Наші муки.

Наші муки.

Гончарук Андрій Павлович і Рибак Емір Іванович.

Зміст:

Вступ

1) Війна продовжує рахувати свої чорні й гіркі дні

2) В лавах 70 дивізії під м. Виборгом, Карельський перешийок

I ч. На Лузькім обороннім рубежі

1) Жорстокі бої.

2) Наказ комбата й перше оточення.

3) Вихід з першого оточення – незапланована подорож до райцентру Батецький.

4) Зустріч з полковим комісаром й направлення в 1 Кіровську дивізію.

5) 1 Кіровська добровільна дивізія в районі ст. Передольська

II ч. До лінії фронту

1) Комендантський взвод ст. сержанта Павлова: героя Радянського Союзу.

2) Наші відступальні маневри лісами.

3) Відправка літаками всього вищого командного складу совєтських підрозділів, що опинились в облозі ворогом, до Ленінграда, на «Велику землю».

4) До лінії фронту окремими гуртами. Смерть сержанта Боброва.

5) Вибір подальших дій. Один в розвідку.

6) Спроба переходу через автомобільний шлях.

7) Похід на розвідини до шосейної дороги вдень.

8) Перехід дороги під мостом.

9) Мої пригоди в низині, в гнилих мочарах багниська.

10) Ліс. Нові знедолені совєтські солдати біля багаття.

11) Новий товариш – Павло.

12) Клятва побратимів.

13) Картопляне поле. Добрі, рідні совєтські люди!

14) Я, знову один. Нові випробування.

15) Спроба добратись до лінії фронту по чугунці

III ч. Переможені, знедолені, але нескорені.

1) Як я попав у полон.

2) Зустріч з Павлом у неволі.

3) Розповідь Павла про те, як він попав у полон.

4) Злигодні в холоднім і сирім льоху.

5) Подорож по шпалах на південь.

6) Невеликий пересильний табір в лісовому селі.

7) У великім пересильнім таборі біля ст. Батецька.

8) Табір ст. Уторгош і поїздка в табір м. Двінськ.

9) Поцілунок пані Смерті та Божа, і її не чітка усмішка до мене.

IV ч. м. Dünaburg - Daugavpils - Двінськ, це - Reichskommissariat Ostland Lettland/Латвія. Stalag 340. Латиські хутори.

1) Stalag 340. м. Dünaburg - Daugavpils - Двінськ. Латвія.

2) Втеча з 340 табору.

3) Заможний латиський хутір і хутірець Агаповка.

4) Подорож зі ст. Аглонас біля Рушоні до м. Двінськ.

5) Знову Stalag 340 — один з філіалів пекла на Землі.

6) Зустріч з Павлом і його гіркі випробування.

7) Бойові побратими Павла – Данило і Микола.

8) Чергові пригоди Миколи.

9) Данило: моральне й фізичне пекло у таборі 340.

1о) Перша непокора в штабухтаборі 340.

11) Створення підпільного партійно — комсомольського осередку Компартії СРСР.

12) Дезінфекційний гурт і відправки полонених у Німеччину

Німеччина. Норвегія. Епілог.

V ч. Невільне життя військових бранців в Німеччині.

1) Stuttgart – Штутґарт, південний захід Німеччини, Швабія, центр землі Баден-Вюртемберг.

2) За що відправили в карцер і до Гестапо поліцаїв і кухарів.

3) Як німці в 1942 році ділили рабів між собою.

4) Місто Alt Daber - Альт Дабер. Фільварок Брайтенфельд.

5) Створення в таборі підпільної групи «Опір»

6) Рабська праця на території маєтку Брайтенфельд і дії членів гурту – Опір.

7) Втеча непокірних рабів з фільварку Брайтенфельд.

8) Допити гестапівських катів в тюрмі Штутґарта і штрафний барак

VI ч. Рабське життя військових в'язнів в Норвегії.

1) м. Осло, м. Тронгейм, співчутливий майстер-норвежець і беззлобний вартовий солдат.

2) Станція Мо і Рана і табір Мо і Рана 2 – боротьба в нім за свій харчовий раціон з поліцаями табору.

3) Табір з совєтськими рабами під м. Бренхай.

4) Порятунок І. Черкашина з халепи. Знайомство з табірним перекладачем Олександром Бєляєвим.

5) Праця на совєтське підпілля для зриву прокладки тунелю крізь гору для будівлі залізничної колії.

6) Будівництво табору «Аббель» неподалік м. Бренхай.

