щось між оповіданням і романом-потоком свідомості

James Blunt - High (Original Instrumental)

Як дивно, точніше, як тепло. Сонце миготить за високими голими деревами на моєму обличчі. Від цього, здається стає краще, хоча не можна сказати, що мені було гуть зле, ні, мені було добре, і там вдома, і тут.

Але це місце… це місце, яке знаходиться за тисяча кілометрів від місця, де я народиллась і жила стільки часу, чомусь також здається домом. Ба навіть більше, мені тут ще краще, але це страшно. Все тому що я гадала, що у мене все добре, що я все маю, але насправді, моя душа була гола і нічим не наповнена. Вона не розуміла що їй насправді потрібно.

Тут, це нове місце, воно вабить. Тут хочеться бути, хочеться гуляти і стрибати від щастя. І на мою думку, є лише одна причина, чому місце, в якому я взагалі не мала би бути, стало таким затишним: війна. Повномасштабне вторгнення росії на територію України. Крім того що мучили Донбас стільки років, то тепер атака по всюди. Довго не думаючи мама відправила мене подалі звідти, хоч живемо у Львівській області, але… Саме через неї (війну) я вперше опинилась у цьому дивному місці, про яке знала лише з розповідей старшої сестри, яка переїхала сюди жити і навчатися по спеціальній програмі, але зараз не про це. Зараз я хочу розповісти про те, що в моєму мозку це місце стало зупинкою моєї мандрівки, від якої у мене калатало серце. Тут я відчула безпеку, бо в тамтому домі, її я не відчувала. Тут відбулися зміни у моєму світогляді, змінився кут мого бачення. Це справді важко осягнути, але чуже німецьке містечко своїм спокоєм і тишею заполонили моє серце, від чого я хочу повертатись сюди.

Наприклад зараз я прямую до озера. Вітерець, який дує зі сходу, наче підганяє мене до нього. Хоч я і спустилась доволі низько пагорбом, а сонце все одно видніється з-за дерев. А як же мені хочеться вже побачити як воно, граючись, виблискує на хвильках, які гойдає той же вітер.

Ось я вже біля потічка, у якому біжить аж піниться вода. Він такий гучний, що навіть крізь шапку і навушники чути. Згадалось, як минулого року я хотіла сфотографувати той чарівний момент, коли потічок білів серед зелених трав, але на жаль камера телефону не така хороша, тож не вдалось зловити ту прекрасну мить.

І ось я вже підіймаюсь, на невеличкий пагорб, вже скоро я побачу хвильки. Я близько, от-от в моїх очах відіб’ється перелив. Ще декілька кроків, ще мить. І… От же ж… Озеро замерзло. Повністю, від краю до краю і лише де-не-де лід тріс і прохи проліг, а вода, вийшла на нього. Та цього недостатньо, аби зачарувати моє око і серце. Та, жаліючи пройдений шлях, присіла на лавку, і спробувала сподобати даний краєвид.

На жаль, тут надто сумно, щоб його полюбити, і навіть сонце, тепле і ніжне, не розрадить цієї миті. Мить, яку я так бажала, яку хотіла розтягнути на тривалість меланхолійної пісні, зруйнована. Від неї залишились лише сподівання.

Тому на довго я там не затримуюсь і йду далі, в стороно дому, але обходом і не тудою, звідки прийшла. Як добре, що тут стільки доріг, можна різного подивитись, насолодитись.

Але ця дорога така крута. Згадую, як підіймалась тут раніше і вже душно стало. Хочеться скинути шалик з обличчя і шапку зняти з голови, але не робитиму, ще захворію. А хворіти тут, це наче гріх вчинити. По-перше, тут дороге лікування, по-друге, тут нема часу думати про хворобу, по-третє, я ще всюди не погуляла. А ще тут хочеться жити, це по-четверте.

Придумала, піднявшись, я поверну праворуч і піду гляну на луки. Надіюсь вони зелені. Хоча, зважаючи на пору, а не на погоду, то там чорні холодні брили землі. Можливо не такі чорні як землі України, але точно холодні, обвітрені північними вітрами.

І ось, я вже майже повертаю, і вгадую, що мене чекає за тою стіною. Знову не вгадала. Замість насичених зелених паростків чи чорної землі, там була жовта суха трава, яку ніхто не зорав після жнив. Вона так і жовтіла вдалині, намагаючись викликати у мене відразу, аби я не йшла туди, та часу у мене вдосталь, тож я пішла туди, з надією, що там красиве небо. Спочатку я не зауважила, але опустивши голову під ноги, я зрозуміла, що тут звичайнісінька грунтова дорога. Ніякого асфальту незважаючи на те, що це Німеччина. Чому я так кажу, бо всім здається, що закордон це щось неймовірне, дороге, хороше, якісне, шидевральне, нове тощо. Але і тут є грунтові дороги. На ній, до речі, лежить сніг, і чорні шишки. Чорними вони стали після довго перебування у цій холодній болотяній воді, яка зібралась у калюжа в місцях, де проїжджають колеса автомобіля. Тоді я підняла голову догори і побачила, що вже скоро переді мною розкриється красивий широкий краєвид. Але знову ні. Там було пусто і нудно. На мить зупинилась, зрозуміла, що вже це бачила, але точно пам’ятаю, що за всі рази моїх гульок, я тут вперше. Тоді мені здалося, що про таке місце читала, а тоді згадала про аудіокнигу, яку слухала минулого року, виконуючи завдання з кольорознавства. Якщо не помиляюсь, та том було про коханців. Цікава мабуть, якщо пам’ятаю, але зараз знову таки не проце. А про те, що куди б не глянула, куди б не пішла, усе щось мені нагадує. Щось приховує. Щось чарівне має.

