Дівчина з міста, якого немає

Вара сиділа на вершині і роззиралася навсебіч. Раптом з поривом вітру Пустеля сипнула їй в обличчя пригоршню розпеченого піску, немов зганяючи її з насидженого місця. «Що ж, все одно потрібно десь поповнити запаси, тому зайти в це поселення доведеться», - вона рвучко піднялася і рішуче закрокувала туди, де були вогні. Туди, де було тепло та їжа, вода та прихисток від нічного холоду та страхіть, що ховалися в темряві. Одним з таких страхіть, мабуть, для когось була і вона.

Дорога привела її до старого готелю з похиленою вивіскою, та обвітреними сірими стінами. Не зважаючи на досить обшарпаний вигляд, це місце все ж не було закинутим, навіть навпаки, воно було сповнене життя. З вікон ресторанчику на першому поверсі лилося тепле світло, тиха повільна музика та приємний багатоголосий гомін. Верхні поверхи теж освітлені, де-не-де у вікнах мелькали тіні постояльців.

— Вітаємо вас в Гоупвіллі! Чим можу допомогти? Маємо вільні кімнати, — високий службовець готелю вигулькнув несподівано перед самою Варою.

— Так, я , е…, мені б власне перекусити та поповнити воду, — від несподіванки Вара не відразу згадала, чого вона власне сюди прийшла.

— Звичайно, прошу за мною, — він розвернувся на каблуках і швидко повів її до бару.

За очікуванням вечері Вара трохи роззирнулася навколо. Зал був майже повний людей. Тепле неяскраве світло лилося з-під вишуканих абажурів бра та люстр, що залишилися в цьому місці ще з тих старих і добрих часів, коли світ ще був … нормальним. Хоча тої нормальності Вара не знала, для неї, як і для інших народжених після Кризи, от цей світ, притрушений сухим пустельним пилом, був нормальним. Тихий гомін та музика розслабляли, м’яке світло та смачні аромати навіювали приємні думки, тож Вара мимоволі піддалася, втратила контроль.

Яскравий спалах. Вогонь. Люди, що горять немов ганчірки, крики та запах горілої плоті наповнили її уяву. О, ні! Тільки не тут, не в цьому приємному місці, що дивом збереглося в світі, що розлітався на друзки.

Вара заплющила і розплющила очі, глибоко вдихнула, встала і різко направилася до виходу.

— Гей, куди ж ти? Ти ж не дочекалася вечері. Ось вода! — в дверях її наздогнав високий службовець.

— Дякую. Мені треба йти. Негайно, — Вара взяла воду і швидко закрокувала геть.

А що вона могла зробити? Це місце вже було приречене. Чи стало таким з її приходом. Цього точно вона не знала. Лишалося тільки податися геть якнайшвидше.