Наші муки.

Епілог.

1) Розслідування провалу повстання в таборах. подвиг Павла - совєцького офіцера

У морському порту містечка Мо і Рана ми – совєцькі бранці, сіли на англійський пароплав «Ескара» і відплили на північний схід, до морського порту м. Мурманська, Радянський Союз.

Мені з думки не сходило: - через яку причину були розстріляні наші підпільники, з якими мені по черзі прийшлося працювати? Хто їх видав фашистам? Зрадник! Але хто він? Якби він був в той час серед нас, гауптман його б не ховав, а навпаки – нагородив би в присутності всіх. Цей зрадник в першу чергу видав би і мене фашистам. Не міг він окремо виявити кожного із наших товаришів. Про кожного з учасників повстання були точні відомості тільки у перекладача табору – Олександра. Знав про них і я. Але чим вони займались я не знав до останнього вечора.

Але й Олександр не міг зрадити, адже його три доби сильно катували й він сам повісився від жахливих тортур. Для нас Олександр Бєляєв був душею, організатором боротьби проти фашизму. Тільки він міг мати зв’язок з іншими таборами, тільки він міг доставляти холодну зброю за колючий дріт, прикриваючи різноманітними художніми картинами, які він малював для німецьких офіцерів. Тільки Олекса міг мати зв’язок з норвезькими патріотами.

По закінченню війни, коли ми майже 2 тижні сиділи в таборі під м. Бренхай, то я з іншими товаришами часто згадували про страчених товаришів – учасників невдалого повстання і віддавали їм словесні почесті. Але ніхто не знав причину провалу.

Поліцаї про той жахливий ранок говорили так: Німці зайшли в барак дуже тихо, після того, як вивели бригаду робочих - тунельників на роботу. То вони почали обшук з крайніх кімнат при вході в барак.

Зразу ж в 19 кімнаті німецькі солдати знайшли сховану холодну зброю. Вони були озброєні автоматами і теж тихо зайшли в кімнату поліції, де ночував Олександр, а в слюсарні - Михайло. Їх ще сонних цілеспрямовано схопили і кинули в карцер.

Це було схоже на правду, бо про них – наших головних борців ніхто не знав, чим вони підпільно займались. То тоді, в останній вечір перебування в таборі під містечком Бренхай, я взнав одне: ми будемо не самотні, у нашій справі розслідування приймуть колишні в’язні інших таборів. Але які із них були підпільниками, та чи вони залишились в живих мені було не відомо. Тоді в мене виникла думка: запитати товаришів інших таборів про провал повстання в їхніх таборах. Може я довідаюсь, як і коли фашисти натрапили на слід підпільників їхнього табору.

Ми повертались на Батьківщину організовано, кожний табір – це батальйон солдат. Я ходив по трюму пароплава і розпитував про долю підпільників. В одних батальйонах говорили, про те, що обшук вранці проходив, але зброї в них не знайшли. А в других батальйонах казали, про те, що й обшук був і всіх, хто був зв’язаний з майбутнім повстанням, німці розстріляли. Але ніхто не знав причини провалу повстання. Мене зацікавило те, що обшук у всіх наших таборах проводився в один і той же ранок, за годину до побудки полонених. Але я й далі продовжував пошуки істини провалу майбутнього повстання в таборах. Цілий день у мене пройшов безрезультатно.

Та на другий день я знайшов Яшу Бистрова, який розповів мені, як загинув мій друг - лейтенант Павло. Вони з Павлом познайомились ще в 1942 році в фільварку Вайсенштайне, де працювали на багатого бауера – землевласника. Там Павло організував гурт опору «Непереможені». В ній було 6 товаришів. Незабаром Яша і Павло познайомились з поляком Стасем. Він теж вступив у їхній гурт опору. І був активним її членом. Стась був закоханий у місцеву дівчину - німку, яка працювала в їдальні. Цю дівчину звали Регіна. Вона теж допомагала їм боротися проти фашизму в цій країні. Регіна дістала фарби й учнівський альбом. Все це вона передала Стасеві, а він передав Яші. На цих листах Павло гарно, каліграфічно, по – німецьки, старонімецьким шрифтом намалював:

- Alles für unseren Sieg über den Faschismus! Es lebe die rote Front! - Все для нашої перемоги над фашизмом! Хай живе червоний фронт!

Стась вночі, як йшов дощ, розклеїв ці заклики на парканах місцевих жителів біля шосе. Це викликало бурхливе занепокоєння серед місцевих фашистів. Жандарми не тільки перевіряли та обшукували поляків, але й німців. Вахмани-часові й цивільний патруль ночами вартували по селищу. Потім Стась отруїв на фермі миш’яком 5 корів. Це ще більше насторожило фашистів. Незабаром жандарми арештували трьох добровольців в лави РВА (російської визвольної армії генерала Власова), які працювали доярами без варти. Ці добровольці всіляко шкодили полоненим. Вони доповідали шефу про кожний крок підозрілого чоловіка з табору. Незабаром їх мали організовано призвати в армію генерала Власова, після перевірки, та паперового оформлення. А тоді вони попали в гестапо. Може їх і не розстріляють, думали ми, але довіряти їм вже так не будуть.

