IV ч. м. Dünaburg - Daugavpils - Двінськ, це - Reichskommissariat Ostland Lettland/Латвія. Stalag 340. Латиські хутори.
IV ч. м. Dünaburg - Daugavpils - Двінськ, це - Reichskommissariat Ostland Lettland/Латвія. Stalag 340. Латиські хутори.
1) Stalag 340 м. Dünaburg - Daugavpils. Латвія
Нарешті ми приїхали в м. Dünaburg - Daugavpils - Двінськ, це Reichskommissariat Ostland Lettland/Латвія в історико-культурній області Латгалія, як на той період часу називалася ця місцевість.
- Почалася висадка з вагонів злиденних пасажирів без речей. Нас, військовополонених, вишикували в колони та повели у Stalag 340 Dünaburg – Daugavpils Lettland - величезний стаціонарний чи ж то базовий штабухтабір 340. Він був організований та знаходився у цитаделі Даугавпілської фортеці та за її північним валом. Stalag 340 був огороджений 4 рядами колючого дроту. Й по його периметру розташовувалось 8 дерев'яних веж з кулеметними гніздами та ще й нацьковані на в'язнів вівчарки на ланцюгах. На додачу цьому потужні прожектори вночі висвітлювали територію табору та розпушені контрольно-оглядові смуги ґрунту між рядами дроту, по якому був пропущений електричний струм. (Підвели та ввімкнули електрострум вже пізніше, після нашої масової втечі звідси.) Stalag 340 був розподілений на понад 10 блоків, й в додачу огороджених колючим дротом. Ще й вільного переміщення бранців між блоками не було. Табори військовополонених охороняли батальйони територіальної оборони (Landesschützenbataillone), які підпорядковувалися Вермахту. Охорону шталагу 340 здійснював якийсь з цих ландшуцбатальйонів. Павло мене знайшов і йдучи поряд зі мною підтримував мене лівою рукою.
На той час мені все було байдуже. Я почував себе надто погано: паморочилось в голові, очі закривала якась жовто-синя плівка. Для мене все потемніло в очах. Ноги майже не тримали мого тіла, тремтіли руки й бив по тілу нервовий тік. Весь прибулий ешелон полонених гонителі загнали в один не великий блок табору. Стало страшенно тісно, крайніх бранців дуже приперли до колючого дроту першої огорожі. Гострі шпилі рвали одежу, тіло, руки, обличчя. Через кілька годин нас переганяли в інший блок по п'ять осіб. Вели попри великі чорні котли, з яких видавали по літру запареної баланди з кукурудзяних відходів. Я, з'ївши свою порцію гидкої юшки, разом з Павлом наблизились до воріт табору. Перед нами проходила черга нещасних бранців до казанів. В очах кожного горіло бажання отримати ту мізерну порцію харчів. Але не всім вдавалося вгамувати божевільну стихію голоду. Бо якщо німцю — чортяці могла не сподобатись якась особа (хворий, закривавлений, поранений, надто брудний), то він міг стукнути носком чобота по посуді цієї людини, оперіщити її нагайкою і перегнати в інший блок. Помічники-поліцаї Hilfsschutzmannschaft - допоміжна група охорони дивилися на це, як на виставу. Їх формували з благонадійних радянських військовополонених і оснащували палицями та батогами. Вони голосно реготали та плескали долонями бузувірам. Ці вартові фріци горланили:
- Юда! Шталін! Kommunist! Єврей. Сталін! Комуніст!
Незабаром почав накрапати дощ. Знедолені швидко розходились по бараках-землянках. Я з Павлом зайняли собі місце посередині бараку на верхніх нарах.
Щоби всім вистачило місця на нарах, то Павло взяв керівництво в бараці у свої руки, та всіх влаштовував, вкладав на один бік. Кожного в'язня просив запам'ятати свого правого і лівого сусіда, щоб не загубити свого місця. Зморені важким переїздом полонені падали з ніг. Якнайшвидше хотілося лягти, дати відпочинок перенапруженому організму. Через деякий час по команді Павла, всі полонені переверталися на інший бік.
Для поранених Павло виділив окремий куточок. Там вони могли вільніше лежати.
Шуцмани чорними круками літали по бараках, віднімаючи все цінне, що залишилося у полонених. В кого були годинники, добрі чоботи теж відбирали, а на заміну давали стоптане взуття зняте з мерців. Ці зрадники були різних національностей, але в цьому таборі було більше зрадників татарського походження з Криму. І цей зрадницький Інтернаціонал весь час нишпорив по бараках. Вони шукали євреїв, комісарів, комуністів. Ці злорадні нюхачі зганяли їх з нар і вели на розправу до гансів. З цікавістю і сміхом дивилися вони на нелюдські знущання, які чинили ці запроданці над радянськими людьми. Їхні черстві, огидні душі не мали ні совісті, ні жалю.
Так проходив день за днем тривожно, важко і сумно. Кожен день, певно не по одній сотні знедолених вивозили в братські могили. Три групи гробокопачів і дві групи возіїв мертвих працювали щоденно. Баланду їм давали два рази в день. Під час виходу із табору для проведення похоронних дій померлих полонених, похоронну команду харчами підтримувало місцеве населення. Тільки продовольчі продукти спершу ретельно перевіряла озброєна охорона, боячись, щоб бранцям в руки не попала зброя. Лише тоді продукти віддавали керівникам груп. Та ці копачі й похоронці через короткий час ставали неспроможні фізично виконувати свої обов'язки. Їди все ж було обмаль, до того ж полонені були дуже стомлені, знесилені, бо їх тижнями гнали, як і нас, і майже не годували. Тому то більша частина цих команд видихалася від важкої фізичної праці.
Спостерігаючи цю жахливу картину, Павло, звертаючись до мене, сказав:
- Ні! Я, на цю роботу не піду! Так само не піду фашистам служити. Хай краще мене винесуть вперед ногами, ніж я понесу мерців, за таке мізерне харчування. До своїх собак, які їм служать, німці відносяться в сто раз краще, ніж до нас — людей. Так, що я, з таким відношенням до мене, категорично відмовляюсь до співробітництва з нацистами. Я не стану перед ними на коліна.
- А де ж вихід з цього становища? Що ж робити? - запитав я.
- Андрій, не занепадай духом. Ще прийде час і ми будемо боротися з нацистською чумою, яка хлинула на нашу землю, несучи темряву, смерть і безправ'я.
На той час в деяких бараках лютував висипний тиф. Охорона перевела робочі команди в інший блок. З ними пішли й поліцаї, бо вони боялись підчепити хворобу. З цього дня вони нас майже не турбували. В таборі встановився інший розпорядок. На добу в'язню вранці видавали баланду, ложку гнилої кільки та сто грамів хліба. І на цьому закінчувався наш робочий день. Що хочеш те й роби до наступного ранку.
Пройшло кілька тижнів в цьому таборі. Ми з Павлом встигли відпочити. Просиджували довгі осінні ночі, без світла і тепла, обдумуючи десятки варіантів втечі з полону. Але ми ні одного більш менш вигідного варіанту з цих обставин не могли відшукати.
Та ось одного ранку Павло запитав носія мерців із похоронного гурту: - Вас дуже ретельно охороняють під час роботи після виходу із табору?
- Зразу не дуже пильно охороняли, - відповів той. Люди були на той час слабосилі й рухалися, як черепахи. А зараз стали охороняти набагато ретельніше, бо в нас були спроби втечі. Та втікачів спіймали. Вони не далеко відійшли. Їх німецькі вівчарки по сліду швидко наздогнали та в таборі розстріляли. А місце де ми працюємо огороджене колючим дротом.
Щоб не мати ніяких підозр до себе, Павло не продовжив подальшу розмову з носієм похоронної команди.
На другий день, після сніданку, Павло нічого мені не кажучи, пішов до воріт, де стояв вартовий. Я пішов слідом за ним пошукати недопалки біля караульного. Там ми побули кілька годин. Павло весь час прислуховувався до розмови часових між собою. Поліцаї нас не турбували, вони жили в іншім блоці. Там вони день і ніч грали в карти. Повертаючись в барак Павло радісно сказав мені:
- Москва і Ленінград не зайняті загарбниками. Шуцмани з німцями брешуть що Москві та Ленінграду капут. Буде ще і їм капут. Він не за горами. Я дуже ненавиджу цих поліцаїв, і цих навушників - стукачів. Вони зі своїми прибічниками, що продали себе за черпак баланди, видали агресорам сотні наших політпрацівників, командирів, євреїв і циган. Ці зрадники створили у цьому таборі такі обставини, що ми не можемо вільно розмовляти серед своїх товаришів. Все це їх паскудна справа.
Тут у цьому таборі є один чатовий - чех. По - моєму, він антифашист. Тобі треба з ним побалакати. Я тебе дечого підучу, про що з ним говорити. Тобі, українцю, легко буде розмовляти зі слов'янином. Будеш вести з ним розмову, а я послухаю, що він буде тобі відповідати. Він обіцяв мені завтра винести хліба.
На другий день, після роздачі баланди, я з Павлом стояли біля воріт, але поліцай швидко прогнав нас: - Чого стовбичите один з одним? Бачу спина чешеться. Ану, марш в барак!
Ми швиденько пішли від воріт, щоб не спровокувати на позачергове побиття нас зрадником. Десь через годину ми повернулися до воріт знову. Незабаром на варту заступив чех. Та тільки ми хотіли почати розмову, як в табір зайшов поліцай. Він миттю накинувся на мене і Павла. Як каже народна приказка: кожний пес на своїм смітті пан. В цю мить вартівник - чех зупинив його і наказав передати нам паперовий згорток, в якому були скоринки хліба, обгорнуті німецькою газетою. Оберполіцай вирячив налиті кров'ю очі, але наказ солдата вермахту виконав. Він віддав Павлові пакунок і скоса зиркнувши на нас закричав:
- Мерщій в барак!
- Хай стоять. Все добре, а ти можеш іти, - сказав солдат, і ще показав йому рукою вперед.
Розкладаючи по кишенях скоринки хліба, я намагався пригадати ті речення, які навчив мене Павло. А він ходив біля воріт нібито шукав тютюнові недопалки й слідкував, коли появляться зайди, щоб завчасно попередити мене. Нарешті старший поліцай вийшов з табору. Він повів з собою на розправу якогось бранця. Як би пес не крутився, та хвіст в нього ззаду. Зачиняючи ворота, він сердито зиркнув на Павла. Шуцман нічого не промовив, штовхнув свою жертву грубою качалкою і швидко сховався в тумані.
- Кого він повів? - запитав я Павла.
- Не знаєш кого? Або єврея, або комісара, кого ще він більш потягне, - тихо відповів мені Павло.
Тоді я підбираючи німецькі та польські слова не сміливо запитав стійчика — чеха: - У вас, на Батьківщині теж бувають такі густі тумани, як тут?
- Бувають, але значно пізніше. У нас, в моїй Батьківщині, стоїть ще ясна тепла погода.
- У нас, в Україні, теж ще тепло, - підтримав розмову я.
- О, Україна, добже! Гут! - сказав чех.
- Мабуть, я більше не побачу своєї України, тут всім нам буде капут, - з журбою в голосі промовив я.
Чех з хвилину мовчав, вдивляючись у непроглядну завісу густої мли, й нарешті тихо відповів: - Нам - чехам важко і совісно дивитись на братів слов'ян, яких прокляті шваби сотнями щодня вивозять у братські могили.
- Але що ми можемо зробити? Таких як я, шваби на фронт не посилають, не довіряють. А ми тут мусимо слухатись: дома наші рідні, а там господарюють шваби.
Нарешті Павло сам рішив вступити з чехом в розмову:
- Дорогий брат - слов'янин, чи не буде помилково назвати вас товаришем?
- О, товариш — це файне слово.
