VI ч. Рабське життя військових в'язнів в Норвегії.
VI ч. Рабське життя військових в'язнів в Норвегії.
1) Міста Осло і Тронгейм, співчутливий майстер-норвежець і беззлобний вартовий солдат
3 червня 1943 року нас – совєцьких військовополонених, на машинах повезли в Штеттін. Тепер Щецин - це столиця і найбільше місто Західно - Поморського воєводства на північному заході Польщі. Він розташований недалеко від Балтійського моря і кордону з Німеччиною, це великий морський порт і 7 за величиною місто Польщі.
Там нас, чата, в порту цього міста, як якихось тварин, безцеремонно загнала в трюми пароплава. Натруджені ноги вимагали спокою і ми швидко лягли відпочивати на долівку в шинелях. Накрившись з головою, я швидко заснув. Скільки ми рухались на судні по морю я не знаю, бо коли проснувся, то ті невільники, що не спали сповістили мені, що вони чули, як зверху гриміли чиїсь веселі оклики:
- Осло! Осло!
А м. Осло – це столиця окупованої німецькими військами Норвегії весною в 1940 році. Саме Осло розташоване у самій півночі Осло-фьорду в південно-східній частині Норвегії. Й до м. Осло відносяться 40 островів. У межах міста розташовані 343 озера, які є найважливішим джерелом питної води. Ще територією м. Осло протікають дві невеликі річки: Акешельва та Ална.
На пристані нас – нову робочу і безкоштовну силу, висадили з трюмів пароплава і під конвоєм повели на залізничну станцію. Ідучи туди дорогою, Петро жартував:
- Бачиш Андрій, як нам добре. Ми, з однієї країни в другу приїхали й не турбуємось про візи. Ось тільки приплили, а вже для нас стоять вагони першого класу. Мабуть, квитки нам були замовлені тоді, коли ми ще були в Німеччині. Ти диви, яка розторопність і пунктуальність.
Нас швидко загнали в вагони. Незабаром причепили паротяг. Поїзд повільно рушив з місця, набираючи швидкість і повіз нас назустріч новим випробуванням, новим мукам і стражданням.
- Це норвежці нас везуть. Фашисти, так повільно не рушають з місця, - підмітив Павло, - виходить, що норвежці нам співчувають.
Так ми їхали більш як 2 діб, а напрямок не можна було визначити, бо сонячні промені зазирали до нас то з однієї, а то з іншої сторони вагона. На третій день ми приїхали до міста Тронгейм. Це третє місто Норвегії по населенню. Воно розташоване біля гирла річки Нідельви на березі Тронгеймского фіорда. Плюс найбільше місто фюльке Тренде лаг. (Фюльке – провінція чи область.)
Там нас караульні висадили з вагонів і повели в табір. Мене весь час боліли пальці. А ще гірше турбувало майбутнє. Як я буду працювати? Треба робити нову перев’язку, а нового бинта не має. На другий день нас повели на роботу. Хоча рука болить, але я піду зі своїми товаришами. Не хочу залишатись в таборі. Направлять в санчастину, а там кінець. Там не лікували, а виписували вирок на той світ. Це не санаторій і годувати лишній рот ніхто з практичних німців не збирався. На північних берегах Норвегії будували доти, та дзоти військових укріплень. Керували цими роботами бельгійці й норвежці. Німці тільки контролювали їх. Робота була важка: треба було носити цемент, метал, пісок, гравій, цементний розчин. Мене охопив страх.
- Я, пропав! – подумав собі я.
В цей час норвежець побачив мою зав’язану руку чорним бинтом і запитав:
- Was ist mit deiner Hand passiert? - Що це в тебе з рукою?
- “Ich habe mir zwei Finger mit einem Stein gebrochen",
- Відбив каменем два пальці, - з сумом пояснив я йому.
- “Ich weiß nicht, wie ich arbeiten soll. Dann muss ich denselben Job machen wie eine Ziege, die Milch gibt”.
- Як працювати не знаю. Від мене буде така робота, як від цапа удій молока.
- „Das ist eine schlimme Sache“. - Погана справа, - співчутливо відповів він мені.
На той час я вже трохи міг розуміти й говорити по-німецьки. Норвежець звернувся до вартового, і сказав йому, що мені потрібна легка робота і бере мене на таку. Страж знизав плечима, і нічого не сказав, а просто махнув рукою. Майстер поставив мене біля перемикача мотора вібратора, який згущував бетонний розчин в котловані. На обідню перерву норвежець приніс необхідній перев’язувальний матеріал. Він зробив мені перев’язку і сказав конвоїру: - Er war derjenige, der sich hier gestern die Finger gebrochen hat. - Це він вчора оббив тут пальці.