7) Подальше залучення надійних людей в підпілля Опору фашизму.

8) Нове таємне завдання Бєляєва.

9) Радісні новини.

10) Переполох в таборі.

11) Жовтень 1944 року, я знову працюю в тунелі.

12) Кінець 1944 р. нове нещастя: я в ревірі — сан часті.

13) Кінець лютого 1945 р. поміч нового табірного перекладача і праця на складі.

14) Весна 1945 р. Гітлер зник. Перемога. Поміч норвежцю. Свобода.

Епілог.

1) Розслідування провалу повстання в таборах. Подвиг

Павла — совєцького офіцера.

2) Повоєнне життя

3) Післямова співавтора.

Індекс: 281737

Україна.

Хмельницька область.

Новоушицький район.

Село - Слобідка.

Гончарук Андрій Павлович.

Вступ

Пройшли роки, і ті короткі дати

Навік запам’яталися мені,

Вже йдуть в відставку ті комбати,

Які не були ще на війні.

“Ніхто не знає, що його в житті чекає.” - так трактує українське прислів'я. З цим не поспориш узнавши ці реальні матеріали - спогади в цьому творі.

Мені ще й досі стоїть перед очима, той незабутній суботній вечір 21 червня 1941 року. Я, того вечора, заступив в наряд виконувати господарські роботи. На той час наш 64 й Окремий Дегазаційний Батальйон дислокувався в лісі неподалік з/д станції Красні Струги Псковської області. Сонце сховалось за горизонт, дув легесенький, ледь холоднуватий вітерець. Встановилась ясна погода. Цієї незгладимої мені ночі курсанти мого відділення працювали натхненно і наполегливо. Ми сподівались до кінця зміни дістати води з криниці, яку копали біля нашої їдальні, в літніх таборах.

За роботою швидко і непомітно промайнула коротка досить світла чи «біла» червнева ніч. Я, ідучи відпочивати, з насолодою любувався гарною лісовою природою. Тим світанком тихий вітер в лісі ледве ворушився. Ранкове сонце теплотою проливалось крізь гілля дерев, й щедро зігрівало піщаний ґрунт, заливаючи золотим промінням наші намети, вздовж яких яскраво виблискувала посипана червоним піском урочиста лінійка.

Вранці, коли ми, нічна зміна копачів криниці, прибули на урочисту лінійку, я здав свої обов'язки командира відділення, курсанту Смирнову Володимиру Івановичу. Після ранкової переклички, ми пішли відпочивати, не знаючи про те, що германські війська вже зухвало і віроломно порушили кордони Вітчизни, й безсоромно нишпорили на нашій землі.

Я, прокинувся десь о 13 годині дня. В наметі кілька курсантів міцно спали накрившись ковдрами з головою, ховаючи обличчя від комарів, які весь час не давали спокою. Я, вийшов на подвір'я, щоб подихати свіжим повітрям. Тоді знову незабаром зайшов у намет й ліг на вільне місце у затінку. Та я ще не встиг добре заснути.

Раптом в намет вбігає командир відділення сержант Смирнов й кричить щодуху:

- Вставайте! Війна почалась!

Я йому нічого не відповів, бо подумав, що він жартує і сміється з мене, через те, що я зі зміни, що відпочиває. Та тут: - Війна! Війна! - чути крик сержанта Куликова.

Я, швидко скинув з себе ковдру й миттю одів штани. Тоді я взув на ходу чоботи, і вдягаючи ще й гімнастерку, прихопивш поясний ремінь з пілоткою, та й побіг на шикування.

Вихідний день на ту хвилину продовжувався. Футбольна команда ганяла по спортивному полі м'яч, любителі спорту займалися на фізкультурних снарядах. Більша частина курсантів скупчилась біля гри товаришів з зав'язаними очима. Я, цей прекрасний вихідний день 22 червня 1941 р. встиг тільки на мить побачити й назавжди запам'ятати.

Раптом гучно пролунала команда: - Струнко!

Табір принишк і прислухався.

По гучномовцю, під час ефіру новин, по всьому Радянському Союзу, з Москви, всіх людей пронизували слова диктора Левітана, наче промені рентгену.

- Дорогі товариші, говорять всі радіостанції Радянського Союзу! Сьогодні о четвертій годині ранку фашистська Німеччина порушила наші кордони і її війська напали на нашу країну. Її військово-повітряні сили бомбили Київ, Одесу, Севастополь, Мінськ, Каунас та інші населені пункти Радянського Союзу. Напад німецьких військ був зроблений без оголошення війни урядом Німеччини...