Солдат — чех ще довго розмовляв з Павлом, часто вживаючи чеські та польські слова. Мабуть, він погано володів німецькою мовою. Він розповідав Павлові про гірку долю чехословацького народу під окупацією гітлерівців, які вже давно там господарюють. Раптом, з комендатури, вийшов німецький офіцер. Страж прогнав нас погрожуючи зброєю. Ми відійшли далі від воріт. Коли офіцер зайшов до якогось приміщення, ми знову наблизилися до воріт з постовим солдатом. Він, схвильований болючими спогадами про свою Батьківщину, ходив біля воріт, опустивши голову додолу. Павло підійшов ще ближче і тихо запитав: - Чи зможеш ти нам допомогти вибратися з цього табору Смерті?
Чех щось відповів Павлові. Мені далі не було чути їхньої розмови. Я ходив вздовж колючого дроту огорожі, пильно оглядаючись навкруги, щоб сюди зненацька не надійшли гітлерівці. Бо в той час вже повільно розсіювався туман і виглянуло сонце, та повіяв холодний вітер. А ось і далеко за комендатурою показалася нова зміна караульних солдат. Ми повільно пішли собі в барак. Сіли на свої місця. Павло мовчки читав німецьку газету. Але якщо хтось підходив до нього він крутив газетою і просив допомогти в перекладі надрукованих статей, але серед присутніх таких не було. Павло скоро прочитав «Відомості зі Східного фронту». Він сховав газету в кишеню і тихо сказав: - Німцям під Москвою приходиться важко. Вони тільки хваляться, а поліцаї їм тільки підсвистують. Самі нічого до ладу не знають. Ленінград в наших руках. Андрій, ми зараз підемо на свіже повітря і там я тобі дещо розповім.
Коли ми вийшли з барака, сонце низько повисло над горизонтом, поливаючи помаранчевим промінням наш 340 табір. Ми стояли неподалік 7 -го барака і виймаючи із кишень сухі, черстві шматочки хліба хрумкали ним. Несподівано Павло тихо, але урочисто сказав:
- Ось тут, за цим бараком чех обіцяв прорізати діру в дротяній огорожі, коли буде вартувати на цій стороні. Тоді ми повинні почекати до четвертої години ночі. Тож ми можливо нарешті вирвемось на стільки очікувану волю із цього табору смерті. Чех наказав лише в останню хвилину повідомити своїх сусідів про вихід на свободу. Тільки тоді, як буде перерізаний колючий дріт внутрішньої та зовнішньої огорожі, втікачі тихо, один за одним нехай підходять до діри, і беззвучно пролізають звідси на волю. Він обіцяв випустити на волю сотню, чи дві своїх братів - слов'ян. Може кому із них пощастить залишитися в живих після війни. Вони вічно будуть дякувати невідомому їм рятівнику, йому - чеху, за вихід свободу з 340 табору Смерті — міста Двінськ.
Не знав Павло, що в цьому 7 бараці тоді були його друзі Данило з Миколою. Тільки пізніше він про це довідається. А табір був великий з великою кількістю бараків. А ми не ходили по них, бо за це нас наказували - били поліцаї. Щоб ми - бранці не гуртувалися, не спілкувалися, бо гурт - це сила. А сила була спроможна на народження непокірних бранців. Тож тут у таборі діяли такі жорсткі правила. Данило був знайомий Павлу ще зі фронту. То ж на той час вони обоє не знали, що їх спіткала однакова доля і вони знаходилися через 5 бараків.
В нестерпному чеканні пройшов день, другий, а наш рятівник не стоїть на посту біля сьомого барака, а біля воріт вартує. Він деколи виносив нам сухі скоринки з хліба і голландського сиру, за що ми були йому безмежно вдячні. Ми добре знали, що наш знайомий солдат попаде на цей пост тільки тоді, коли його назначить гітлерівський офіцер.
З великою надією ми чекали тієї години свята Свободи. Чекали довго, понад тиждень. Ось нарешті наш чарівник з надання Волі знедоленим появився на посту на південно-східній стороні табору.
Цього дня, ми, як і повсякденно, вийшли подивитися де вартує чех. Це було десь о десятій годині ранку. Павло підійшов до огорожі, де вартував слов'янин. Привітавшись, Павло запитав його: - Ну, як наша справа? Вона буде в дії?
- Все буде добре, цієї ночі, о 4 -й годині, - тихо відповів він.
Ми з Павлом зразу ж пішли в приміщення барака, й були радісні, схвильовані.
- «Цієї ночі - о четвертій», - струмувала думка про Волю у наших гарячих глеках. А в пакунку, що передав слов'янський солдат, були, як завжди, скоринки хліба. Павло розділив їх на дві частини, але більшу дав мені.
Я ще був не надто здоровий, після поцілунку пані Смерті. Ми з нетерпінням чекали вечора, ночі, а далі 4 години, та майбутньої Волі.
2) Втеча з 340 табору.
Годинника в таборі ніхто з полонених не мав. У нас їх всі забрали військові німецькі мародери, як свої військові трофеї. Та ми вже привикли орієнтуватися по зміні часових на постах по периметру табору. Вже було десь за опівніч часу. Я з Павлом сиділи в сирому бараці, підігнувши під себе ноги. Сиділи мовчки. Ми про втечу нікого ще не повідомляли. Бо якщо взнають в'язні про те, що буде прорізана діра, то всі до одного підуть з барака. А тоді підніметься весь блок табору з бджолиним гулом. Шум насторожить вартових і вони будуть стріляти з вежі. А потім по тривозі вибіжить весь караул і операція «Втеча» буде закінчена з великими людськими втратами. Десь о четверту годину ночі я з Павлом вийшли з барака. Пройшовши з 5 м від входу, ми притулилися до стіни барака і зачаїлись. Темно. Хто стоїть на варті не відомо. Ми точний час без годинника не знаємо. Запитувати у цербера, який зараз стоїть — великий ризик. Якщо це буде не чех, то інший служака може вистрілити в нас.
- Ми будемо чекати - вартувати на ту дорогу для нас хвилину, коли нам зроблять діру в колючій огорожі, - говорив мій товариш. Ми її не повинні проґавити.
Стоїмо, чекаємо. Пройшло понад півгодини, чи більше часу. До речі, Павло в той час не знав, що десь за стіною знаходилися його фронтові товариші Данило Лукашов і Микола Аверкін.
Та ось нарешті ми почули важкі солдатські кроки за колючою огорожею недалеко від сьомого барака. Це йшла зміна вартівників. Незабаром, за хвилин п'ять, всі солдати на постах змінялись. Стара зміна чатових пішла в караульне приміщення. Настала тиша. Довго тягнулись лічені хвилини. Це були хвилин радісного чекання. Наразі ми почули обережне шарудіння і радісне для нас: - Клац! Клац!
- Ріже! - схвильовано промовив Павло.
Було тихо, лише поміж бараками рвучко свистів вітер. Ми, причаївшись, чекали коли чех буде різати другу лінію колючої огорожі. Знову почулися ті ж звуки розтину металевого дроту. Тоді ми швидко зайшли у свій барак. Я розбудив сусіда по нарах і пошепки йому сказав:
- Слухай уважно, за сьомим бараком є прохід на Волю. Тільки потрібна обережність. Ти повідомляєш свого сусіда і через якусь хвилину: виходите. А ті й собі, повідомляють інших товаришів. Будьте стримані, а головне, не спішіть, щоб не утворювати пробки у дверей, чи біля дірки в дротяній огорожі.
Ми залишили барак. Дірка була вже готова. Навкруги тихо. Тільки вітер посвистував між дротами.
Через дірки прорізані чехом я з Павлом швидко вибрались на Волю. Ми не знали, яка доля нас чекає надалі. Чех дав Павлу невеликий пакунок, акуратно загорнутий в газету. Він побажав нам щасливої дороги. Попрощавшись, ми зі вдячністю подякували чеху за необмежену допомогу і зникли в темряві. Напрямок у нас був - це невеликий лісок. Він у нас був за орієнтир. Павло ще за кілька днів до втечі вибрав його, щоб не потрапити на околицю міста Двінськ (Даугавпілс - тепер). Напружуючи всі зусилля ми рухалися на захід, сподіваючись що інші втікачі будуть іти на схід, чи на південний схід. Це було зроблено для того, щоби втікачі розсіялись і гітлерівцям не хватало табірної охорони для пошуку нас внаслідок нашого розсіяного розпорошування.
Ми спочатку рухались на захід, а потім на північ, щоб збити з пантелику переслідувачів.
- Як важко йти, - шепочу я товаришу, - мені треба хоч би трохи відпочити. Я валюся з ніг.
- Ще трохи пройдемо і будемо відпочивати, - сказав Павло. Мабуть, вже десять кілометрів пройшли.
Нам здавалось, що дуже швидко світає. Дув рвучкий крижаний вітер. Чорні хмари клубами дивно низько тягнулися над землею. А ось і розтанули досвітні сутінки. Сіріло. Темнота поволі відступала.
3) Заможний латиський хутір і хутірець Агапівка.
Ось нарешті у нас на горизонті появився якийсь латвійський хутір.
І в наших мозках зароїлись думки: - Куди іти? До якої хати? Хто в ній живе, друг чи ворог?
Бо ми не мали певних відомостей, про те, як місцеві жителі - латиші відносяться до солдатів - втікачів з німецького табору для радянських людей. Це тому, що латиші лише рік як ввійшли до складу Радянського Союзу. Ми з Павлом про це знали, тому так довго роздумували: що робити.
- Треба шукати бідняцький хутір. Бідняки нам допоможуть. - висловив я свою думку.
- Так. Правильно! Вони теж ненавидять окупантів, - відказав мені Павло.
- Нам необхідна їхня допомога, - кажу я Павлові. Нам необхідні харчі, інакше ми загинемо.
- Та я розумію це, як і ти. Треба підійти й розвідати, що й до чого, - відповів мій побратим.
В це час довкола вже помалу розвиднялося. Небо посіріло. Пронизливий, льодовий вітер, що вільно гуляв по цих просторах, мабуть, стомився й поволі вщухав. Ми направились до одинокого сараю, який знаходився трохи на віддалі від жилої будівлі. Підійшовши ближче, ми вчули ароматний подих запашного сіна, що було заготовлене на зиму худобі.
- Ми тут будемо відпочивати й звідси будем вивчати місцевість, та як поводяться мешканці хуторів, які тут живуть, - виклав свою ідею мій товариш.
По похилому скату сіна, допомагаючи один одному, ми ледве видряпалися на верхівку цієї скирти. Закопавшись в сіно з головою, ми дали бажаний відпочинок стомленому, виснаженому тілу - організму. Відпочивши й зігрівшись в сіні, Павло витяг з кишені засушені й заготовлені хлібні тонкі скоринки хліба. Він виділив по парочці їх кожному з нас, а інші сховав в кишеню. Ми довго розсмоктували ці скоринки, розтягуючи задоволення. Потім мій старший товариш - лейтенант поповз до маленького віконечка спостерігати, що робиться навкруги.
- Ввечері підемо в напрямку Білорусії, на південний схід, - думав я, лежачи на сіні. Хай Павло вирішує наше майбутнє. Може йому самому прийдеться йти. Але Павло мене не залишить, - міркував я. Про це я знав. І на душі стало світліше. Але ж я зовсім хворий і далеко не зможу іти.
- Ох, о хох! Щільно в лоб б'є горох! Яка не радісна наша воля. Нам за ніч потрібно пройти хоч 40 км. А я не можу після нічної мандрівки підвестись. Сам не знаю, що будемо робити зі мною. Бідний Павло. Я ж можу зв'язати його по руках і ногах. Як би його вмовити, щоб він залишив мене, а сам йшов до старого кордону. Мені все одно гинути, а він ще може йти. Він може добратись до своїх.
Тим часом мій спільник дібрався до слухового вікна на горищі клуні з сіном. Перед ним відкрилася широка панорама місцевого ландшафту. Вітер обачно розвіяв купчасто-дощові хмари. День передбачався ясний. Сонячне проміння добре освітлювало райдужним сяйвом одинокі будівлі хутора. Неподалік, у вибалку, над струмком, стояла одинока лазня, збудована в зруб. Нижче неї невелика гребля, що обросла високою осокою. А навпроти на високому пагорбі красувалася гарна, велика хата, до якої був прибудований хлів з червоного каменю. Трохи від неї, в сторонці стояла ще одна клуня, покрита новою дранкою. Від клуні до самої хати простягалась штахетна огорожа.