Раптом гестапівці арештували Стася і Регіну. Табір з підпільниками залишився ізольованим. Павло та Яша з підпільниками втекли з табору. Та їх на третій день зловили німці. А після важких катувань - випробувань в катівнях гестапо, Павла і Яшу відправили в Норвегію. Ще в Тронгеймі їх доля розлучила. Та вони: Павло і Яша попали на будівництво магістралі Мо і Рана – Нарвік.

Павло, тут в Норвегії, в новому таборі організував новий підпільний гурт опору. Незабаром Павло став табірним перекладачем. На цю роботу його послали підпільники. Часто в їх табір приїжджав художник малювати німцям гарні картини, портрети. Це був Олександр Бєляєв. Павло та Олександр стали щирими друзями.

Потім Павло заборонив Яші зустрічатися з членами підпільного гурту. Павло переселяв Яшу з однієї кімнати в іншу. В кімнаті жило 24 особи. З цими людьми й працював Яша, та й відбирав з них вірних, стійких борців для боротьби з фашистами. Та не дуже легко працювалося Яші по підпільній роботі, а надто важко, бо йому весь час перешкоджав поліцай Скобелєв.

Він весь час, коли йому забагнеться, літав, винюхував, чи тихо нишпорив по кімнатах. Поліцай Скобелєв прислуховувався до розмов полонених, чи засилав туди своїх провокаторів – «рогатиків» - добровольців у РВА, взнати про що ті розмовляють. Яша так само, як і я, не був глибоко посвячений у роботу підпілля. Він відповідав лише за підбір людей для роботи в підпіллі.

Одного вечора Павло доручив Яші слідкувати за поліцаєм Скобелєвим. Та можливо я його на той час десь прохукав. Це мене до цього часу гризе й бентежить. Совість замучила. Та що там казати…

Він замовк і продовжив: А о четвертій годині в барак зайшов німецький вартовий забрати людей на зміну в тунель. В цей час із туалету вийшов Скобелєв і пішов на зустріч вахману. Та не встигли вони й зустрітись, як солдат миттю кинувся з барака і зник за дверима. Буквально через кілька хвилин в барак вбігли озброєні есесівці охорони табору. Вони безпомилково побігли в ту кімнату де знаходилися підпільники. Там в цій кімнаті гітлерівці знайшли холодну зброю підпільників. Всіх їх забрали, а о 6 годині ранку розстріляли. Павла забрали в комендатуру і 4 доби катували. Павло нічого їм не розказав. Німецький офіцер – начальник табору приказав живцем спалити його на вогнищі для того, щоби залякати полонених думати про повстання.

На площі табору горіло багаття. В центрі вогнища стояла вкопана двометрова металева рейка з гачком. На площі вишикували всіх полонених. З – за рогу бараку показалися 2 німецькі солдати, а між ними йшов Павло. Шинель була накинута на голе, зранене тіло. Організатор підпілля, перекладач табору, радянський лейтенант - Павло був в той час спокійний, зосереджений. Ні поглядом, ні звуком, ні рухом свого покаліченого тіла він не показував фашистським катам свого болю від їхніх тортур. Павло гордо ступав босими ногами по колючому, морозному снігу прямо до палаючого вогню. Есесівці зупинили Павла перед самим вогнищем. СС - Гауптштурмфю́рер стояв з другої сторони вогнища, напроти Павла, на відстані, трохи більше, 10 метрів. Його оточувало з десяток есесівців. Колона в’язнів вишикуваних на майдані табору завмерла.

Гауптштурмфю́рер, повільно переступаючи з ноги на ногу підійшов ближче до приреченого до страти совєцького чоловіка. Тоді він саркастично усміхаючись запитав:

- Nun, ich denke du wirst meine Fragen beantworten? - Тепер, я думаю, ти будеш відповідати на мої запитання?

- Ich werde! – Буду! - гордо сказав Павло, й добавив, - "Du verschwendest eine Stunde." Du hast wenig übrig.

- Ви даремно тратите час. У вас його мало залишилось.

- Auflegen! - Підвісити! – крикнув гауптштурмфю́рер.

Есесівці схопили Павла попід пахви і підняли вгору над палаючим вогнем.

- Ich werde! - Буду! – сказав приречений до страти Павло.