Як тільки диктор закінчив промову, то зразу ж поступив наказ негайно шикуватись по бойовій готовності. Курсанти швидко зняли намети, та зібрали все військове спорядження, яке було з нами в літнім стані. Дегазаційна рота завела машини, тягачі й через 15 хвилин вирушила в напрямі до залізничної станції Красні Струги. Техніка нашої роти їхала по розрихленій піщаній дорозі. Тягачі з неймовірною натугою тягнули автоматичні дегаційні комплекси та системи. Курсанти по кісточки вгрузали в піску, йдучи за тягачами. Ми йшли мовчки. Кожен з нас розмірковував про надзвичайну ситуацію в нашій країні: війну. Я, міркував собі, що в кожного з нас на серці запеклась ненависть до непрошених німецьких гостей, які порушили наше мирне життя.

1) Війна продовжує рахувати свої чорні й гіркі дні

Уже після війни в сімдесятих роках 20 століття мені в руки попалася дивовижна книга: «Рокові рішення». Вона написана групою генералів німецько-фашистської армії з завдання міністерства оборони США і виданою в кінці 1956 року. Це генерали: З. Вестфаль, В. Крейпе, Г.Блюментріт, Ф. Байерлейн, К. Цейтлер, Б. Циммерман, й Х. Мантейфель. В СРСР переклад з англійської на російську мову під редакцією доктора історичних наук полковника П. А. Жіліна і виданою Військовим видавництвом Міністерства Оборони СРСР, Москва - 1958 року.

Так ось, генерал Г. Блюментріт у своєму розділі: творі «Битва за Москву» писав про чисельний склад трьох угрупувань німецьких військ стоячих на границі з СРСР в червні 1941 року: «німецьке верховне командування мало у своєму розпорядженні близько 135 дивізій. Більшість з них, а саме: 80 піхотних, 15 моторизованих, 17 танкових дивізій і одна кавалерійська дивізія находились на Східному фронті чи по дорозі туди. Крім цих військ, було ще декілька охоронних дивізій, передбачених для несіння гарнізонної служби на територіях, які повинні були захопити».

Та редактор цієї книги доктор історичних наук полковник П. А. Жілін в зносі до цього, пише: «Приведені Блюментрітом дані про кількість дивізій, які мала Німеччина на 21 червня 1941 року явно занижені. За трофейними матеріалами (карти оперативного управління німецького генерального штабу сухопутних сил) встановлено, що весною 1941 р. на радянсько-німецькому фронті гітлерівська Німеччина мала 214 дивізій». Це ж на 79 дивізій більше ніж зазначив німецький генерал Блюментріт.

Ось яка велетенська сила тоді наважилась напасти на нашу Батьківщину. Ми ще не знали, що союзницькі війська Румунії, Угорщини, Італії, Іспанії, Фінляндії також будуть допомагати Германії захоплювати нашу землю і перетворювати людей в рабів...

Так тільки в складі групи армій «Антонеску» Румунії входили 3-тя (генерал П. Думітреску) і 4-та (генерал Н. Чуперка) армії, а також II корпус (генерал Н. Мачічі) і 11-та піхотна дивізія.

А з 27.06.1941 р. Угорщина розпочала відлік війни проти СРСР: її підрозділи – 2 – га армія були у складі 29 дивізій та 16 бригад союзників Німеччини — Фінляндії, Угорщини й Румунії, що дислокувалися біля кордонів СРСР в очікуванні черги на вторгнення. Великая Отечественная война без грифа секретности: книга потерь. — М.: Вече, 2009).

 І по стану на 22 червня 1941 року для війни проти СРСР на території Фінляндії було розвернуте угрупування німецько-фінських військ спільною кількістю 407,5 тис. осіб (еквівалент 21,5 дивізії, із них 17,5 фінських дивізій й 4 німецьких дивізії). Отто Вайдингер. Товарищи до конца. Воспоминания командиров панцер-гренадерского полка «Дер Фюрер». 1938—1945. М., ЗАО «Центрполиграф», 2012. Стр. 64

Та ще й спочатку італійське формування – пізніше 8 армія, направлене в СРСР, що називалось «Експедиційний італійський корпус в Росії» (італ. Corpo di Spedizione Italiano in Russia, CSIR) і складався із трьох дивізій (двох моторизованих і кавалерійської). Перші бої з відступаючими формуваннями Червоної Армії пройшли в межиріччі Бугу і Дністра в серпні 1941 року.