Мені ж в голові без перестанку роїлись різні думи. Сон чомусь не йшов, хоча я був надто стомлений і хворий. Поповз і я до Павла. Притулившись лівим плечем до дерев’яного арцаба, а правою рукою до ялинової дошки й близько притулився одним оком до вузької щілини між дошками. Через щілину і я теж все це побачив, що й він. Я любувався чудовою природою цього краю.
- Дивись, Павло, на мою думку, це заможний хутір.
- Ага. Дім, лазня, клуні, штахетна огорожа, - сказав мій напарник.
Раптом в хліві відчинилася широка брама. На оборі появились вгодовані свині. За ними появилась справна молодиця, несучи на широких плечах кошик із сіном. А незабаром господар хутора вивів зі стайні ситі коні, впрягаючи їх у віз.
- Так, це заможний хутір, - помізкували ми й рішили до них за поміччю не заходити, а почекати трохи та ввечері піти звідси.
- Нам цієї ночі потрібно відійти якомога далі від колишнього німецького табору, - мовив я.
- Ти Андрій маєш рацію в цьому випадку, а далі ми встановимо зв'язок з місцевим населенням, - відповів мені Павло.
Ясного, морозного вечора ми з Павлом вирушили в дорогу. Полярна зоря вказувала нам потрібний напрямок. Ми йшли на північний схід. Важко було обминати розсіяні по місцевості хутори. Ми йшли то шляхом, а то навпростець оминаючи оселі. Я вже трохи оговтався від нічних мандрів і трохи жвавіше рухався, ще й мороз помагав. Та все ж ми плинули повільно, щоби нікому сторонньому не попасти на очі та зберігаючи свої сили. Та й так, що я скоро почав відставати від Павла. Він часто зупинявся і чекав мене. Тарахкотіння возу заставило нас звернути в кущі. А коли підвода проїхала, ми попростували далі. Хоча іти було важко, я не просив відпочинку, бо знав: якщо сяду, то вже не встану. Я не зможу підвестись. Десь за північ я зовсім зморився і побратим підтримуючи, помагав мені рухатись. Нарешті ми звалилися на землю, як повні лантухи гороху. Я зразу ж заплющив очі й задрімав. Через певний час проснулись обидва тремтячи від холоду. Розтерли задубілі кінцівки рук і ніг. Павло підвівся першим, намагаючись поставити мене на ноги. А я ледве тримався на ногах, але плентався вперед. Скільки пройшли тієї ночі ми не знали. Вдосвіта мороз посилився.
Ми мерзли, але продовжували йти. Знали: сидіти не можна. Замерзнемо. Запалав край неба. Ось - ось зійде сонце. Я, недалеко від невеличкого хутора, впав. Побратим вже більше не зміг підняти мене на ноги.
- Іди сам! Благаю тебе, іди, мені все одно. Що буде, те й буде. А ти йди, - я просив товариша.
- Я тебе самого не залишу. Ти відпочинь, а я піду на цей хутір і розпитаю дещо. Дістану харчів, а ввечері підемо далі. Якщо й увечері не зможеш іти, то я тебе десь влаштую, а тоді піду, сам - відповів мені Павло.
Він пішов до хати, яка стояла на пагорбку. А я лежав на дорозі й дивився вслід цій добрій, та щирій людині. Раптом назустріч Павлові із - за лісу по шляху риссю виїхала підвода. Мій товариш вмить звернув в кущі, в цю ж секунду пролунав постріл. Я з переляку підвівся на ноги, але зразу ж впав на землю. З підводи зіскочило дві постаті. Одна побігла за Павлом, а друга кинулася до мене, наставляючи карабін мені прямо в груди.
- Підіймайся! Йди за мною! - загарчав здоровань з пов'язкою на рукаві: Schutzmannschaft - команда охорони, - до мене, що як примара виник біля мене.
- Я не можу встати, роби зі мною, що хочеш, - у відчаї я вирвав слова із горлянки.
- Хай буде так, лежачого не б'ють, - цинічно пробасив незнайомець.
Той, що побіг за моїм спасителем Павлом, уже під'їхав до нас. Міцний молодик, теж з пов'язкою на рукаві: Schutzmannschaft, зупинив коней, і самовдоволено пробасив:
- Тому вже капут!
- Хай не тікає комуніст!
І це все, що я зрозумів. Далі вони говорили між собою по-латиськи, чи по-литовськи. Нарешті один звернувся до мене по-російськи: - Ти звідки тут взявся? З табору втік?
- Сюди дійшов, а далі не можеш йти? - іронічно запитував мене шуцман - поліцай.
- Може тебе підвезти?
- Зараз підвеземо, - посміхнувшись й засміявшись з напарником видавив з себе слова другий шуцман.
Він схопив мене, як кошеня, за шинель і викинув на віз. Але в цю щасливу для мене хвилину по шляху над'їхала інша підвода і зупинилась біля нас.
- Sveiki! - промовий незнайомець.
- Sveiki! Sveiki! Своякі. Якщо ти не жартуєш, - відповів один з поліцаїв.
Тоді невідомий мені чоловік звернувся до мене: - Ти звідки тут взявся?
- З табору втік.
- Руський?
- Ні. Українець.
- Це видно, що він руський по духу і православний, - сказав невідомий, звертаючись до поліцаїв. Віддайте мені його, навіщо він вам потрібний. Ви відвезете його в табір, а він через день - два загине. Яка вам користь? Тільки душу забрудните, - продовжував селянин.
- Та яка там душа в комуніста?
- Який він комуніст? - це ще хлопчина, дев'ятнадцять літ від народження, - сказав селянин.
- А тобі шкода його, чи що? - сміючись запитав шуцман.
- Шкода, чи ні, але він мені дома згодиться. Очуняє і буде тварин доглядати. Я давно хотів взяти в Прейлі, та не було православних. Ви знаєте наші традиції: не православний не може жити в нашім домі. Мені все одно, а мати не дозволяє.
- А проти волі матері нічого не вдієш. Якщо ж ви мені його віддаєте, то отримаєте за нього добру оплату. Маю четверть бутля сивухи, барило пива, сало, масло, всяка закуска є. Я їду від брата і думав завернути в вашу волость. Думав: може випадково у вашій волості буде потрібна мені людина. А тут якраз трапилась нагода. Ну що, берете оплату, - запитав хуторянин.
- Аякже! - каже перший зрадник, - такий могорич втрачати, то гріх.
- Давай! - виригнув другий зрадник.
І вони вдарили по руках, ніби купують і продають на торговиці худобу.
Шуцмани забрали оковиту з продуктами й один сміючись сказав:
- Треба пошукати того другого, ми ще за нього візьмемо добрий могорич.
- Він руський? - ще раз запитав мене один з поліцаїв.
- Ні, він узбек, - відповів я, надіючись, що зрадники не підуть вдруге шукати Павла.
- Може він поранений і десь відповз в сторону, - міркував я.
Тим часом мій господар відломив шматок хліба, подав мені в руки й сказав:
- Їж сам хліб, сала тобі не можна їсти, ти дуже виснажений.
Я щиро подякував йому за це.
Один шуцман поправляв попругу на коневі, а другий пішов шукати Павла. Але він швидко повернувся і сердито гукнув:
- Його там не має!
- Він прикинувся убитим і обманув тебе, - посміхаючись прогорланив другий поліцай.
- Від мене ще ні один заєць не втік. Може відповз в сторону?
- Хай собі повзе, хоч у свою Росію. Я за нього не відповідаю.
- Їдемо швидше до мене, то там ми добре вип'ємо! От бачиш Петя, як нам добряче поталанило.
Вони розвернули підводу і поїхали собі туди, звідки їхали сюди. А ми поїхали на хутір Агаповка, Прейльскої волості, так сказав мені мій новий попутник і рятівник Климентій. Так він себе назвав.
На порозі дому мене зустріла досить ще міцна, високого росту бабуся, яку звали Маврою. Вона дуже схвилювалась, побачивши мене в такому жахливому стані. Я ледве тримався на ногах. Ступивши крок вперед, упав на сіннім порозі. Бабуся стала проклинати загарбників:
- За що ці нелюди так мучать невинних людей? Де на них кара Господня? Що вони роблять з православними людом? Вони не мають Бога в душі. Щоби вони ніколи не бачили своїх дітей!
Досить мамо! - мовив Климентій, що привіз мене.
Це старший її син, про це я довідався пізніше. Він допоміг мені зайти до хати. Поглядаючи на мене Климентій спокійно сказав до молодої жінки:
- Феня — сестричко, дай йому щось поїсти, тільки не жирного.
- Де в нас зараз те жирне, зараз у нас святий піст.
То вона кудись швидко шаснула і принесла миску борщу, шматок хліба, дерев'яну ложку і поставила все це на столі. Я з великими труднощами підвівся з лавки та пошкандибав до столу. З'ївши кілька ложок борщу, я почув себе дуже погано і знеможено схилився на стіл. Мій живіт, наче вулкан, вивергнув різкий взрив болю, який заставив мене застогнати. Очі залило млою-мрякою.
- Що з тобою? - схвильовано запитала бабуся Мавра, дивлячись то на мене, то на Климентія.
- Це від голоду. Він, мабуть, довго нічого не їв, - відповів Климентій.
- Мерщій скидай з себе свою одежину, а ти Феня дай теплої води й цебер, щоб помити солдата. Потім переодягнешся ось в цю мирну одежину і ляжеш на ліжко спочити, - сказала з сумом в очах Мавра.
Всі, крім бабусі Маври вийшли, а вона швидко мене помила, помогла переодягатись і я зразу ж звалився на ліжко в обійми бога Сну. Проте через деякий час проснувся від гострого болю в шлунку. Захотів вийти в туалет, але сам не міг підвестись з ліжка.
На поміч мені прийшла баба Мавра, яка допомогла мені доплентатись туди, та вернутись назад в хату. А важкий сон наліз на мене тонами ваги й розчавив на ліжку. Я спав в поту на тілі, та марах в голові до ранку. А з ранку весь день мене мучив гострий біль у шлунку. Я не міг нічого їсти, хоча був страшенно голодний і виснажений.
Зранку Климент Фомич запряг коні та поїхав в Прейлі, де знаходилась управа волості, з метою приписати мене до своєї сім'ї. (Населений пункт Прейлі розташований на південному сході Латвії, в західній частині Латгальської височини, на березі маленької річечки Прейльупе.) А ввечері він приїхав додому і розповів всім нам про те, що було в управі волості. Климентію було дуже важко вмовити старосту, щоб той потурбувався перед німецьким комендантом про мою прописку до своєї сім'ї. Але все ж мене приписали до їх сім'ї.
- Як твої справи? Як здоров'я? - згодом спитав мене Климент.
- Нічого, все в порядку, надіюсь все погане пройде, - ледве вимовив я.
- Не журись, Андрію, бабка Мавра швидко поставить тебе на ноги, - підбадьорив він мене.
Але не так легко було поставити мене на ті попухлі ноги від голоду і тривалого переходу з табору на волю. Баба Мавра готовила для мене пиття з лікарських рослин, щоб побороти шлункову хворобу.
Вона день і ніч, як рідна мати доглядала мене і докладала відчайдушні зусилля, велетенську увагу в моєму лікуванні. А скільки ночей із-за моєї недуги вона недосипала, звісно одному Господу Богу. Як я часто згадую цю добродушну, чуйну до хворого, релігійну у своїх поглядах на людське життя, бабусю Мавру.
Низький уклін їй до землі від мене за її турботу до мене, як і Климентію, Фені й іншим людям, що в той час оточували мене.
Дуже часто дім Михайлових відвідували його двоюрідні брати. Старший із них — Денис Лукапьоров. Він, до окупації фашистами Латвії, проживав у столиці — Ризі. А тепер, ховаючись від окупантів, повернувся в рідний хутір. На хуторі не знали, що він комуніст, але одного разу він випадково проговорився, але не злякався цього, знаючи, що я нікому не розкажу про це. А ще два молодші брати були комсомольцями, як і я. То в хаті під час довгих з осені вечорів створилася дружня довірлива обстава між мною та довкільними мене людьми. Вони часто розказували мені останні новини в Латвії й про те, де приблизно воює Вермахт з Червоною Армією. Так від них я взнав про розгром советами вороженьків під Москвою, та про героїчну стійкість міста Ленінграда проти коричневої навали фашизму.
