...

Чомусь мене в небесній цій блакиті

Лякає безкінечна пустота,

Коли години перетворюються в миті,

Коли шепоче так грайливо самота.

І кожен раз, удари мого серця

Гойдатиме минулого журба,

Під тихий дзвін зимової сонати

Співатиме так жалісно душа.

І світ цей розіб'ється на уламки

В секунду, як пропустить серце стук

Мене покличуть тихо в лісі мавки

І я піду туди, де лине звук.