Та, й ще: 13 липня 1941 дивізія іспанських добровольців, що налічувала 18 693 людини (641 офіцер, й 2 272 унтерофіцери, 15 780 нижніх чинів), під командуванням ветерана громадянської війни (в Іспанії) генерала Агустіна Муньос Грандес відбула з Мадрида і була переведена в Німеччину для 5 тижневого військового вишколу на навчальному полігоні в місті Графенвьор. Там (31 липня, після прийняття присяги) вона була включена до складу Вермахту, як 250-та піхотна дивізія. З добровольців-льотчиків була сформована «Блакитна ескадрилья» (ісп. Escuadrillas Azules), озброєна літаками Bf 109 і FW 190. Завдяки синім сорочкам — формі Фаланги, єдиної в Іспанії та керівної партії — дивізія здобула свою назву — Блакитна дивізія (ісп. División Azul, нім. Blaue Division).

Пройшовши навчання в Німеччині, «Блакитна дивізія» була відправлена ​​на фронт. У період з серпня 1941 року по 10 жовтня 1943 р. дивізія брала участь в бойових діях під м. Новгородом і в облозі Ленінграда, в тому числі в обох Тихвинських операціях, оборонної та наступальної, операції «Полярна Зоря» і Червоноборскої операції. Всього на Східному фронті служило близько 45 000 іспанців.

Та й нарешті, в часи війни з СРСР з липня 1941 в складі групи німецьких армій «Південь» в війну вступив словацький армійський корпус (45 000 солдатів і офіцерів) під командуванням генерала Фердинанда Чатлоша.

У корпус входили 1-ша і 2-га піхотні дивізії. Але через нестачу транспортних засобів вони використовувалися головним чином для захисту комунікацій. Найбільш ефективним словацьким військовим з'єднанням у війні з СРСР виявилася сформована з дивізій - «мобільна бригада» під командуванням генерал-майора Августина Малара, що складалася з окремого танкового (1-ша і 2-га танкові роти, 1-ша і 2-га роти протитанкових гармат), мотопіхотного, розвідувального батальйонів і артилерійського дивізіону, роти забезпечення та інженерний взвод.

З повітря її прикривали 63 літаки словацьких ВПС.

У серпні 1941 року піхотні дивізії корпусу відкликали назад до Словаччини й з них бригада була знову переформована в мобільну, 1–шу моторизовану 10 тис. дивізію, («Рухливу дивізію», словацькою - Rýchla divízia), яка мала два нечисленних піхотних полки, артилерійський полк з 3-х 9-гарматних батарей і 1 батальйоном розвідки (всі частини механізовані), а також танкову роту, на озброєнні якої було 12 чехословацьких танків LTvz 35, 38 і 40, та окремий броні — автомобільний взвод.

І ще була сформована 6-тисячна охоронна дивізія, яка мала 2 піхотні полки з 1 полком артилерії на гужовій тязі, і частково механізований батальйон розвідки.

   А тоді, в перший день війни, не зважаючи на літню спеку, та пісок в якому вгрузали і йшли з зусиллям, ми все ж майже до опівночі, вийшли з лісу. Це було десь на 11 годину вечора, коли ми всі стомлені опинились на краю лісу. Перед нами показалась залізнична станція Красні Струги сяюча позолоченим промінням сонця, що повільно опускалось за обрій. Це була така казкова картина, що просто не вірилось, що зараз йде війна. 

   Незабаром, пройшовши вже не дуже для нас велику відстань, ми потрапили в цей населений пункт, та опинились на самій залізничній станції. Там на нас чекали нові залізничні вагони на запасних коліях, готові в будь-яку хвилину прийняти нас, та повезти туди куди нам було заплановано. Ми так собі думали, але залізнична бригада ще не була готова до начала руху. Наша рота поверталась на зимові квартири військової частини, де ми проходили строкову військову службу. Вона знаходилась в старовинному місті Пушкіно Ленінградської області, поблизу самого Ленінграда, богатого архітектурними та іншими культурними цінностями. Ми ж, курсанти, рівно місяць назад, приїхали в ці ліси, щоб на практиці закріпити знання які отримали у в/ч.