Якось Денис розповів, що в Латвії діють невеликі партизанські гурти проти загарбників. А в їх лавах є військовополонені з таборів.
- Це далеко? - з цікавістю запитав я його.
- Далеко, в Курляндії біля моря. Звідси понад 2 сотні км. Є й ближче, в Латгалії й Земгалії. А коли настане весна, тоді багато звідси підуть в партизани, - розказував мені Денис.
- Проведи мене до партизанів, - попросив я його.
- Куди тобі, Андрію, до партизанів, ти ще довго мусиш поправлятися. Там потрібні здорові воїни, які можуть робити великі переходи, щоб нападати на окупантів, а потім швидко зникати від переслідувачів. А ти тільки будеш сковувати рухи партизан. Через тиждень я поїду в місто Єлгаву (на березі Балтійського моря) до дяді, там і довідаюсь краще про партизанів. Головне найти провідника, який погодиться провести до них. Вашому брату військовому краще попасти в партизани. Розпитають в якій військовій частині служив, як попав в оточення і в полон, коли й з якого табору втік, де переховувався і все. Відправлять спочатку на кухню картоплю чистити, та дрова заготовляти, щоб варити кашу і суп, а згодом і партизанити — бойові завдання командира загону виконувати. А для нас: цивільних піджаків, це справа надто складніша. Невійськових людей трудніше перевірити на правдивість анкетних даних, хто, де і чим він займався в такий смутний час, як зараз. Та й що ти — цивільний, до війни робив, чим займався? Попробуй зараз розібратись, коли німецьке гестапо засилає багато переодягнених розкуркулених багачів латишів-провокаторів, які злі за це на совецьку владу. Тут то треба керівництву гурту партизанів довго розбиратись, хто патріот Батьківщини, а хто її зрадник, - так казав мені Денис одного вечора.
А я ж, прикований внутрішнім недугом живота і ледве переборюючи важкі болі там, лише в ті частки щасливих перерв від них, міркував про те, що я скоро, може через тиждень видужаю. А це якраз буде тоді, як Денис розвідає про партизанів і може повернутись від свого вуйка з м. Єлгави. Я вже достатньо виспався і мені треба більше рухатись, щоби мої мускули привикли до фізичних вправ і буде легше вилікуватись. Завтра ж піду в ліс сікти хмиз, молоду поросль дерев і гілля для того щоби палити в грубці хати. Але піднятись з ліжка я зміг лише через тиждень після нашої розмови з Денисом.
Це було десь вже після обіду. Спираючись на палицю і чіпляючись за стіни, я вийшов на подвір'я, вдихнув свіжого повітря, від якого захмелів мій лоб. А потім не рішучими кроками, з перервами почвалав, як побитий пес камінням, в ліс, який охоплював хуторець.
- Це мій власний ліс, - з гордістю казала баба Мавра, - його у пана-німця купив ще мій батько.
Стояв морозний, похмурий день, білі хмари застелили сірою ковдрою небо. Звідти зрідка прилітали маленькі білі сніжинки, що падали на моє обличчя і поволі танули, залишаючи після себе краплі води, що підбадьорювали мене. Я насолоджувався їхньою красотою і жадібно вдихав свіже лісове повітря, за яким під час хвороби, вже заскучав. Повільно підійшов до купи хмизу, розчистив робоче місце і сокирою зачав рубати на дривітні тонкі гілки, та акуратно складати їх на перевесло з трави з мочара, заготовлене Фенею. Непомітно до мене підійшов Денис.
Зручно примостившись на пеньку, що виступав над землею, він оглянувши прискіпливо ліс навкруги нас, і спокійно сказав:
- Я бачу Андрій, що ти ще хворий, але вже щасливий, що стоїш на своїх ногах. Ти потрапив до добрих людей. Я не тому кажу, що вони мені рідня. Вони не дуже з нами рідняться. Вони багатіші за нас, але вони знають ціну праці. Ця сім'я володіє десятьма десятинами поля, а це понад 10 гектарів і ще мають понад четверо гектарів лісу. Климентій з сестрою Фенею, яким трохи, в мірі змоги помагає бабуся Мавра, працюють на своїх десятинах від світанку до пізнього вечора. Вони все хочуть розбагатіти. Їх тому не розкуркулила радянська влада, бо вони не мали найманих робітників. Вони лише просили нас на вихідні на пару днів допомогти врожай зібрати, щоби не вимок від дощу і ранній сніг його не припорошив. Мої родичі й так дивляться на нас косо, бо я партійний, а мої брати-комсомольці. Вони самі не знають кого хочуть: німців чи росіян, щоби при владі були.
А час покаже їм, куди їм прихилитись. Я повільно рубав хмиз, і терпеливо слухав Дениса. Мені було цікаво знати відносини між собою бідних і багатих родичів із Латвії і їх ставлення до агресора-окупанта, та й до початкового тут руху партизан і до військовополонених таких, як я.
- Все це мені може колись знадобитися, я ж не збираюсь тут камінцем сидіти на шиї доброзичних людей, - мізкував я.
- Слухай, Денисе, а тут неподалік не має ще таких багатіїв, як твій брат? Може в них є наймити, можливо такі самі полонені військові, як я? - запитав я його.
- Добре, що ти мені нагадав про це, - мовив він. - я хотів розповісти тобі одну оповідь, та не було нагоди.
Ось слухай: - На хуторі, недалеко від станції Аглонас є маєток Рушонас де живе великий латвійський багатій. Це звідси десь приблизно 23 км. А в нього працює руський військовополонений Василь Вікторенко.
- А ти сам його бачив, - з цікавістю спитав я його.
- Бачив, два місяці тому. Він жив в надзвичайно важких умовах і в злиднях. Та мабуть, нічого з того часу не змінилось в його становищі. У цього недруга бідняків є у своїй приватній власності більше сотні десятин поля, багато лісу. А на фермі багато великої рогатої худоби, вівці, свині, в стайні коні. Він має великий світлий панський будинок. При всьому цьому багатстві цей приятель лиходіїв тримає Віктора в якійсь холодній комірчині, не пристосованій для прожиття людини в холодну пору року. Тріщини в стінах, а голий дерев'яний тапчан служить Віктору ліжком без якого-небудь матраца для ночівлі. Він вкривається старим смердячим ганчір'ям. Двері прогнили й через великі отвори проходить холод. Ні печі, ні грубки для опалення не має, як і світла для освітлення в цій комірчині не має. Там ні роззутися, ні роздягнутися людині не можна. Робочий час цього хлопця триває від досвіту до пізньої ночі, мабуть, до 18 годин на добу. А після короткого сну знову важка робота. Вдосвіта треба наносити багато відер води, напувати всіх тварин, а на кухню принести картоплю, буряк, моркву, капусту, цибулю та інші продукти. Та ще потрібно варити вариво для свиней й іншої худоби, та все це потрібно принести й віднести для їхнього годування. А ще треба вичистити гній із під всіх тварин і вивезти його на тачці на гноярку. Все це треба зробити до сходу сонця. Поївши сухого хліба і картоплі, що варилась для худоби, треба йти в ліс на роботу. Там він ріже і валить дерева, заготовляє матеріал на весну для нового будівництва.
- Ти що, Денис? Це ж неймовірно! - вигукнув я. Це гірше табору.
- А ти що думав, Андрій? Ти сам такого не бачив? Для мене це не новина. Я сам добре знаю життя наймита.
- А де я міг таке бачити? Коли я народився - йшла громадянська війна, а потім багатих господарів вивезли в Сибір і вони не повернулись більше, - сказав я, підходячи ближче до Дениса.
- Андрій, тоді ти в щасливій країні родився. Ти не знаєш, що таке багач і наймит, - зажурено вимовив Денис.
- А хіба йому важко втекти звідти від цього живодера? - запитав я.
- Він то хоче втекти й коли взнав про тебе від мене, просив мене, коли ти видужаєш, щоб ти припас харчів на двох. Віктор хоче йти на схід. Йому роздобути харчів не має можливості. Я йому рекомендував йти в партизани, але він хоче йти до своїх радянських військ на схід.
Якось непомітно пройшов час до двох місяців мого лікування і наступив лютий 1942 року. Я став почувати себе набагато краще. А 26 лютого цього ж року трапилося велике нещастя. О п'ятій годині ранку хтось постукав у двері гостинного дому.
- Хто там? - запитав Климент.
- Открой, свої! Бистро откривай! – прогримів, наче грім серед ясного неба, голос невідомої людини.
Климент підійшов до дверей. Клацнув замок. Скрипнули двері. В сінях почулися важкі кроки невідомих людей. В мене тьохнуло серце. Я механічно підвівся на ліжку та опустив ноги на підлогу. На хатнім порозі появились два шуцмани-поліцаї з пов'язками на рукавах: Schutzmannschaft. Вони опираючись на гвинтівки привітались: - Доброго ранку господарю!
- Доброго ранку і вам! - відповів Климент.
- У вас є руський військовополонений?
- Є! - відказав селянин.
- Так! На все 10 хвилин! Нехай він одягнеться в теплу одіж, і приготуйте йому харчів на 2 дні. І треба його негайно везти в Прейлі. Там таких, як він, буде багато. Кому скажемо, той і повезе їх на станцію. Зрозуміло? - пробасив один із шуцманів.
- Второпав! - відповів Климент.
А я ж з горем подумав, що вже закінчуються мої золоті дні. А я ще не дуже працездатний через те, що внутрішня хвороба кишечника, чи ще чогось не давала мені їсти. І тільки я пішов на поправку, як з'явилися ці зрадники. Я всього кілька днів, як став виходити в ліс рубати хмиз. То була не робота, а прогулянки. Поки я одівався бабуся Мавра швидко приготовила мені провізію в дорогу. Дала мені теплу тілогрійку під шинель. Я зібрався і повільно вийшов на подвір'я. хотів піти за ріг хати по малій нужді, але поліцай загородив мені дорогу.
- Куди? Назад! - загорлав німецький слуга.
- Я хочу на пару хвилин по нужді. Ти що думаєш, що я в такім стані можу тікати звідси?
- Без розмов! Тільки зі мною і скоріш!
А через пару хвилин він гримнув: - Швидко забирай в хаті харчі та поїхали! Такий порядок.
Прощаючись з сім'єю, яка прихистила мене, я, звертаючись до баби Маври, Климентія і Фані сказав:
- Я гарно й щиро дякую вам за все що ви мені зробили – підняли мене на ноги! А тепер – до побачення! Як скінчиться війна, то я обов'язково провідаю вас. Бажаю вам довгих років життя і міцного здоров'я!
Я сів в сани, які Климент уже підігнав до хати. Він теж сів, підняв вгору батіг і коні риссю рушили з місця. Ось таким чином я, раптово залишав добрих людей, і їх гостинний дім.
4) Подорож зі ст. Аглонас біля Рушоні до м. Даугавпілс
За годину, ми з Климентом на санях долучилися до центру Прельскої волості — Прейлі. Там на площі, перед управою, панував справжній розгардіяш, гамір, сміх, іржання коней, розмови господарів, які хвалилися своїми рисаками. Сюди, ці власники наймитів - військовополонених, привезли нас по розпорядженню німецької окупаційної влади.
Тут мені почулися розмови цих господарів про те, що нас повезуть до Німеччини на роботи. Ці їх балачки мене добряче засмутили, бо я ще не міцно став на ноги, бо був ще хворий і не надто придатний до важкої фізичної праці. А то що нам зібраним таким, як і я, її прийдеться виконувати, то про це навіть не було мови. На площі було багато знедолених, які не уявляли що діється у світі. Вони не знали, що німецькі війська зазнали великої поразки під Москвою і про те що місто Ленінград встояло від захоплення його окупантами, та героїчно бореться за свою свободу.