- Das ist mir egal. - Мені байдуже, - сказав солдат.
- Sie brauchen Arbeit, und ich brauche sie alle hier bei der Arbeit. - Вам потрібна робота, а мені, щоби вони всі були тут на роботі.
Тут я працював понад три тижні, Норвежець спочатку щодень, а потім через день перев’язував мої пальці. За цей короткий час пальці загоїлись, але виконувати важку роботу ще було зарано.
- Ти, Андрію, щасливий, що попав до такого майстра і до солдата, який не прискіпується до невільників, - сказав Петро.
Він працював в іншій команді. Цербер в них був справжнім запеклим фашистом. Бо він не давав перепочинку в’язням, примушував переносити непосильний вантаж. Та ще й бив, колов багнетом гвинтівки тих хто не міг виконати його наказу. У нашій команді було набагато легше. Солдат приводив нас – полонених на роботу, здавав майстру і залишав нас йому. Роботою нашою він не цікавився. Нам невідомо було, що він являв собою, бо в розмову не вступав ніколи ні з норвежцями, ні з нами. Він просто сидів, поринувши у свої думи. Та один раз він нам з майстром отаке сказав:
Wo das Geheimnis immer schläft
gibt es ungewöhnliche Felder.
Ich bin nur ein Gast, ein zufälliger Besucher
in deinem bergigen Land.
Там де вічно дрімає таємниця
є всякі незвичайні поля.
Тільки гість я, і як блискавиця
б'ю у твоїх горах, земля.
Ми з майстром тільки потім зрозуміли суть його вірша...
2) Станція Мо і Рана і табір Мо і Рана 2 – боротьба в нім за свій харчовий раціон з поліцаями табору.
Одного ранку нас вишикували не по командах, а в колону і повели на залізничну станцію. Посадили в вагони й звідти по залізниці повезли далі на північ. Зупинились на кінцевій станції Мо і Рана, або Му-і-Рана (норв. Mo i Rana). Норвежці та німці вимовляли назву міста як: Мо і Рана. Це місто в комуні Рана, фюльке Нурланна в Норвегії, а розташований він на південь від північного полярного кола в регіоні Хельгеланд. Місто називається Му-і-Рана (Му в Рані) або Мо. Му-і-Рана розташований в гирлі Ран-фьорда, на південній стороні гір Салтфьеллет і льодовика Свартісен, другого за величиною в Норвегії. Річка Ранелва впадає в Ран-фьорд в Му-і-Рані. Рана і Салтфьеллет знамениті своєю незліченною кількістю печер.
Там нас розділили на гурти, та повезли по таборах. А перед тим, унтерштурмфюрер відрахував 64 особи. Нас посадили у дві вантажні машини й повезли в табір – Мо і Рана 2. В цей гурт я попав разом з Іваном Черкашиним, а решта залишились, на той час, в Мо і Рані. Куди їх повезуть і яка їх доля, невідомо.
В новому таборі Мо і Рана 2, наш гурт в 64 особи, розмістили у 2-х кімнатах. Вранці носії їжі принесли цебер каламутної юшки та 1 кг хлібину на 4 персони. Після сніданку нас повели на роботу. Ми цілий день розчищали повалений ліс, підготовлюючи майбутню трасу шляху. Увечері нам видали по ложці гнилої капусти та по літру теплої води. На другий день був той самий розклад, що і вчора.
В цьому таборі, майже половина людей, була не здатна до нормальної праці. Було дуже багато хворих, яких забирали в ревір – санчастину, але звідти майже ніхто живим не виходив. Ми з Іваном ще трималися на ногах. Але на третій день занепали більш морально, ніж фізично. Ми добре розуміли, що при таких харчах, до зими не дотягнемо. При перших морозах нас чекає пані - Смерть. Наші старожили – в’язні, ледве ворушили руками. Майстер кричав до нас:
- Ледарі! Не хочете працювати, а отримуєте північний пайок. Три чверті того, що ми отримуємо!
Вартові стояли й сміялись з цього.
- Не можна сміятись з голодних людей, - сказав я їм по-німецьки, показуючи рукою на колег по нещастю, які ледве тримались на ногах.
Один конвоїр розсердився за це на мене і вдарив прикладом гвинтівки мені в бік.