Німецькі солдати опустили його на край вогню. Павло стояв за один крок до вогню з гордо піднятою головою. Тоді голосно на весь табір промовив німецькою мовою:

- Es lebe die unbesiegbare Idee von Marx, Engels! Lang lebe… - Хай живуть непереможні ідеї Маркса, Енгельса! Хай живе…

Обличчя німецького офіцера скорчила гримаса страху при перших словах нескореного совєцького чоловіка. Тремтячою рукою він витяг з кобури пістолет і розрядив цілу обойму патронів в груди бунтівника.

А той закрив рани лівою рукою. Кров крізь пальці просочувалась і великими краплинами падала на сніг. Бунтар викресав зі своїх карих очей вогонь ненависті, та з неймовірним зусиллям ступив крок до фашистського ката. Дорогу йому перегородили есесівці, та штовхнули Павла у зранені груди своїми багнетами. Павло повільно повалився в палаюче багаття. Запах підсмаженої людської плоті повільно розносився по всьому табору.

- Leg es weg! - Прибрати! – несамовито заволав до вахманів комендант табору.

- Розійтись по кімнатах! – кричали нам поліцаї.

Так закінчилось кипуче життя радянського патріота, лейтенанта, просто - Павла, як ми його в повсякчас називали.

Але це ще не все. Трагедією закінчились життєві долі німкені Регіни, та поляка Стася – Станіслава. На перешкоді їхнього щастя став нацистський режим і його людиноненависницька ідеологія. Станіслав вирішив тікати з Німеччини, щоби повернутись на свою Батьківщину в Польщу. А там разом з польськими патріотами боротися за свободу своєї Батьківщини. Він домовився з Регіною про їх прощальну зустріч. Стась і Регіна зустрілись увечері в парку, недалеко від їдальні, де працювала дівчина. Зустріч їхня була викрита ближніми доброчинцями по письмовому доносу. Як кажуть в такім болоті та не без чорта, то абсурд, а в сім'ї не без п'яниці. Я про кляузників-донощиків. По фашистському закону: німцям було заборонено зустрічатись для романтичних гулянь, чи близьких, дружніх стосунків з недолюдками – слов’янами. Обох закоханих молодих людей в короткий строк покарали. Регіну постригли й відправили в концтабір, а Станіслава повісили вниз головою. Так нацисти охороняли чистоту арійської, німецької раси.

Таким чином я довідався, хто був явним зрадником, хто знищив на самій вирішальній фазі великої справи - початок повстання полонених в таборах на території Норвегії. За оцю нездійснену операцію, яку в’язні готовили на протязі року, сотня наших кращих товаришів поплатились своїм життям. Вони стали жертвами фашизму через чорну зраду поліцая Скобелєва. Ганьба радянських людей буде переслідувати його весь час…

На 4 -й день подорожі по морю ми прибули в порт міста Мурманська. Ще на підході до рідного берега, всі радянські люди висипали на палубу щоби краще роздивитись на нього.

- Ось вона – моя рідна Батьківщина, моя багатостраждальна земля! Ти зранена ворожими снарядами і бомбами, полита кров’ю мільйонів радянських людей. І я, нещасний син цієї чудової землі, повернувся до тебе знову. Повернувся знівечений фізично, але загартований духовно. Ми, надто мало, дуже мало зробили для твого визволення! Але ми робили, як могли і як уміли, - думав я стоячи на палубі англійського пароплава «Ескара».

- Ми вийшли живі із фашистського пекла. Ми гордо несли через усю Європу велике ім’я радянської людини, свою нескореність, свою гарячу любов і відданість рідному народу і Батьківщині. Серед всіх фашистських полонених – ми радянські військовополонені були самими незахищеними в німецьких таборах тому що, по якійсь, невиясненій мною причині, дипломати моєї країни не підписали договір про порядок проживання, харчування, медичного обслуговування, листування з рідними, поміч працівників міжнародного Червоного Христа нам в неволі і так далі. Про це я чув від самих простих німецьких солдатів, - міркував я.

- То хіба це не подвиг в таких пекельних умовах вижити, й старатися чимось зашкодити ворогу Вітчизни? Я, живий і приніс своїй улюбленій Вітчизні свої руки, свою силу й розум, загартований вогонь своєї душі. І все це кладу на олтар землі своєї, - мізкував я.

- Я розумію, що зараз на відбудову народного хазяйства, фабрик, заводів і інших новобудов моєї Батьківщини потрібні сильні чоловічі руки, яких так зараз не вистачає. Я на все готовий! – міркував далі я.

2) Повоєнне життя

Ми, колишні в’язні німецьких таборів – стали бійцями нового, трудового фронту, бійцями відродження рідного краю. Правда старші за віком чоловіки роз’їхались по рідним домівках, а ми – молодші організовано по будовах, щоби разом з усім народом почали залікувати рани нанесені фашизмом нашій Батьківщині.

Мене, разом з товаришами, організовано послали на будову житлових площ в «Мосторфбуд» Шатурського району, Московської області.