   Сонце зайшло за обрій, спочивати на ніч, та його яскраво - рожеві пасма охопили північно-західну частину горизонту. Кругом було ясно видно, як вдень. Та на годиннику, вмурованому над дверима невеликого вокзалу, стрілки інформували людям, що зараз уже 30 хвилин на 12 годину ночі. Це було явище «білих ночей», коли ночі світлі, хоч голки збирай, так мені згадались рядочки зі славної української пісні. Ми, чекаючи відправки до в/ч, були так заклопотані думками про початок війни, що майже не почували ні втоми, ні спазм голодного шлунку. Ми й не дуже спішили вечеряти. Присіли великим півколом і обговорювали з великим обуренням прихід непрошених гостей з Німеччини. Кожен із нас - курсантів, мріяв скоріше прибути до своєї в/ч, яка вже знаходилась на фронті. Ми всі хотіли боротися з ворогами, які, як зграя озброєних залізних круків зненацька напала на нашу країну, бажаючи зневолити її.

До нас, молодих курсантів, почали підходити дівчата, жінки, обливаючись сльозами, в пошуках своїх рідних людей чи земляків. Одна русява дівчина Люба, швидко познайомившись із нами, почала допомагати готовити вечерю. Розмовляючи з нами, вона сказала нам, щоб ми відважно били фашистів, та що вона скоро сама прийде до нас на допомогу медсестрою. Незабаром ми зварили суп-пюре. В кожного із нас були сухарі, риба, ковбаса. Місцеві жителі принесли нам молока, салату, цибулі. Всі ці харчі ми виставили на плащ - накидках. Ми вечеряли всі разом. Військовослужбовці з громадянським населенням, наче близькі рідні люди, й сумно згадували про начало гіркої війни. Ми почували себе так, ніби нас проводжають в далеку, важку й небезпечну дорогу наші рідні та близькі: батько, мати, брати, сестри...

   Десь далеко за північ пролунала команда:

   - По вагонах!

   Курсанти швидко зайняли вільні місця в вагонах, де й розложили свої солдатські речі зі зброєю та боєприпасами. Хтось із нас затяг до болю знайому пісню:

   - Їхав, їхав козак на війноньку,

   - Прощай, сказав, дівчинонько! -

   Ось так тоді линула у вільний вирій проста солдатська пісня з сумною мелодією майже з кожного вагона. Вона торкалася кожного серця, та будила жаль до себе, до рідних, й викликала любов до Вітчизни, до народу. Пісня пробуджувала ненависть до ворогів, що напали на нашу країну.

   О десятій годині ранку наш ешелон прибув на станцію Олександрівку, що находилась в 3 км від Пушкіно та вже десь через півгодини ми були на зимових квартирах. Тут на територію нашої військової частини подих війни дмухнув людьми різного призовного віку, направлених райвійськкоматами для комплектації підрозділів, та формування нових. Вони були призвані з запасу й основна їх частина була – добровольці.

   В той час частини Червоної Армії разом з прикордонниками вели нерівні запеклі бої по всьому фронті на західних окраїнах нашої неосяжної Батьківщини, захищаючи кожну п'ядь священної землі.

   Підготовлені завчасно, переозброєні, та моторизовані німецькі війська з великими концентраціями танків на головних напрямах проривали нашу оборону і швидко рухались до серця Батьківщини.

   Голови німців були забиті промовами канцлера Адольфа Гітлера і проповідями міністра пропаганди Геббельса про блискавичну військову операцію, по захоплюванню для кожного німця своєї ділянки землі, і знищенню Червоної Країни Рад. В це вони фанатично вірили, не помічаючи своїх людських і ресурсних втрат.

   Війна!

   Як вона розтоптала наше мирне життя в країні, і зачались страждання ні в чому не винних людей. Війна припинила і наше навчання курсантів в польових таборах і втягнула нас в жахливу водоверть жорстокості, та насилля. 23 червня 1941 року ми там повинні були складати іспити на хімінструктора батальйону. Все полетіло шкереберть. Всі плани мирного часу радянських людей було зруйновано і треба було з великою напругою в час війни повністю перейти на військовий лад.  

   Ось і в нас у військовій частині на зимових квартирах в розташуванні казарми вишикували всіх курсантів, що приїхали. Начальник Пушкінської Окружної школи, старший лейтенант Голубєв окресливши стан справ на фронті, сказав:

   - Товариші курсанти! Зараз не той час, щоб вас екзаменувати. Ви всі негайно отримаєте у старшини роти по два трикутники, та прикріпите їх на петлицях, як вказує тепер Військовий Статут Червоної Армії. Війна найкраще проекзаменує вас і виставить вам свої оцінки. Там на фронті, у військових частинах, вам присвоять відповідні звання. Ми у ваших червоноармійських книжках напишемо кожному солдату посаду хімінструктора, а це – сержантська посада, чи посада молодшого командного складу Червоної Армії. Ви негайно їдете до своїх військових частин. Там на вас чекають, особливо в такий грізний час.