Але й мені в такому становищі поділитися цією інформацією про це було не можливо. Німеччина, мабуть, знову мобілізовувала чоловіків на фронт і там не хватало робочих рук на виробництвах, чи в сільській місцевості.
Десь біля 11-ї години ранку, нас - знедолених привезли на залізничну станцію Аглонас біля Рушоні. Прямо з саней німці заганяли нас по вагонах. Вагони були старі та діряві з під руди й вугілля. Вони справили на нас гнітюче враження. Полонені швидко залазили в вагони, подавали свої речі невідомим товаришам по біді.
Невільники сподівались, що ніхто не присвоїть їх речі. В кожного були якісь свої харчі. Деякі господарі давали провіант на дорогу своєму робітнику по совісті. А деякі лише для проформи - жменю сухарів чи окраєць хліба, кілька картоплин - виконуючи наказ поліцаїв.
Вагони швидко переповнились, стало тісно. Кожного із нас тривожили думки про майбутнє. Незабаром в'язні відшукали свої речі й вгамувались. А потім почали висловлювати свої думки: - Я чув, що в концтаборі м. Двінськ, за зиму загинуло понад 75 тисяч наших військовополонених, - сказав хтось тремтячим голосом.
- Нас теж туди повезуть, - почулись мені вигуки людей із другого кінця вагона.
- Ні, нас повезуть в Німеччину, - запевнив хриплуватий, простуджений голос в'язня із темряви.
- Ти знаєш, куди нас повезуть? - запитав чоловік, що стояв неподалік від мене.
- Та, ні. Не знаю, - відповів я йому.
Я слухав ці розмови, та ніякого висновку куди нас везуть, не міг зробити. Слухаючи розмови в'язнів, я непомітно для себе, заснув. Але швидко прокинувся. Було дуже холодно, вкрай замерзали руки та ноги. Заболіла голова, мучила спрага. Голоду не відчував, хоч вже добу не мав нічого в роті. Через деякий час поїзд сповільнив хід і рвучко зупинився так, що ми повискакували один на одного. Вартові німці швидко відкрили двері вагона.
- Komm raus! Komm raus! Schnell! Schnell! Виходь! Виходь! Швидко! Швидко! - валували фашисти, підштовхуючи нас гвинтівками з багнетами та розмахуючи ними.
Вигнаних із вагонів людей – радянських полонених вишикували в колону по п'ять осіб і повели в сторону якогось табору.
5) Знову Stalag 340 — один з філіалів пекла на Землі
Крок за кроком наша колона в'язнів наближалась до 340 стаціонарного табору, а по суті: смерті. А коли наблизилась ближче, то побачили похмурі бараки - землянки. Кожен із них тягнувся понад сотню метрів.
Набагато пізніше знайшлися письмові джерела про те, що представляли побудовані в таборі бараки. Це можна судити за офіційним висновком начальника КЕЧ Двінського району капітана Ветошнікова (1944 рік): «Землянки-бараки посаджені в землю на два метри. Бараки побудовані з неотесаного дерева, не мають печей, тільки в деяких бараках є печі-теплушки, зроблені з такого матеріалу, що використовувалася цегла. Це говорить про те, що такі цеглі зроблені руками військовополонених. У дощову пору бараки заливаються водою. З точки зору технічного закону бараки не придатні навіть під складські приміщення».
Проминули один блок, 2-й... 10-й - ні душі. Коли прийшли до останнього блоку, зупинились. Назустріч нам вийшли поліцаї. Вони відкрили ворота і загнали нас, як худобу, в 340 табір. Пізніше я взнав, що він знаходиться біля міста Двінськ (Даугавпілс), Латвія.
- Мешканці цих сумних бараків лежать в братських могилах, - думав я, - а їх сім'ї чекають вісточки від своїх рідних і не знають, що вони вже в могилах і де ті могили. А в цих могилах хто може взнати імена і прізвища невинно, без суду і слідства замучених людей? Мабуть, ніхто, якщо їх не було записано в якихось журналах, чи книгах. Нікого, як я зрозумів з розмов у вагоні втікачів звідси, тут не називали по прізвищу. Та й мій гіркий досвід невільника теж підказував про це. Це були в'язні-смертники.
Ще одні письмові джерела про табір Шталаг-340 пізніше найшлись про це.
«Латвія - Латгальський gebitskomissar Shvung - гебітскомісар Швунг в жовтні 1941 року у звіті писав, що в Резекненському і в Даугавпілському таборах всього знаходиться близько 100 тисяч військовополонених. Порівнявши розміри одного і іншого табору, ми можемо зробити висновок, що більша частина полонених перебувала в Даугавпілсі. В січні і лютому 1942 року «Померанська комісія» відібрала найбільш сильних полонених і їх відвезли до Німеччини. Примітний коментар Shvunga - Швунга на цю акцію: «Вивезення військовополонених із нашого округу», Швунг писав це 10 лютого 1942 року, «тих, кого Померанська комісія відправила в Німеччину, це в 1 -у чергу було політичною подією. Тим самим було уповільнено формування нового Комуністичного осередку». Згідно загарбницькій статистиці по жахливому вимирання полонених в першу чергу через голод та епідемій тифу в першу військову зиму 1941 р.-1942 р. та вивезення полонених у Німеччину влітку 1942 року в Даугавпілсі в таборі для полонених залишилося лише 15 тисяч 595 полонених, поза межами табору на сільськогосподарських роботах перебували 886 полонених. Смертність у Даугавпілсі була дійсно жахлива. Масове поховання на Кріпосному валу біля переїзду на 214 км закопані 45 тисяч військовополонених. В Погулянці - в пісках біля дачі Будревіча - близько 50 тисяч, на Гарнізонному кладовищі – 26 т. Невеликі могили знайдені біля пасажирської станції Даугавпілс 2, біля залізничної станції «Міст» на 267 км, по вул. Вентспілс біля будинку Танаєва. Загальний рахунок кількісті загиблих становить близько 124 тисяч. За багато смертей тисяч закатованих військовополонених відповідальний комендант Шталагу-340 майор Гефнер, його помічник - капітан Хуго Мейєр і капітан Nisin - Нісін, який пізніше змінив Мейєра. Особливо звірствував Мейєр. Якщо вид полоненого Мейеру не подобався, він бив бідолаху. Коли Мейєр катався по табору на велосипеді, полоненим було наказано відбігти на 10 м в сторону. Ті, хто не встигав, або не здатний був це зробити, розплачувалися за це власним життям. Садистською жорстокістю відрізнялися офіцери адміністрації табору Паулін, Laupert - Лауперт, Мартен, завідувач кухнею Роан, статистик Болд та ін.»
Роздивившись все навкруги, я зайшов в барак. По його обидві сторони вистроїлись двоповерхові нари. Між ними був дуже вузький прохід. Тут не було де розминутись двом людям. В бараці нічого не видно, бо не має ніякого освітлення. Я розмістився на верхніх нарах положивши свій речовий мішок собі під голову. Тут дехто сидів, чи приліг відпочивати. Сум і тривога охопила мене. Я сів на краю нар і опустив ноги вниз. Та скоро змерз в руки й ноги. Я роззуваюсь і знову взуваюсь. Так повторюю цю роботу безліч раз, щоб зігрітися. Нарешті я згадав, що вже понад 30 годин нічого не їв. То дістав хліб і те що зібрала мені в дорогу бабуся Мавра з Фенею з сім'ї Климентія з хутірця Агаповки Прейльскої волості, Латвія. Розпочав їсти, але не можу.
В голові рояться тривожні думки: - Що буде зі мною, з нами - в'язнями далі? А я ще в додаток хворий і найхудіший серед цих людей.
6) Зустріч з Павлом і його гіркі випробування
Тут я нарешті згадав про Павла, свого товариша, з яким пережили скільки тривоги під час гіркого злидарства. Я звичайно його згадував завжди під час хвороби, але тепер… Це тому мені так важко, що не має біля мене друга. Згадався той далекий морозний ранок, коли Павло залишив мене ледь живого і пішов на хутір, де він сподівався знайти для мене їжу. Невже то була наша остання зустріч з ним! А може ні. Шуцман говорив, що Павла не було в тому місці, де той впав після його пострілу. Може він втік. Можливо Павло живий. Може він вже давно у своїй Батьківщині – Ленінграді, та знову воює з агресорами. А може він в цьому таборі. Це мене не одного привезли сюди окупанти. Але як його знайти в такій темноті? За ніч я відпочину і завтра з ранку зачну шукати Павла. І якщо він тут є, то я його знайду. Тут ще не так багато народу.
На наступний день зранку до темряви я находився в пошуках свого друга Павла. Ходив по темних і сирих бараках шукаючи Павла. І нарешті ми з ним зустрілись. Скільки було радощів. Обнімались, як рідні брати. Павло засипав мене запитаннями. Я все йому розповів про себе, що трапилось зі мною, і про те де, і як я перезимував цю важку зиму.
Павло ж вже третій день знаходився в цьому таборі. Тут він зустрів свого однополчанина Данила Лукашова, який зимував в цьому таборі працюючи гробокопачем - могильником. А на долю самого Павла, як він розказував, випали великі випробування.
- Куля, що вилетіла із гвинтівки шуцмана - поліцая, наздогнала мене вже в лісі. Вона обпекла бік, жовто-червоні кола поплили в мене перед очима. Я упав на землю і знепритомнів. На той постріл швидко прибігли брати Куракови - Василь і Степан. Вони мерщій понесли мене в сани, накрили глицею з сосни, чи ялини та повезли на хутір. Там нашвидкуруч зробили мені перев'язку. Потім не затримуючись швиденько погнались до свого вуйка в Сутрську волость, в Ліванському краї, за сорок кілометрів від того місця, якомога далі від поліцаїв — вбивць. По путівцю заїжджали в надійні для них і мене хутірці, звідки приносили мені води, бо мене мучила спрага. Так вони намагались чимось допомогти мені пораненому в бік. Брати дуже швидко гнали коней свого вуйка, ледь не загнавши їх по шляху. Той по приїзді дуже образився за це, бо його коні були в милі. Брати Куракови були бідні та своїх коней не мали. Але побачивши пораненого чоловіка, який знаходився при смерті взялися його рятувати. І тут побачивши, що я вже холону - Степан і Василь скоро занесли мене до хати.
- Аж в хаті вуйко схаменувся. Я був втікач з табору - військовополонений. А за це розстріл усієї сім'ї. Зі скрутного становища виручила дружина вуйка. Вона прийшла до висновку, що мене — Павла треба негайно прописати до їх сім'ї. Поки чоловік — Микита буде оформляти папери на прописку нового члена сім'ї, вона буде мене лікувати. Брати з допомогою дяді розділи мене, а жінка промила і перев'язала рани. Рани були важкі. Куля пройшла крізь правий бік, та на щастя не зачепила легені, але потрощила ребра. Два рази Степан навідувався до мене і розповідав мені всякі новини. Він розказав мені про те, що німецькі війська не змогли взяти Москву. Їх війська були там розбиті, то я дуже зрадів цій новині. Та й став швидко поправлятись від дбалого догляду господарки садиби. А ще за ці дві відвідини Степана я взнав, що він член Комуністичної партії та покладав на нього великі надії. Я думав якнайшвидше видужати й покинути цей гостинний дім з добрими людьми. До вуйка Микити дійшли чутки, що Степана, як партійного, заарештували представники військової німецької влади. А брат його Василь встиг від них втекти, - продовжував розказувати мені про той час Павло. Господар дому, почувши цю жахливу звістку, для нього і мене в тім числі, злякався, що до нього з обшуками можуть прийти поліцаї з німцями. А в нього лежить поранений військовополонений від вогнепальної зброї. За це по закону воєнного часу німці могли розстріляти всю його сім'ю, разом з ним самим. Тоді вуйко Микита поїхав в комендатуру Сутрської волості та заявив коменданту, що робота на яку він залучав військовополоненого закінчилась і тому він йому більше не потрібен. А вже на другий день староста під вартою двох шуцманів — поліцаїв відвезли мене в цей 340 табір біля міста Двінськ. Мене привезли сюди одного, до вашого приходу - нової партії в'язнів. Тоді у таборі жили лише робочі групи військовополонених. Ось так мені судилося пережити нелюдські випробування своєї долі.