Я, за короткий час, став там теслею 4 розряду. Та Батьківщині потрібні були механізатори. Я, на весні 1947 року, закінчив піврічні курси машиніста екскаватора і почав працювати на екскаваторі в селищі Асанов – Дубове, де осушувались торф’яні болота.

В 1949 році, я був переведений главком у Івановську область, Тейковського району, на нову виробничу ділянку. Там я підготовив собі гідну зміну. А сам вирішив їхати в рідний край, на Поділля, в рідну Україну, в село, до рідної хати. Я, дуже хотів відновитися для продовження навчання в Новоушицькім технікумі механізації сільського господарства. Але стара хвороба, не дозволила мені вчитись – заболіли очі. Я вирішив повернутись до свого фаху – екскаваторника і виїхав на будови міста Кривий Ріг, Україна. Та на жаль, там не було місця на машині, бо мало було на той час техніки. То я налаштувався теслею в будівельно – монтажне управління, бо в той час наша зранена Батьківщина дуже вимагала будівельників. Там я без відриву від виробництва освоїв фах зв’язкового, бо працював на будові телефонної лінії на залізничній колії.

Але важкі випробування в фашистській неволі, каторжна праця в тунелі, дим, порохи гірської породи, вібрація відбійних молотків, постійна спрага, дала себе відчути. Я дуже часто хворів шлунком. Отак ось розжилась і далі голота й коло свого болота...

- Було б здоров'я, а все інше наживем, - міркував я.

І в 1953 році, в грудні місяці, я повернувся в рідне село Слобідка, Новоушицького району, Хмельницької області, Україна. За зиму я підлікувався і на весні 1954 року влаштувався працювати обліковцем – заправником в тракторній бригаді при Вільховецькій МТС (машинно-тракторна станція). Під час реорганізації МТС був переведений в рідний колгосп села Слобідки, де і працював до пенсії 1980 року.

В літній час і на пенсії я працюю мостовиком солом’яних скирт в селі Слобідка.

Минуло 36 років після закінчення війни з ненависним ворогом – фашизмом. Наша Батьківщина, за короткий час давно загоїла рани, заподіяні нацистами. Ми живемо в прекрасний час. Наша країна щасливо живе… Ага...

Там, ся добре, царю діє, де два куми оре, а третій кум сіє. А то хокейна п'ятірка дивиться як один вуйко оре, а другий дядько сіє, але хлібороб нічого не вдіє...

Так далеко я йшов, та добра я не знайшов...

1981 рік.

Від співавтора.

Потрібно тільки добавити від себе те, що Гончарук Андрій Павлович, після закінчення Великої Вітчизняної Війни в 1945 році, не написав ні одного листа додому ні батькам, ні родичам, ні товаришам. Та ще й ні разу не приїхав у відпустку додому, а повернувся лише в грудні 1953 року, коли в березні помер керівник Радянського Союзу Й. Сталін й вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію в’язнів радянських таборів.

Це ж якій черствій людині треба було бути, щоби не написати додому в село пару речень листа, чи не приїхати у відпустку за більше 8 років після війни.

Тому я роблю припущення, що Гончарук Андрій Павлович, трохи злукавив, чи то навмисно вводить читача в обман про те, що він після трьох з половиною років фашистських таборів, не відбував в радянських таборах покарання ще 8 з половиною років за те, що попав в полон.

Там він перебував без права переписування, а про відпустку немає й мови, бо це була би просто фантастика.

Андрій Павлович не міг навчатися в сільськогосподарськім технікумі не по стану здоров’я (хвороба очей), а тому, що по закону Радянського Союзу, який ніхто не скасував, аж до його розвалу: - люди, які попали в полон до ворога і відбували табори, не мали права навчатись в вищих навчальних закладах.

Його спогади й так не хотіли друкувати, а якби він ще описав радянські табори, то КДБ (Комітет державної безпеки) зацькував би його на смерть, чи вигнав б з країни, як О. Солженіцина, за його твори: Архіпелаг ГУЛАГ, В крузі першому. Кажуть, що з поганої трави - погане й сіно.

Я про керівну компартію та її службу безпеки.

Це теперішнє моє припущення, чи гіпотезу находження Гончарук Андрія Павловича 8 з половиною років в радянських таборах може розслідувати особисто будь-яка людина й прийти, до таких же висновків, як і я.

2021 рік.

Уявіть собі: щоби перед вами постали оті картини важкого, й гнітючого, непід'ємного марева ті чорні й гіркі дні страхітливої війни, що так несподівано рушило просте й безтурботне життя людей. Та щоби все це ніколи більше не повторювалось.

Людина до всього може привикнути, та до подиху Смерті і її відчуття вона не може й не зможе привикнути вже ніколи... А з моря води не виллєш, й з пісні слова не викинеш.