  Я, через 4 години прибув у свою військову частину, в яку був призваний на строкову військову службу. Я, з неї, поїхав на навчання хімінструктора батальйону. Зі мною приїхали ще два товариші, нещодавні, як і я, курсанти Окружної школи Ленінградського Військового Округа. На той час моя 70 дивізія, з якої я був відправлений до навчального закладу на навчання, була вже на фронті, на Карельському перешийкові. На зимових квартирах залишився лише начальник штабу полку, та декілька молодших командирів з командування полку.  

   Я відрапортував НШ полку, в тому, що хімінструктор Гончарук, випускник Пушкінської Окружної школи прибув в його розпорядження. Він уважно роздивившись мою червоноармійську книжку, з записаними там даними з навчального закладу, й відправив мене в розпорядження начштабу 2 батальйону. Я жалкував, що не потрапив в 1 батальйон, в якому прослужив понад 2 місяці. Там в мене були давні знайомі войовики й молодші командири.

   В другому батальйоні я негайно приступив до виконання своїх безпосередніх обов'язків хімінструктора. В мої обов'язки на ту пору було підготовляти приписних громадян в разі оголошення повітряної хімтривоги, практичних навиків дій в цих обставинах. Вони знаходились в запасі до цього часу, і вільно працювали, жили в мирний час, у відповідній близькості до близької до них в/ч. Я проводив практичні заняття з ними як діяти їм в разі застосування ворогом хімічних речовин, для відправки їх на фронт, підготовленими по відбиттю хімічних атак супостатом отруйними речовинами - по хімсправі. Ще й підбирав їм протигази, й роз'яснював, як користуватися ними на випадок хімтривоги, при використанні отруйних газів, чи речовин, та інше. Та ще я видавав їм протиіпритні накидки, та пояснював, як їх складати. Ось така була моя робота при штабі батальйону декілька днів.  

   Нарешті залишки полку вирушили на Фінляндський вокзал. Там нас проводжали тисячі ленінградців. Проводи на фронт були зворушливі, грав духовий оркестр. Звучали щирі побажання своїм захисникам проводжаючих людей: - Бийте ворогів, та повертайтеся назад з перемогою!

   Вони закидали живими квітами всю нашу колону.

2) Карельський перешийок за Виборгом. В лавах 70 дивізії

   Ми, червоноармійці, швидко зайняли вільні місця у вагонах і поїхали на Карельський перешийок за Виборг, до своїх основних сил 70 дивізії. Вранці наш ешелон прибув на малесеньку станцію Нурмі (фінська назва) з 1948 р. перейменована на Лужайка, Ленінградської обл. Розвантажившись з вагонів колони солдат повзводно рушили у важкий, десь до 40 км піший похід на фронт, до рідної дивізії, з повною бойовою солдатською викладкою.

   Ми проходили по тих місцях, де нещодавно в 1939 - 1940 роках прогриміла війна між СРСР і Фінляндією. Як тоді говорили: війна з білофінами, яка залишила на них жахливі сліди. Всюди скільки можна було окинути поглядом місцевість, на пагорбах стирчали величезні уламки зруйнованих залізобетонних дотів, та дзотів. Ці страхітні потвори так спотворювали приємні краєвиди західних районів Карелії й нагадували про те, що нас чекає під час воєнних дій з ворогом, що на нас налетів. Досить міцні, двометрової товщини, стіни були порвані на куски важкою артилерією, наче це куски твердого сиру, а не залізобетону.

   Уламки цих цупких шматків оборонних споруд валялись разом з залізними рейками, і арматурою. Неправдоподібно стояли покалічені, вогнем обгорівши, посічені кулями, осколками дерева. Вони понуро проводжали докірливим поглядом людей, наче нагадуючи їм в тому, що вони заподіяли. Безліч страшенних воронок від різнокаліберних бомб і снарядів страхітливими отворами зіяли вздовж шляху, по якому ми рухались. Вириті глибокі протитанкові рови, хрестоподібні козли з важких залізничних рейок неможливо спотворювали природні ландшафти. Всі ці жорстокі рукотворні споруди утворювали дужу оборонну лінію Маннергейма Карла Густава – генерал - лейтенанта російської імператорської армії, а тепер маршала – фінської армії. Навкруги валялось безліч осколків, які похрускували, як травневі жуки, під нашими підошвами чобіт. І я подумав, що ми йдемо по них назустріч новим осколкам, які в цей час літали й свистіли в повітрі на всьому просторі від Чорного до Білого моря. 