7) Бойові побратими Павла – Данило і Микола
- Як я тобі казав, Данило, мій однополчанин, працював гробокопачем — могильником і коли ми зустрілись, то це так нас зворушило, підняло настрій, звеселило. Та в тім же потім знаючи де ми знаходимось затривожились і засумували.
- А познайомились ми з ним на фронті в серпні 1941 року. Данило був у мене другим номером при кулеметі ,,Максим''. Ми плече о плече шматували ворога під станцією Батецька. А коли прямо на нас направився танк, то я залишив його з кулеметом, а сам поповз до нього і кинув протитанкову гранату. Танк запалав, а Данило дав довгу чергу по німецькій піхоті, так німецька атака була відбита. Вибух гранати та вибухи боєприпасів в танку дуже мене оглушили і я лежав до кінця не усвідомлюючи, що це робиться. Та Данило поповз до мене і затяг в наш окоп. А потім наказав носіям набоїв відвести мене в медсанбат. Та коли вони почали мене вести, то я прийшовши до тями, попросив залишити мене на передовій лінії, бо мені стало ліпше. А через декілька днів, мене викликали в штаб дивізії, де мене призначили на офіцерську посаду, оскільки у мене була вища освіта. Так ми з ним і розлучились. А тепер ось бачиш, ми троє ведемо бесіди розказуючи один одному те, що трапилось з нами в часи розлуки.
Так, майже цілу ніч, ми втрьох вели різні розмови розказуючи кожний свої пригоди. Ми з Павлом вгощали Данила селянськими ласощами, тими, що нам виділили на дорогу гостинні господарі.
Вранці, коли отримували табірну баланду, Данило випадково зустрів свого друга Миколу Аверіна. Нелегка доля судилась не тільки Данилові й Миколі. Вони розказали нам як разом виходили з оточення, а Микола був поранений. На правій руці скалкою снаряда в нього були перебиті три пальці. Важко було Данилові вести друга по тилах завойовників. Але вони урочисто дали клятву не залишати один одного. Та ще разом позашивали в шинелі свої партквитки. Вони також вперто, так, як і ми, рухались на північ, до своїх - Червоної Армії. Микола весь час відставав, Данило підтримував його під здорову руку. В одному маленькому селі їх схопили гітлерівці. Після оточення побратими пройшли нелегкий шлях і осінню 1941 року потрапили у 340 табір м. Двінськ. У важких нестерпних муках тягнулися безконечні тижні для Миколи. Опухла рука з перебитими пальцями, зав'язана брудною ганчіркою, не давала Миколі спокою. Виснажений організм мало протистояв інфекціям. Цілими ночами він не міг заснути.
Данило сидів біля 7 барака. Там було дуже холодно. З причільної стіни котились великі каплі води. Вони падали й замерзали. Данило замерз в ноги й натягнувши пілотку на вуха вийшов на подвір'я. Він перед цим звільнив Миколі місце, щоб той міг вільніше лягти, та трохи передрімати. Бо ж в Миколи перебиті пальці з відкритою раною і без медичної допомоги не гоїлись. А Данило, в цей час, топтався на розі 7 бараку зігріваючи замерзлі ноги. Та раптом він почув тихий голос:
- Хутко пролізай! - доносилось від колючого дротяного паркану.
Почувши це, Данило вмить кинувся в барак за Миколою. Розштовхавши того від сну і взявши під ліву руку, шепнув:
- Мерщій на волю, там в паркані дірка!
Та тільки вони наблизились до дірки, як чатовий закричав:
- Стій! Назад! Зміна йде!
В цю ж мить гримнув постріл нового вартівника. Данило з Миколою мерщій кинулись назад, в барак. Тут вони пригнічені горем невдачі просиділи до ранку на нарах. А вранці, на світанку, Микола виявив, що прив'язана на поясі солдатська бляшанка для харчування, вночі десь загубилась.
Аналізуючи ситуацію, він не міг згадати, чи була вона причеплена після сну, чи відчепилась біля огорожі.
Того ранку Микола залишився без баланди. Бо її видавали тільки при наявності якогось посуду у полоненого. Взявши, та виставивши поранену руку поперед себе, Микола поплівся по бараках, сподіваючись виміняти солдатський кітлик на чудом збережену ним цигарку.
В одному бараці він замітив, що два носії з табірної групи могильників волочать небіжчика - мертве тіло до воза. Микола на мертвій людині запримітив причеплений до пояска казанок. Тоді він запропонував носіям свою цигарку в обмін на котелик. Ті, на такий обмін, охоче погодились і віддали Миколі солдатську бляшанку.
Затим, він, повертаючись назад у свій барак, зупинився біля вхідних воріт блоку. Там стояла зібрана в стрій колона в'язнів, які тихо розмовляли між собою татарською мовою і деякі слова російською мовою. З розмов шуцмана до в'язнів, Микола зрозумів, що їх будуть виводити за територію табору на роботу, чи кудись далі. Настрій у бранців був піднесений, бо можливо їх там ліпше годували.
- Але куди їх поведуть? - думав Микола.
Та він цього не знав, та й колона в більшості була татарською. Та в цю мить один полоненик з колони попросив поліцая збігати в барак за своєю харчовою міркою. Той дозволив. Й він швидко побіг в житловий курінь. А в цей час охоронник біля воріт почав рахувати гурт в'язнів. Микола не роздумуючи примкнув до нього. Охоронець відрахував 40 осіб, махнув багнетом гвинтівки додолу і колона рушила на вихід з одного блоку в інший блок табору.
Так Микола опинився за ворітьми блоку табору. Тут він полегшено зітхнув, та враз схаменувся.
- А якщо довідаються що я руський, якимось чином проник в цей гурт, то мені може бути – кінець. Бо це - зграя голодних, озлоблених людей, які чужинця можуть і вбити. Але вороття назад йому вже не було. Найгірше його турбувало тільки те, що в нього були поранені пальці руки, та без лікарського втручання не гоїлись.
- Як я буду працювати тільки однією рукою і де ці люди будуть працювати? - запитував сам себе Микола.
Та і цього Микола не знав. Їх гурт загнали в лазню, обмили з пожежних шлангів крижаною водою, нашвидкуруч обстригли давно не стрижені голови, видали іншу одежу і загнали в дерев'яний барак. На третій день їхнього перебування в цьому бараці їх пригнали до воріт табору. Чекали на “покупців” товару. Ми - військові невільники, були в ролі - товару.
Нарешті приїхав латиський дукач. Він вибрав 2 муляри та два теслі. І вибирав тих, ще й на кому була добротна одежа. Таким чином Микола попав у відібраний гурт людей. То їх проданий гурт німцями латишу-багачу під вечір залишив околиці Двінська (Даугавпілса). З 12 осіб одна половина — 6 людей їхали на підводі, а друга половина рухалась пішки.
Найважче Миколі було на нескінченному, як йому казалося, вибоїстому путівці. Йти не вистачало сили, а їхати й трясти ранену руку, було ще важче. Поштовхи на нерівному шляху кидали живий товар в різні сторони. При цих струсах Миколу нестерпно боліла ранена рука. Все тіло покривалось рясним, холодним потом. Якогось запасу води у куплених рабів з собою не було. Їх мучила спрага. Мене так боліло, що якби я не вмів стогнати, то вмер би. А куди їм було діватись. Тут ніхто про втечу не думав. І відпочинок, як видно було - не передбачався.
Аж о 6 -й годині сірого та студеного ранку їх гурт добрався до якогось центру волості. Цей багатій, що їх пригнав, забрав своїх людей, а решту залишив у приміщенні волості. Тут - то сюди прибув і комендант волості.
8) Чергові пригоди Миколи.
Приміщення центра якоїсь волості в Латвії. Змучений Микола на якійсь лавці швидко заснув з рештками фахівців зі штабухтабору 340 біля м. Двінськ (Даугавпілс) Латвія. Згодом сюди, вранці, селяни й робітники, руські та латиші, поприносили знедоленим різних харчів. Хто що мав. Латиські робітники віддавали свій денний харчовий пайок, який отримували по карточках.
Але Микола вже не міг їсти. Проснувшись, повільно вийшов на подвір’я. Холодний вітер вмить остудив опухлу, пекучу руку. Микола замерз. Нестерпний біль кліщами стискував грудну клітку і перехоплював дихання. Він ледве зайшов у приміщення, бо ж біль не виженеш, як собаку геть. Майже до полудня ненажерливі багатії, що мали приватну земельну власність, розбірливо розбирали дешеву робочу силу. Це тому, що вони самі вже не в змозі обробити свої великі земельні наділи, чи виконати інші сільськогосподарські роботи.
Микола залишився один. Він був нікому не потрібен, бо хворий і каліка. У важких муках Микола знову задрімав. А як тільки проснувся, то в нього оживилась крамольна думка: тікати звідси й тікати, як скоріш. Так ліпше буде. Я вільний, за мною ніхто не стежить. Але куди йти, якщо я не можу спокійно піднятись з лави?
Так і промучився там Микола цілий день. Аж під вечір в приміщення волості зайшов простий на вигляд чоловік - селянин. Він чемно привітався зі мною. Потім якось скромно і лагідно почав розпитувати мене чому мене ніхто із багатих людей волості не забрав до себе. То розібравшись в чому причина, вирішив забрати Миколу до себе в дім. Микола теж якось ніяковів і відмовлявся, показуючи на руку. Але селянин умовив Миколу їхати з ним в його дім. Він обіцяв Миколі, що вилікує руку і нагодує його, бо розуміє, що той голодний.
- Зимою роботи в мене мало. А навесні час покаже що робити. Головне - це вилікувати руку і тим врятувати твоє життя. Бо якщо запустити й далі процес хвороби, то це повільна смерть в муках, - говорив Миколі селянин.
Цього селянина звали Антоном. Він довго сидів в приміщенні волості, очікуючи щоби староста вийшов зі свого кабінету.
- Я припишу тебе до своєї сім’ї. Староста звичайно може суперечити проти цього. Бо я не настільки багатий, щоб у мене міг працювати невільник. Я латиський злидар і мені самому навесні треба буде шукати роботу. Але якось воно буде.
- Трохи поспілкувавшись зі старостою Антон приписав мене до своєї сім’ї, і як уладнав цю справу, то ми поїхали до його дому. З великим співчуттям і турботою зустріли Миколу вдома домашні в Антона, як рідні. Але хворий Микола, зовсім змучений в дорозі, то бажав лише десь би прилягти. Він був в якомусь тумані - мареві й ледве на щось реагував.
Два рази Антон привозив до хворого Миколи, до себе додому лікаря. Але той лише пропонував ампутувати кисть. Та господиня дому не дозволила йому це зробити, то сама лікувала домашніми, чи то народними засобами разом з порадами лікаря.
- Прикро було лише те, що господиня погано володіла руською мовою. Але це не завадило їй виконати свої прості, людські, співчутливі обов’язки догляду за хворою людиною іншої нації. Це навпаки показувало на єдність і цементування націй і народів в таких справах. Це об’єднувало і показувало про незламність поневолених націй. Це згуртувало нас в єдиний табір на боротьбу проти вломників, - міркував по своєму Микола.
Так монотонно проходили дні й ночі Миколи в хаті Антона. А вже через два місяці, перебування тут Миколі трохи покращало. Він почав рухати пальцями. Вечорами, коли Миколі трохи кращало і господар Антон мав вільний час, то вони трохи спілкувались.
Антон розказував про злиденне життя малоземельних селян, та про важкі умови праці робітників в Латвії. Та ще про зрадників, які зразу ж після відступу військових частин совєтів з Латвії продались режиму Гітлера. В обох співрозмовників були практично одинакові думки про те що далі робити. Тому, під кінець, вони вирішили: коли Микола видужає і земля вкриється зеленою ковдрою, вони, мабуть, підуть партизанити, бити окупантів.