- Ти, комуніст Шталіна! Я знаю, що вам дають. Работаль! Бістро-бістро!
Повернувшись в табір, ми почали розпитувати старожилів табору, що тут їм раніше давали їсти. А ті розповіли:
- Поліцаї, отримують на всіх нас різні продукти: картоплю, крупу, масло, цукор, деколи штучний мед і шпроти. Але ми ніколи цього не отримували. Деколи видавали по коробочці шпротів. Очевидно – поліцаї не могли тоді з’їсти зі своїми прибічниками. Але не має кому жалітись. Німці в табір не заходять. Скажеш на роботі – тебе б’ють. Ці поліцаї – зрадники – гірші за фашистів. Ті хоча б виділяють добрі харчі, знаючи, що це північ і здорові в’язні більше роботи виконають. А поліцаї жиріють за наш кошт. Вони обкрадають і так мізерний пайок, який німці виділяють.
- Тоді зробимо так: - ранком не отримуємо баланду і не підемо на роботу. Всі гуртом. Гурт – це сила. Ми вже таке проходили, то правда була на нашому боці. Іван не дасть мені збрехати. Тоді прийде фельдфебель і перекладач. А ще краще щоби прийшов сам гауптман, німецький офіцер.
- Його, ще ні разу не був в нашому таборі. В нього є молоді норвежки. Він з ними любується день і ніч, - сказав товариш, який прожив тут більше півроку.
- Нічого не вийде, - сказав другий товариш. - Поліція не допустить в табір німців. Вони не вмішуються у внутрішній розпорядок табору. Поліцаї всіх нас посічуть нагайками.
Але товариші, що прибули недавно зі Штутґарту, які пройшли важкі катування і штрафний барак, не побоялися цих погроз. Це були люди, які не скорилися фашистам. Це були стійкі, незламні люди. Але в них було досить того, що в очах їх горіла ненависть і рішучість до помсти за свою частину харчів, яку обкрадали огидні зрадники. З цими товаришами не треба було вести роз’яснювальні розмови. Кожен з них, по своїй волі, пішов на важкі випробування. А тепер доля звела їх докупи. Згуртувала в єдину, дружню сім’ю. Досить тільки іскри, а полум’я буде. Всі вони, як один, прийняли мою пропозицію. Декілька товаришів пішла в іншу кімнату. Там теж всі, як один, підтримали наш справедливий страйк проти поліцаїв – зрадників. Ми всі з нетерпінням чекали ранку. Кожен із нас знав, що через місяць – два в цьому таборі можна втратити останні фізичні сили й це буде твій кінець життя. А тоді, ці зрадники, порозкидають нас, як мух.
Настав ранок. Носії харчового раціону принесли в кімнату бачок каламутної води з піском. Кухар скомандував:
- Шикуйтесь!
Всі люди сиділи нерухомо на своїх місцях в бараці.
- Ми не будемо отримувати і їсти цю юшку!
- Де ті продукти, що ввечері привезли на кухню?! – Де картопля?! Де крупа?! Де цукор?! – кричали люди з різних кутків кімнати.
- Ви що, в тещі в гостях? Не знаєте де знаходитесь? Зараз поліція вас нагодує! – кричав кухар, погрожуючи нам і гримнувши дверми стрілою полетів до своїх поліцаїв – покидьків.
- Ось-ось буде біда! – сказав незнайомий невільник.
- Не голоси завчасно! - перебив його сусід по нарах.
- Їх – 10, а нас сотні. Товариші, що з нами приїхали підтримають нас і не підведуть.
Вже через якусь хвилину вбігли поліцаї озброєні нагайками, качалками та іншою не вогнепальною зброєю.
- Шикуйтесь по 5 душ, - гаркнув до нас оберполіцай.
Але ніхто не ворухнувся зі своїх місць. Всі сиділи, мов приковані. Раптом всі, як по одній команді крикнули:
- Давай сюди гауптмана! Не будемо отримувати цієї юшки! Не підемо на роботу!
Оберполіцай, підскочив, наче опинився на окропі й вдарив нагайкою найближчого полоненого.
- Не бий!!! – залунало море голосів звідусіль до нього.
Всі вмить повскакували з нар, зі своїх місць. В кімнаті знялась метушня, крики, лайка. У двері вбігли наші товариші з другої кімнати. Ми, всі полонені, притискали поліцаїв до стіни, не даючи їм розмахувати нагайками для ударів.
- Давай гауптмана! – кричали десятки голосів в’язнів.