  Я, офіцером, був призначений старшим цього ар'єргарду з відстаючих солдат. То, ідучи з жовнірами, що відстали, я їх весь час збадьорював.

   - Ширше крок! Йти нам залишилось вже недалеко. Ще декілька кілометрів, - говорив я стомленим стрільцям. Насправді я і сам не знав, скільки нам ще залишилось чвалати по цій дорозі до фронту.

   Перехід до фронту був досить важкий, бо ми йшли пішки в повній амуніції з боєприпасами, та харчами. Ми, все це перли на собі, як верблюди в пустелі. Деякі воїни натирали ноги тому, що невміло намотували онучі на ноги в чоботи. Онучі збивалися у тверді камінчики, які при ходьбі натирали пальці, п'яти на ногах.

Це були в основному молоді бійці з міста, які не вміли носити чоботи з онучами. Приходилось учити накручувати онучі на ноги, показуючи, як це робиться, щоб облегшити й так страждання вояків від важкого переходу зі зброєю, та боєприпасами. Та нарешті ми дібрались до місця дислокації нашого полку. Оскільки я був старшим ар'єргарду, то при прибутті на постійне місце, здав всіх відстаючих ратників командирам рот, а сам відправився в штаб 2 батальйону. Там я доповів комбату, хто я такий і чим я займався. Він подякував мені за службу і нагородив мене кількома годинами відпочинку.

Вранці, на другий день, мене до себе викликав в штаб 68 стрілецького полку начальник хімслужби старший лейтенант Панфілов. В наказі було сказано: прибути в 14.00, азимут 23 градуси. Я попросив у НШ 2 батальйону топографічну мапу району, яку він мені видав під розписку й компас. Ми з ним нанесли маршрут мого шляху в штаб полку на цій мапі. Я взяв свій конспект по хімсправі з окружної школи, та вирушив в дорогу.

Місцевість, по якій я проходив орієнтуючись по компасу, була по рельєфу переважно пересічена пагорбами, видолинками, балками, гайками порослими сосновими деревами з берізками, та молодою порослю цих дерев, та багато різних кущів. Все це ускладнювало взяти прямий орієнтир на ціль і мені приходилось через кожних 50 - 100 метрів розкривати мапу і звіряти по компасу азимут маршруту. Через 20 хвилин дорога привела мене до невеликого озера. Я, спочатку, ледь не впав у повний розпач.

- Що ж мені робити?

Відповідь я знайшов у своєму конспекті з навчальної воєнної школи. Ось так з Божою поміччю й отриманими знаннями в військовім навчальнім підрозділі я добрався до розташування штабу полку о 13 годині 40 хвилин. Він знаходився в великому зеленому наметі.

Я доповів старшому лейтенанту Панфілову про те, що я прибув по його наказу. Він уважно розглянув мій учнівський конспект по хімсправі, зробив деякі зауваження і відправив трохи відпочити, поки не прийдуть хімінструктори Ходжаєв і Наришкін з першого і третього батальйонів. Я сидів неподалік намету і любувався природою. Кругом стояла глибока тиша. На цій ділянці фронту німецькі і фінські війська в цей час поводилися спокійно. Ніяких бойових дій тут не велося. Так непомітно для мене промайнули дві з лишком години. Моїх товаришів хімінструкторів Ходжаєва і Наришкіна досі ще не було. Мабуть, вони заблудились.

Нарешті мене викликав в намет начальник хімічної служби полку старший лейтенант Панфілов.

Я від нього зараз же дістав такий наказ:

- провести хімінструктаж по всіх підрозділах мого батальйону в якому я рахуюсь;

- цілодобово вести спостереження за ворогом і в разі його використання отруйних речовин повідомити всіх про повітряну хімтривогу;

- перевірити у всіх військовослужбовців наявність і справність протигазів, протиіпритних накидок;

- щоденно телефоном о 19.00 годині передавати в штаб полку звіт про виконану роботу хімінструктора в моєму 2 - му батальйоні.

На другий день я приступив до виконання цього наказу.

Взявши дозвіл у командира батальйону, на виконання своїх функціональних обов'язків хімінструктора, я пішов розшукувати роти нашого батальйону, які в цей час копали протитанкові рови.

