобі нещодавно на касі коньяк не хотіли продавати, документи вимагали. А ти все туди ж, за вік канючиш.

Зазвичай Марина розмовляла з собою в голос. Та інколи згадувала, що сусіди в курсі – вона живе одна. Ще до списку місцевих божевільних запишуть.

Завершує Марина вранішній ритуал чистінням зубів, промиванням носа морською водою та нанесенням жирного крему на обличчя – зима, як ні як. Тоді другий стакан води й тихенький фен сушить волосся.

Й найголовніше – не забути перемкнути автономне опалення на запальник. Чого гріти пусту квартиру в якій навіть кімнатних рослин немає.

Марина швидко одягається в речі, приготовлені звечора. Затягує русяве волосся у низький хвіст й збирається залишити квартиру. Її зупиняє незвичний звук, що лунає з великої кімнати. Котра вже не один рік стоїть замкнена на ключ. Звук повторюється, а тоді глухне. Внутрішній голос шепоче, що то неважливо. Марина залишає домівку.

Був темно-синій бус. І немає. Були Вадим та Аркадій. Вже поїхали. Я, моя машина, моя реальність. То, що там трапилося в офісі?

Марина знову будить телефон і вже вдруге, але уважно, стримуючи емоції, читає повідомлення.

На роботу ні ногою. Все згоріло! Запах жахливий. Шеф розрулює. Сиди вдома. Завдання скину на Вайбер.

Марина розуміє – головне не що написано в повідомленні, а хто його написав. А відповідь проста. Святослав Олегович  – король словесних спецефектів. Він за такі піруети не рідко отримував зауваження від суддів. Але! Зате його знали і ті з ким він безпосередньо працював, і ті, кому й на очі ні разу не потрапив. Марина вважала такий талант корисним лиш для процесу зваблення малоліток. І абсолютно шкідливим для роботи юриста, де все мусить бути точним й за законом. Але! Знову але! Така красномовність Святослава Олеговича допомагала довести відсутність мотиву на злочин, описуючи складний внутрішній світ клієнта та його «величезне внутрішнє небажання завдавати комусь шкоди; так вийшло випадково й більше не повториться». І останнє але! Святославу вдавалося знаходити об'єктивні підтвердження своїх суб'єктивних висновків.

Одним словом, Марина поділила всю інформацію з повідомлення навпіл й отримала буденність: в приміщенні офісу невеличка надзвичайна ситуація, всі живі, шеф вже на місці й все владнає, працюємо сьогодні вдома. Приємного мало, але ж не смертельно. Хоча для Марини різкі, незаплановані зміни розкладу – то страшенний дискомфорт. Головне не зірватися, й не потягнути до рота компенсатор – шоколадку з горішками. Благо у квартирі нічого такого немає.

Маринин автомобіль залишається там де простояв усі вихідні. А власниця неспішним кроком чимчикує назад до квартири на сьомому поверсі.

Перший сніг! Біла ковдра, що сховала під собою невдало припарковані автомобілі та невдало побудовані багатоповерхівки. Марина запам'ятовує цю білу ковдру, цю ідеальну картину. Сьогодні це буде заставкою «її робочого столу».

Сподобалась історія?

Підпишись на авторку аби не пропустити важливі новини.