Ось так непомітно наступив нещасний день - 26 лютого 1942 року. В наказному порядку поліцаї вивезли Миколу з хати Антона і відвезли його знову в штабухтабір-340 м. Двінськ.
9) Данило: моральне й фізичне пекло у таборі 340
Не менш і як не більш злиденними одіссеями переймався й Данило. Він пережив важкі випробування, коли залишився зимувати в таборі. Та спочатку після раптового зникнення товариша, Данило понад тиждень ходив по бараках і шукав Миколу. Та так і не знайшов. Не вірилось, що того вже не має, але воно так на той час склалося. Що тут поробиш, і він дав собі якийсь спокій. Майже примирившись. Бо чим день, тим все важче йому тут було існувати.
Постійний голод душив кістлявими ручищами Смерті тіло, разом з холодом, які стискували міцними кліщами, та не хотіли відпускати. До голоду і до холоду людині ніяк не можна було привикнути. Данило цю істину усвідомив цієї зими в таборі. Ранкова бляшанка мутної, теплої юшки з рештками перемерзлих і підгнилих овочів, які, як привиди інколи попадались тобі раз чи два рази в тиждень, підтримуючи скелет людини з натягнутою шкірою. Живіт просив, умоляв та бурлив, гарчав, як зацькований звір в пастці, вимагаючи необхідних калорій для організму...
З самого початку існування табору, військовополонені не були в лазні, не мились, не міняли білизни, та й в кого вона була. Деякі навіть були в верхній одежі, а з білизни залишились одні рубці. Білизна на людях зіпріла, але це була неймовірна правда...
Не те що під верхньою одежею, але й зверху неозброєним оком можна було бачити, як цілими купами лазили нелякані паразити - воші. Вони до крові роз’їдали людську шкіру і що ще гірше, поганіше – розносили хворобу – висипний тиф. Люди - злидні, наче фантоми тинялись по табору, чи лежали розпухлі від туги й безнадії, як немічні доходяги. У важких нестерпних умовах Данило просиджував довгі, темні й холодні ночі. В бараках не було ніякого опалювання. Холод не давав спати, мерзли руки та ноги, нестерпно боліло в грудях від простуд. Кашель і мокроти не проходили... - Ось - ось і настане кінець, - міркував він...
Одного ранку до Данила підійшов оберполіцай у супроводі зрадників. Він штовхнув його в груди палицею - качалкою і наказав йти носити померлих бранців. Данило спробував відмовитись спираючись на те, що він не може дивитись на бліді скошені обличчя й запалі в череп очі мертвих. Почувши це - ці бандити накинулись на Данила і почали його бити, хто куди бачив і як міг. Добряче побивши кілька хвилин Данила - ця двонога зграя хижаків повела його на табірний плац - площу. А там вони вже штовхнули його у зібрану в стрій колону в’язнів штабухтабора 340.
Ці паскудні виродки - поліцаї, при любій якійсь затримці в'язнями виконання їх вимог, чи наказів, кожний раз жорстоко били їх. А військові невільники в чому були винні, що так з ними несамовито поводяться такі ж люди, як і вони? Тут ці в’язні були людьми честі, які виконували свій військовий обов’язок і вони не заслужили до себе такого відношення, бо вони не були карними злочинцями, які скоїли важкі злочини.
А зрадники - виродки весь час проводили показні безжалісні садистські знущання з безвинними людьми тільки за те, що хтось із них на крок відійшов від колони, чи в нього було лице в прищах - гнійниках і тому подібне. Якщо їм хто-небудь не сподобався, то вони штовхали цю роздягнену наголо жертву на заздалегідь приготовлену лавку. Тоді один перевертень сідав жертві на шию, а другий на ноги. А два кати, що стояли з двох сторін лавки, на якій лежала гола людина, за наказом старшого поліцая нагайками сікли, так що невинна офіра помирала від цих мук. Ось так ці зрадливці встановлювали новий порядок фашистської Германії, представники якої все це бачили, та не тільки не зупиняли цих знущань, а й заохочували до цього цих юд.
Можливо ці жорстокі знущання можна поставити в епоху християнської інквізиції, але ж це зараз майже середина 20 століття. Є ж якісь міжнародні правила і закони поводження з військовополоненими. Це ж не середньовіччя, не кріпосне право. Невже колесо історії покотилось назад і все повернулось до старих віків, на свої кола... Та про що тут говорити... Бо і слів для оправдання цих злочинів не має...
Цю вишикувану колону, в яку Данило попав, перевели - перегнали, як якесь стадо худоби в окремий блок. Там нам зробили жахливу санобробку. Роздягнувши нас догола обмили крижаною водою з пожежного гідранта, а наш одяг прожарили в спеціальній печі. Не пройшло і півгодини, як наша колона, помита і в прожареній одежі, з лопатами вирушила на одну зі старовинних робіт людства – хоронити мертвих людей. Ось так Данило став гробокопачем. Він разом з іншими бранцями копав в землі широкі траншеї в які зносили мерців і присипали землею.
Це були не братські могили, а скотомогильники, по іншому це і не назвеш. Не було і ніяких військових почестей цим військовикам. Я навіть не знаю чи залишились в табірній документації якісь записи про цих людей - імена, прізвища...
10) Перша непокора в штабухтаборі 340
Я, Павло, Микола і Данило понуро сиділи, кожний зі своєю купою думок в бараці табору 340.
- Посидимо тут в таборі місяць, а за цей час щось може придумаємо, що далі робити, - сказав Павло.
- Не будуть ці розбишаки нас тут так довго тримати, - відповів Данило.
- Наближається весна і їм потрібна робоча сила. Мобілізація чоловіків в армію, на війну відкриває незайняті робочі місця. Нам треба бути в таборі заради Миколи, поки в нього остаточно не загоїться рука і він нею зможе все робити. А це як мінімум місяць. І ми будемо робити те, що нам вигідно, а не фашистам. В будь-яких умовах нам необхідно боротись проти цієї фашистської чуми, - відповів Павло.
- Будемо боротися! Ці недолюдки - шуцмани навіть поговорити нам не дають. Вони в могили відправили десятки тисяч наших радянських людей. Прислужники окупантів ходять по бараках вгодованими бугаями, махають нагайками наліво і направо і радіють, що загарбники дали їм безмежну владу над нами. Вони б’ють кого їм захочеться восени й зимою, - висловив своє слово Данило.
- Так робити більше не будуть, - сказав Павло, - оглядаючись навкруги.
Одного разу в наш барак зайшов оберполіцай, а за ним вбігло декілька його підлеглих. Постояли деяку мить. Потім один із них голосно загорланив: - Струнко!
Але майже всі люди, як сиділи, чи лежали на нарах - не ворухнулись. Старший поліцай вийшов на середину барака. Він, багровіючи від люті, перекладаючи нагайку з правої руки в ліву, несамовито зарепетував:
- Останній раз попереджаю, коли в барак входить поліція, всі, хто в ньому находиться, повинні стояти по команді струнко! Якщо на другий раз не буде виконаний цей наказ, я всіх відлупцюю! Шкіру з вас - негідників спущу!
Десь із кутка барака пролунав басистий голос:
- А по пиці не хочеш, замість команди? - запитав невідомий чоловік.
Стражник почервонів, як достигла помідора і як від скипілого окропу підскочив, кинувся в куток до наступної його жертви, пробиваючи собі дорогу ліктями в вузькім коридорі проходу. Але тут всі люди куріня підхопилися з місць і стали в проходах і стояли, як дуби в лісі. Він розгубився, бо тут його чванлива сила не мала успіху.
А з кутка знову почувся другий голос: - Іди сюди! Я зараз подам тобі команду!
Старший поліцай, на це заревів, наче розлючений ведмідь:
- Дайте дорогу! Я засічу комісара! Я доповім німецькому гауптману про те, що ви приховуєте у своїм бараці комісара! Вас всіх розстріляють! Давайте самі сюди комісара! Хто кричав?! Говоріть, а то вас зараз всіх підряд відлупцюють!
Він прискіпався до найближчого полоненого: - Негайно показуй комісара, а то зараз шкіру з тебе спущу!
- Я не знаю. - схвильовано відповів бідняга, задкуючи до причільного вікна.
- Я... Я не знаю тут нікого.
- Ти сам комісар, якщо його не показуєш! - гримнув до нього в лице лакуза нападників.
- Ой хлопці! До мене - мерщій! - звернувся він до поліцаїв, - всипте йому 25 нагайок! Він швидко взнає котрий із них комісар!
Шуцмани швидко почали поспішати на поміч до свого керівника. Запала тиша. Запроданці направились до своєї жертви.
Павло, який знаходився поряд зі мною, закричав:
- Ей, ти - продажна шкура! Хочеш щоби тебе віднесли звідси в шинелі, та кинули в туалет?! Думаєш, німцям така велика шкода за такими паскудами, як ви?! Товариші, чого ви стоїте?! Зробіть з них купу м’яса і винесіть їх геть, щоби вони тут не смерділи!
В’язні рухнули зі своїх місць, і людський натовп, як морська грізна хвиля загойдався по приміщенню. Від цієї хвилі поліцаї опустили свої нагайки й позадкували до дверей. Ці гидкі ворони соколами ніколи не стануть. Старший поліцай переступаючи назад поріг куріня скажено закричав: - Я вам ще покажу!
- Ти краще сам частіше показуйся сюди! - кричали йому вслід сміливі голоси людей вбогої казарми.
Грізна хвиля обурення вже відчайдушних людей охопила весь злиденний гуртожиток і неможливо було розібрати, хто що говорить.
- Тихіше! - рішуче сказав Павло, - Товариші, нам треба стояти всім один за одного й один за всіх! Інакше нас розстріляють поганці.
Не пройшло і півгодини, як нас всіх вигнали з нужденної хати та вишикували на великій площі табору.
Прийшов офіцер - гауптман з німецькими тероборонцями озброєними гвинтівками, карабінами. Оберполіцай, який, як цуцик на ланцюгу, махаючи нагайкою, забігав навколо вишикуваних бранців, то збоку, то ззаду.
- Струнко! - голосно скомандував він.
Офіцер щось голосно промовив до нас.
- Що це твориться у вашому бараці?! - звернувся перекладач до полонян.
- Начальник табору вами не задоволений. Ви не підкоряєтесь владі Великої Німеччини. Ви не підкоряєтесь поліції, яка здійснює закони Німеччини.
- Хочете в штрафний табір?! Це саме легша для вас кара. Але якщо ви видаєте нам комісара, то пан гауптман дасть інший наказ.
- Ну, ми чекаємо відповіді!
- Пан гауптман, дозвольте сказати, - звернувся Павло по-німецьки до начальника штабухтабору 340.
Офіцер - гауптман махнув головою в знак згоди.
- Ми не знали, що коли в барак зайде старший поліцай, то треба подавати команду: - Струнко. Тому ми - військовополонені, ніякої команди не подали Ми сиділи на місцях. А поліцаї почали бити всіх підряд. При такій колотнечі люди трохи потіснили панів - поліцаїв. Звичайно - ненароком, а тільки в рятуванні від ударів. Тому поліцаї образились на людей нашого барака.
Німецький офіцер знову щось викрикнув.
- Здайте нам комісара, - швидко переводив слова німецького офіцера перекладач, - не видаєте, накажу всіх розстріляти!
- В нас не має комісарів! - вигукнули знедолені з різних кінців колони.
- Оберполіцай домагався свого. Він всю вину звалив на мешканців нашого барака, - кричали люди з колони.
Тоді Павло, знову другий раз пояснив гауптману по-німецьки. Він говорив дуже швидко, так що ні ми, ні ті зрадники нічого не зрозуміли.
Гауптман довго слухав Павла і нарешті зупинив його.
Він щось запитав у Павла і той щось йому відповів.
- Він запитував, мене звідки я так добре знаю німецьку, то я йому відповів, що 10 років в школі вчив і був відмінником по німецькій мові. То він сказав, що я можу бути перекладачем і в Німеччині на заводах такі знавці мови німецькій владі потрібні.
Гауптман щось викрикнув.
- Марш в барак! - вигукнув нам перекладач.
Всі швидко розійшлись і зайшли у свій гуртожиток. Ми вчотирьох зайняли свої місця на нарах.
