Місце, де падають теплі дощі
I love you — Billie Eilish
Переді мною білборд зі слоганом «Почни вже шукати Бога! Не чекай, поки біда змусить тебе зробити це!» Мої вуха чують поїзд, що сповільнюється і я повертаю голову в його сторону. Я знову дивлюсь на білборд і на поїзд. Білборд. Поїзд. Перший сховався за транспортом. Це мій рейс, але я його пропустила. Я страшенно чогось боюсь.
Згодом чути нове дзвінке тертя металу об метал. Я знову вагаюсь і знову нічого, окрім стискання сумки в руках, не роблю. «Нікчема, краще б їхала на ту роботу, а не думала бозна що».
Я знову в очікуванні. Ось і мій, але не хочу в нього сідати. На очі набігають сльози, глянувши знову на білборд. «Чи означає «знайти» буквально прийти до Нього?» Рука розслабляється і сумка падає на бетонне покриття. Крізь тонку підошву кедів я відчуваю пухирці тактильної плитки, я переступаю за неї, хоч поїзд ще не зупинився. Уявляю відчуття і біль від скоєного, але навіть не думаю зупинятись, я ж іду шукати Бога.
Це перша мить.
Другої миті я вже в обіймах якогось чоловіка (цього висновку я дійшла, відчуваючи його статуру). Він схопив мене і відтягнув подалі від жовтої лінії. Його дихання було важким, наче він пробіг марафон, а руки його погладжували мою голову. Здається, він дуже злякався.
Третя мить.
— Каву будеш?
Я чемно кивнула. Він підняв свій дипломат, взяв мою сумку, мене за руку і повів у ближню кафешку. Поки він робив замовлення я не могла знайти собі місця, сором охопив мене від голови до ніг, на моєму обличчі можна було смажити яєчню.
Зовсім скоро він присів із замовленням і нічого не говорив. Не запитував для чого я на таке наважилась, не дивився озлоблено чи якось інакше. На годиннику 8:46 і це мій перший прийом їжі за два дні: кава з автомату і булка з куркою, кукурудзою, листям і ще чимось. Врешті я порушила тишу: «Я знайшла Бога». Чоловік закашлявся. Думаю я злякала його своєю заявкою.
— Прошу?
— Я знайшла Бога. Або правильніше буде сказати, що це Він знайшов мене, через Вас. Я була над прірвою, а Ви витягнули мене з неї. Знаєте, ще крок і мої нутрощі б розбавили сірий білборд про спасіння. І ще. Вибачте, що затримую Вас. Ви мабуть запізнюєтесь уже.
— Не переймайся за це. То був мій вибір допомогти, так само як твій стрибнути.
— Я не хотіла помирати. Але… і жити вже не сила. Просто в один момент прийшла ця думка і я…
— Не в один момент, — перервав мій потік емоцій, — Ти стояла там близько двох годин. Не подумай, я не шпигун чи сталкер, я чекав на свій рейс, але тебе важко було не помітити: сутула бліда та ще й хитаєшся. Ти хотіла ще зрання це зробити, але щось тобі не дало і ти чекала наступного і так дві години. Я вже сам втомився і десять разів запізнився, але я уявив, що завтра прочитаю новини про згублене життя, якому я не зміг запобігти і мені стало страшно. Тоді і вирішив, що чекатиму доки ти не підеш звідти, або принаймні не сядеш у поїзд. Що б не трапилось — поки ти жива, ти можеш змінити хід подій. Тому живи. Будь човном в шторм — протримайся 10 секунд, тоді ще 10, тоді ще і ще. Життя — це океан, то штиль, то шторм, але аж ніяк не малина.
Після цього він замовк і продовжив руміґати булку. Доїдали ми це діло мовчки, добре, що хоч в колонках грали якісь іноземні хіти.
Після завершення трапези він ще затримав мене ще на хвильку:
— Ідеальне поєднання двох станів — це Індонезія. Там падає теплий дощ, але і блискавки луплять як треба. Якщо життя ще не дало тобі можливості там побувати, то обов’язково зроби це. Якщо не для себе, а бажано лише з цієї причини, то подивись за мене, впевнений, ми бачимо однаково.
— Чому такі впевнені?
— Я теж там був… На все добре.
Чоловік зник у натовпі, а тоді у вагоні. На годиннику 9:29 і я вже не відчуваю стільки пустоти, як це було годину раніше. Борги, невдалі стосунки, проблеми з батьками не зникли, але серед цього з’явилось загадкове добре місце, де падають теплі дощі, де під час буревію небо біліє від спалахів, зарядженими мільйонами вольтів. Нарешті з’явилось місце, куди я щиро хочу поїхати. Я поїду, зовсім скоро, я знаю це!
— Боже! — викрикнула я на пів вагону. «Прокручуючи» в голові нашу розмову до мені тільки тепер дійшло значення його останньої фрази «Я теж там був». Він говорив не про перон, а про прірву. Мабуть хтось допоміг йому тоді так само, як він мені сьогодні. Надіюсь це не егоїстично думати, що Бог знайшов мене ще тоді…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!