Усе, надивилась і годі. Дорогою назад, я підняла голову до неба, яке вигравало насиченим блакитним. Наче стріли його пронизували хмари і смуги від літаків (десь далеко височів один з них, такий маленький, як мушка).

Здається не все так погано, усе одно є прекрасне тоді, коли наші очікування і бажання не здійснюються. Попри все треба підняти голову вверх і дихати на повні груди. Та якщо все ж нема сил піднятись, доті треба постаратись побачити в калюжах небо, а раптом там зірки.

І взагалі треба більше гуляти. Створювати нові спогади. Не можна уникати обіймів і посмішок, відкривати вікно навіть в дощ. У сумку класти пачку морозива, а не телефон коли йдеш гуляти. Знімати навушники в парку, співати і танцювати. Яка різниця, що про мене подумають.

Якісь дивні філософські думки в мої голові. Оце кисень гепнув.

О, я вже біля цвинтаря. Моторошне місце, хоч і відгороджене нетиповою для цієї місцини високою бетонною стіною. Мабуть саме відчуття того, що там хтось похований наганяє дивну атмосферу. Не те щоб я боюся, я змалку ходила з родиною цвинтарями на Великодні свята. Досі не розумію нащо мені йти молитись за тих людей, яких я навіть не знаю, а їх імена вперше взнаю, прочитавши їх на надгробках. Не хочу щоб на мою могилу приходили. Не хочу взагалі могили, бо і помирати не хочу. По-перше дорого. Цього року, точніше, вже минулого, бабуся встановила пам’ятник для себе і діда, заплативши 80000 гривень. За ці гроші вона могла б з’їздити у відпустку, купити морозива, якогось коктельчика, купити нову сумочку, ще курей, оскільки любить працювати біля дому. Могла інвестувати і отримати ще більше, але вона віддала усе на камінь, до якого приходитимуть ще з років 70-80, поки житимемо я з сестрою, а от мої і її діти, вже навряд підуть до їхнього гробу, хоча хто його знає. По-друге, я ще всього не знаю і всього не вмію, по-третє, я ще всюди не була, і ніколи не займалась дайвінгом, це по-четверте. Також дуже мрію полетіти на літаку у відпустку, і хочу спробувати справжній корейський рамен. Одним словом тут не обійтися, тому що в мене є багато-багато причин жити, тому узагальню: смерть дорога, краще з’їздити на море. А коли я все-таки помру, надіюсь це буде десь на березі океану, а на столику біля мого лежака буде холодне шампанське з провінції Шампань. І моє тіло буде старим, а я всеодно блистітиму життям і щастям так, що прохожі навіть не зможуть зрозуміти, що мій дух мене залишив. В результаті нехай мене кремують, а мій прах, нехай буде добривом для молоденького клену, який буде посаджений моїми дітьми в нашому саду. Нехай я завжди буду поруч, а не на пустирі з невідомими мерцями, далеко від затишку, в зовсім чужому місці.

Чому ж клен? Я відповім. Щойно придумала. Так хочеться, бо, здається, так я зможу бути ближчою до того, кого так сильно любила. До речі, про нього, я вже спустилась до парку, де так прагнула його забути, і буквально щойно згадала. Чомусь у цьому місті я зовсім не хочу думати про того негідника. Він такий ненависний мені став минулого року, що я мабуть викинула його дорогою додому, на шляху Бад Зульца-Жирівка. Десь серед тих тисяча кілометрів, я викинула його разом із пакетом з під вівсяного печива і забула назавжди.

Дивно.

Так його ненавиджу, але хочу щоб символ країни куди він поїхав був моїм надгробком. Щось я не так роблю в цьому житті. Але нехай, мені приємно згадувати ті моменти з ним, коли усе було добре, коли війни не було, коли він був поруч.

Іноді здається що я його і не любила, а це просто всі втолкмачили мені в голову цю любов. Але якщо чесно, то так думати зовсім не хочеться. Взагалі напрягати мозок зараз не дуже хороша ідея, я зараз в парку, піду лівою стежкою, а потім перед мостом поверну на право, приглянусь до диких качок, постою трохи, тоді поверну ліворуч і тою стежко повернусь до виходу з парку.

Дорогою додому заскочу до магазину по морозиво, і тоді зі спокійною душею ця довга і меланхолійна прогулянка закінчиться.

(Спойлер, я так і зробила, а тепер це все записала. Мабуть треба менше думати, бо гадала, що ця розповідь розтягнеться на листок, максимум півтора, але точно не на чотири.

А ще потрібно вирішити куди поїхати цього літа.)