- Гроза минула, - сказав Павло, - поліцаї зазнали поразки, вони вже без якоїсь значної потреби не зайдуть в наш курінь.
11) Створення підпільного партійно – комсомольського осередку Компартії СРСР
А другого дня, десь опівдні, Павло покликав мене на двір:
- Андрій, вийдемо, подихаємо свіжим повітрям, - запропонував він мені.
Ми повільно пішли по великій табірній площі. Забрели у віддалений глухий куток. Тут мені Павло тихо сказав:
- Андрій, я думаю створити в таборі підпільний партійний осередок Компартії. Нам тоді буде краще боротись з внутрішніми ворогами, поліцаями. Данила я добре знаю, ще з фронту. Ти, я знаю, комсомолець і я тебе теж добре знаю, то пропоную тобі приєднатись до цього партійного зародка. Як ти думаєш? Можеш не спішити з відповіддю.
- Гаразд, я згоден бути з вами. Дякую за довіру. Ви всі старші за мене. Данилові майже сорок років. Він має чималий досвід, так, як і ти. Я буду чесно виконувати ваші доручення, - схвильовано відповів я.
- От і добре, - сказав Павло. З Данилом ми вже обговорили це питання. Витівка моя, то я обдумаю текст клятви, а завтра прийдемо всі сюди, на це місце й обговоримо її.
Настав ранок. На сніданок нам принесли баланду, а ми всі троє, крім Данила, понад чотири місяці не їли такої паршивої страви - баланди. Не так легко було її їсти. На зубах тріщить пісок, смердить гнилою картоплею, поверху плаває гнила солома. А у нас трьох залишились лантухи з невеликими харчовими запасами, які нам налаштували добрі люди в дорогу.
Звичайно, що ми по черзі ділилися - угощали харчами, Данила, який цілу зиму сидів на 2 літрах в день цієї огидної баланди. Попивши теплої, ледь солодкуватої рідини, яку називали чаєм, Павло, Данило і Микола пішли в той відносно затишний куточок табору. Я ж залишився в бараці вартувати наші спільні харчі, які в нас залишились.
Данило, вернувшись назад в барак, сказав мені:
- З цього дня і часу в нашім таборі створений підпільний, комуністичний партійний осередок. Ми всі разом прийняли урочисту клятву. Керівником обрали мене.
Павло подав мені в руки клаптик паперу. Я вийшов на двір, а за мною вийшли Павло і Данило, подальше від дверей куреня.
Там я тихо, але урочисто прочитав:
- Я, громадянин Радянського Союзу, знедолений у фашистському таборі, але не переможений. Як член компартії великого Леніна, вступаючи в члени підпільно - партійного осередку, урочисто клянусь перед лицем своїх товаришів: «Чесно виконувати завдання осередку, не покладаючи рук вести антифашистську агітацію серед знедолених радянських людей, нещадно викривати та знищувати підлих зрадників і провокаторів. Допомагати знедоленим радянським людям у фашистській неволі. Вести диверсії не жаліючи крові, ні життя. Якщо я порушу цю урочисту клятву, то хай покарає мене сувора рука товаришів».
- Ось так, дорогий наш товаришу, від сьогодні ти член нашої організації, - сказав Павло, звертаючись до мене.
А вже вночі, коли всі спали, Павло тихо говорив так, щоб це було чути нам трьом, його товаришам:
- Ми майже всі хворі. Андрій хворіє на шлунок, він ще дуже слабкий - не сильний. Микола майже без руки, в нього на ній рана ще добре не загоїлась. Мене все ще турбує правий бік після вогнепального влучення поліцаєм. Один Данило, хоча і худий, але залучений до фізичної праці.
- Ви подивіться, які хлопці в бараці, як дуби. Бо кволі, хворі та поранені люди померли й мруть. Так пройшов жахливий відсів немічних людей від здорових, залишились лише умовно здорові, голодні люди, бо та юшка, яку дають нам ці нелюді, не є їдою для повноцінного існування. То якщо нам десь прийдеться працювати, ми не в силі зрівнятися з ними. Кривдники будуть знущатися над нами, а ми кожен день будемо биті ними за нашу неміч. Я чув що перший ешелон знедолених гітлерівці збираються відправити в Німеччину на рудники та заводи. А другий ешелон, коли зберуть нашого брата, повезуть в Югославію, на роботу в сільське господарство. Ось звідси випливає наше 1 -е завдання підпільного осередку. Треба чітко вияснити, куди німці будуть відправляти 1-й ешелон в’язнів. Якщо дійсно в Німеччину, то нам за будь-яку ціну потрібно залишитись в таборі до весни чекаючи другого вирушення.
- Завтра, зранку ми з Андрієм підемо до воріт. Нам потрібно знайти чехів, які охоче вступають до розмов.
- То може ми зустрінемо там того чеха, що поміг нам вибратись на волю, якщо він ще є тут, - вставив я свою пропозицію.
- Для німців, це не дуже велика таємниця, куди нас повезуть. Для нас найголовніше потрапити в іншу країну, а не в Німеччину.
- Так я й про це і кажу, - закінчив Павло, - і сказав, - пора вже спати.
На другий день, о 10 -й годині ранку, я і Павло стояли біля воріт. Я тут шукав недопалки тютюнових виробів, які іноді кидали вартівничі табору. Так що я не просто тинявся без справи, а мав якусь ціль і стійкові цілком примирливо на це дивились.
Але коли Павло звернувся до чатівника з проханням:
- Будь ласка, дайте нам закурити одну цигарку на двох.
Та вартовий люто закричав на нас: - Marschiere schnell in die Kaserne! - Марш в барак, швидко!
- Цей окупант нічого нам не скаже, йдемо в барак, - тихо сказав я побратиму.
За два дні ми нічого не змогли взнати від караульних. То солдати були не говіркі, а то не володіли інформацією на нашу тему. Аж на третій день нам вдалось вияснити все для нас необхідне.
Ввечері Павло розповідав нам:
- Через пару днів в наш табір має прибути велика партія полонених. Тоді німці будуть відправляти в’язнів в Німеччину на промислове виробництво, а потім зберуть рештки бранців і якщо нас не вистачить повною мірою на ешелон, то пришлють з Естонії та будуть відправляти на роботи в сільськогосподарському секторі. Та в яку країну, то поки ще не відомо.
- Нам необхідно попасти в гурт по санітарній обробці бараків для новоприбулих полонених, - звернувся я до товаришів.
- Це правильно! - погодився наш лідер. Мені здається, що це не складне питання для нас, та в наших фізичних, немічних умовах, все складне. Та й ми собою не керуємо, нас скрізь женуть, як худобу, палицями, та нагайками поліцаї. Німці цими, такими справами не займаються. З ними я б скоріше міг би домовитись, щоби нас залишили в дезінфекційному гурті.
12) Дезінфекційний гурт, висилка полонених у Німеччину
Як би ми не старалися поговорити зі шуцманами на тему дезінфекційного гурту, то вони з нами не розмовляли, а тільки наказували, били нагайками, качалками, ногами.
Нарешті наступив день вирушення бідолашних заполонених ешелоном в Німеччину.
Поліцаї, як скажені пси, тільки з нагайками, та качалками бігали навкруги нас — знедолених, щоби швидше вигнати з барака. Я подумав, що добрий господар ніколи так не буде поводитись з отарою овець, як ці зрадники з нами — бити, та кричати. Ми - 4 табірних підпільників, вилетіли з барака останніми, намагаючись залишитись для інших робіт в таборі. За це нас нелюді люто побили качалками. На вулиці шуцман знову вкотре закричав до нас:
Швидше! Ви що на прогулянці йдете? - і замахнувся качалкою до мене.
Ми з дезінфекційного гурту, ми думали, що нам не треба виходити з барака, - пояснив я зраднику.
Он там шикується ваша група, махнув нагайкою в сторону оберполіцай.
Ми швидко побігли в указаному напрямку.
Ви куди? - запитав, зупиняючи нас шуцман, який шикував дезінфекційну групу.
В дезінфекційну групу нас направив оберполіцай, - вигукнув я до нього.
В мене, мабуть, повна група.
Ану швидко розберіться по три! - гаркнув до дезінфекційного гурту зрадник, який стояв перед ними та почав рахувати в’язнів.
Після підрахунку виявилося, що в гурті не вистачало двох людей.
Ставайте два в колону, а два назад! - загавкотів кривдник до нас.
Але ми всі четверо швидко приєднались до вишикуваного гурту.
Два назад! Я, сказав: два! - завищав розлючений поліцай.
В цю мить декілька осіб, які десь спізнились, бігли по плацу до нас і врізались в наш гурт.
Поліцай зупинив останніх двох і штовхнув їх вперед до від’їжджаючих бранців. Махаючи нагайкою він знову вишикував розстроєний стрій, перерахував гурт і лишніх в’язнів відправив до тих, що якраз виходили з табору. Так ми залишились в дезінфекційному гурті.
Коли від’їжджаючих невільників остаточно вивели з табору, поліцай гаркнув до нас: - Марш всім в барак!
Тільки наступного дня ми взялися до роботи в таборі. В бараках було так холодно, що нари, скроплені дезінфекційним розчином швидко обмерзали. Нашій невеликій групі було надзвичайно холодно ночувати в спорожнілім бараці, бо ж опалення ніякого не було. Микола цілими ночами ходив по довгому проходу барака зігріваючи ранену руку під пахвою.
- Через тиждень — два ми поїдемо на південь, там треба буде працювати, - звернувся я якось до Миколи, щоби розвіяти його нудьгу.
- Може через пару тижнів мені стане краще, головне, щоби було тепло, - відповів мені стурбований Микола, - спочатку тут мені треба буде помучитись.
- Для нас скрізь буде важко, бо ж ми ще хворі, - сказав Павло.
- Добре лише те, що нам вдалося залишились в таборі. Тут ми деякий час будемо сидіти, займаючись легкою працею. А там дійсно прийдеться важко працювати.
Через тиждень в табір 340 під Даугавпілсом стали прибувати нові нещасні в’язні з різних волостей Латвії. У заповнених бараках нам стало трохи тепліше. Хоча, як ми знаємо то зимове тепло так само зігріває, як місячне сяйво. Студений сніг, ще лежав товстим покровом на землі, але сонечко вже підіймалося все вище - наближалась Весна. Хоча Зима здаватись і не хотіла, та ми розуміли, що її пануванню приходить кінець. Нічні морози ще дошкуляли нам - нікудишнім людям, але все частіше дули південні, теплі вітри. Вони, своїм подихом, промацували всі закутки де не могло прогріти весняне сонце. Теплі вітри допомагали сонцю звільнити землю від сніжного покрову. Залишки снігу були розсипчасті, та вони все танули майже на очах. Вода наповнювала рівчаки, канави, борозни, щоб потім розлитись весняним потоком.
Та нараз, перед нашою відправкою на південь, повіяв північно-східний вітер. Температура знизилась до -15 градусів морозу. Сніг став крихким, покритим льодяною скоринкою, як і розлита вода по землі утворила зверху лід. Дороги вкрились грубою корою льоду. Мороз витискав із рівчаків жовту, каламутну воду, яка розливалась по дорогах і повільно замерзала.
Зима вступала у двобій з Весною.
Ось по такій дорозі, одного березневого ранку 1942 року, нас згорьованих на всіх і про все, насичених солоною журбою в’язнів табору зібрали, вишикували й повели на залізничну станцію у Даугавпілс.
Йти нам було сутужно, бо дорога була вкрита льодом, було слизько і зимно. Студений вітер продував наскрізь наше дрантя, яке було надіте на нас. Й від цього зуби видзвонювали моторошний похоронний марш. То поки ми дійшли до станції, та нас насильно заштовхали багнетами, кінцівками гвинтівок, чи прикладами в вагони для перевезення тварин, то наступила вже й ніч.
Опівночі в переповнених вагонах ми - сіромахи бранці поїхали в невідомому нам напрямку. Можливо десь на захід назустріч новим випробуванням, та й стражданням, бо покращання нашої долі невдовзі нами не очікувалось.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!