Відповідно розпорядженню командира батальйону, в кожній роті, та окремому взводі мені було відведено по одній годині для проведення хімінструктажу з армійцями цих підрозділів. Все це було зумовлено тим, що наше командування застерігалось від застосування хімічних речовин німецькими військами. Жахливий урок вжитку газу іприту німцями в першу світову війну проти сил Антанти (Англії, Франції) і в тому числі проти російських військ навчили запобігливо готуватись до скрутних злих дій подібними шкідливими речовинами зі сторони ворогів.

Прибувши в роту, я розповідав червоноармійцям як користуватися зіпсованими протигазами, в крайніх випадках при застосуванні ворогом отруйних речовин, якщо вони будуть пошкоджені в бою.

Я старався відповідати на всі різноманітні запитання ратоборців тими знаннями по хімсправі, що я освоїв в навчальному підрозділі. Ось в такому плані проходила година за годиною нелегка стрілецька служба в першій декаді місяця липня 1941 року.

Пекуче сонце немилосердно смажило природу та тіла піхотинців. Якось по - домашньому духмяніли материнка, полин, чебрець, та без обмежень втамовував спрагу квітками неба Петрів батіг. Ці квітки чистою та пишно сяйною синьою барвою сліпили очі. Ще білими зграйками, як маленькі дівчатка, кружляли ромашки на нейтральній смузі.

На той час на Карельському перешийку, як і раніше все було спокійно. Але ми знали, що фінські дивізії стоять проти нас, готові в першу ліпшу хвилину перейти кордон. По звітах радянського інформаційного бюро нам було відомо, про те що німецькі дивізії форсували ріку Західну Двіну і потужними механізованими колонами рухались до старих кордонів СРСР дієвих на вересень 1939 року.

Вже 26 червня 1941 року м. Двінськ – Даугавпілс, Латвія зайняли німецькі війська. (З яким моя Доля зведе мене неодноразово.)

Генерал-полковник армії Вермахту Гайнц Ві́льгельм Гудеріан зазначив у своїх спогадах: - «26 червня 8-й танковій дивізії групи армій «Північ» - вдалося опанувати Двінськом (Даугавпілс) і захопити в цьому районі мости через р. Західна Двіна.»

Величезна небезпека нависла м. Ленінграду, одним з важливих міст країни, на той час, з південно-західної його сторони, як тоді тлумачили більшовики нашому народові.

Наша 70 стрілецька дивізія, в цей грізний для Батьківщини час, отримала команду від вищого командування передислокуватися десь під місто Псков. Воно вже було захоплене німецько-фашистськими військами групи армії «Північ» під військовим керівництвом фельдмаршала Ріттера фон Леєба. А військові частини Червоної Армії не організовано й майже без великого бою, крім окремих, короткочасних боїв малими підрозділами, просто пройшовши центральну частину Пскова, й відступили на м. Гдов й м. Лугу. А деякі в/частини просто відступаючи пройшли через Псков і все. Острах в небі ворожої авіації, що там панувала й відсутність постійного телефонного зв'язку штабів з'єднань один з одним, та каламуть великих воєначальників до зв'язку з підрозділами через радіостанції через те, що їх перемови чутиме ворог, призводило до хаосу й паніки в військах.

Про це ходили чутки трохи пізніше, навіть якогось-то генерала за це розстріляли.

Нам же, не дуже хотілось залишати такі вигідні та підготовлені позиції, але наказ приходилось виконувати без лишніх розмов. Буквально за пару днів нас всіх по залізниці перекинули на окраїну Псковської області, в район м. Сольци. Там нас і зустрів дивовижний прохолодний, помаранчевий світанок на березі річки Шелунь. На наше щастя оборонні рубежі для нас були готові. Все це було зроблено руками всіх мешканців навколишніх сіл та містечок і Ленінграда. Це були в основному жіночі, дівочі руки, людей похилого віку, та підліткового віку хлопчиків і дівчаток – комсомольців, та непартійних. Одних людей змушували партійні й селищні органи йти копати протитанкові рови, та більшість людей добровільно йшли самі за позовом серця, душі. Ніхто відкрито не саботував цим всенародним роботам. Я зримо відчував всю цю єдність народу і військових, лицезріючи ці величезні польові споруди. Весь цей Лузький оборонний рубіж планувався і споруджувався під керівництвом воєнних інженерів із декількох інженерно-саперних, і воєнно-будівних батальйонів, разом з всіма військовослужбовцями цих підрозділів.

Правда була на нашому боці: ми захищали свою Батьківщину від чужинців — загарбників.