Зачіпки інших сипались в адресу поліцаїв, все ближче наступаючи та притискаючи їх всіх до стіни, коло дверей.
- За двері їх хлопці! Тут їм не місце! – закричав я.
Ми їх не виштовхнули, але тільки посунулись на якийсь метр, півтора і вони вилетіли, як пробка від шампанського вина, на вулицю. Так поліцаї почули нашу силу, силу колективу, народу. Нарешті вони мусили доповісти німцю гауптману – капітану. Але він в табір не прийшов. За його наказом, наш гурт в 64 особи відправили в інший табір. Поліцаї раділи й сміялись з нас, що ми покидаємо цей табір.
- Так вам і треба комуністи прокляті! Там взнаєте як отримувати їжу. У того коменданта взнаєте скільки пуд солі коштує. Самі будете на себе яму копати. Ви ще будете жаліти за цим табором, - так залякували нас поліцаї.
- Щоби за вами так рідна мати раділа, як ви за нас! – кричали ми їм у відповідь з машини.
- Щоби ви тут подавились нашим пайком!
- Прийде час і вони мусять дати відповідь за свої вчинки, - сказав я.
3) Табір з совєтськими рабами під м. Бренхай.
Завелась і загула вантажна машина, шофер дав повний газ і ми з Іваном Черкашиним, та з новими товаришами в кузові поїхали назустріч новому, невідомому життю. З нашого зору за поворотом зник Мо і Рана 2, в якому залишились в’язні, яких обкрадав жорстокий гурт зрадників – поліцаїв. Через якусь годину ми – бунтарі, приїхали в табір під м. Бренхай.
Він був розташований в широкій, живописній, зеленій долині. По обидві сторони табору було видно тільки високі гори. Нижня частина гір була вкрита темно-зеленим, дрімучим лісом, який на значній висоті переходив в карликові берізки. За ними жовто – рудий мох. А ще вище – лежить вічний сніг і лід. Гори пасмами простягались у далечінь. На території цієї широкої долини був побудований дерев’яний барак на 20 жилих кімнат. В кожній кімнаті поміщались по 48 душ. Кругом була огорожа у два ряди колючого дроту. Досить в стороні знаходились два подібних, менших бараки, де розміщались німецькі солдати й цивільні майстри робіт. А ще далі знаходився погріб збудований в добрий, товстий накат з грубих стовбурів ялин і засипаний зверху піщаним ґрунтом. На схилі північно-західної гори, на висоті близько 100 м працювали в’язні цього табору. Вони розчищали звалений ліс, який різали та носили його в долину. Ми з Іваном розмістились в 7 кімнаті, то залишили там свої шинелі й вийшли на подвір’я табору.
В таборі біля кухні працювала табірна команда. Люди повільно різали, та кололи дрова для кухні. Це було видно, що це дуже змучені в’язні. З початої розмови з ними, ми взнали, що вони довгий час працювали в тунелі. Ця робота в таборі була для цих бранців таким відпочинком. А в тому таборі, який ми тільки – що залишили, теж була табірна команда. Але ті там були ситі, вгодовані, як кабани. Вони були підлабузниками табірних поліцаїв, які ссали кров з бідних, знедолених в’язнів. Там вони швидко заготовляли дрова на кухню і цілий день грали в карти з поліцаями, а ввечері наші продукти міняли на наші сигарети. Бо сигарет видавали всім обмаль, то це був товар, який мав дуже великий попит, і проводився натуральний обмін товарами.
- Як ви сюди потрапили? – з цікавістю запитав я, дивлячись на знедолених.
- Дуже просто. Табірний перекладач, Олександр Бєляєв, придивляється до людей і хто не може нормально працювати на трасі дороги, залишає в таборі, - пояснили вони нам.
- Ви скоро поправитесь біля кухні, - сказав Іван.
- Ні. Тут не завжди попадає лишній черпак супу. А якщо і буває, то його дають в першу чергу бурильникам. Там найважча робота. Аж після них до нас може попасти якісь залишки харчів, - сказав хтось із табірної команди.
- Ввечері, ми привозимо в супроводі вартового поліцая по кухні всі продукти. А ранком приходять старші з кімнат з двома днювальними на кухню й отримують харчі на 48 осіб кімнати. Всі харчі розподіляються по вазі, під контролем німця-фельдфебеля. А вже в кімнатах, по саморобній вазі ділять на шестірки, на 6 душ. А вони вже ділять їжу між собою все по – чесному. Навіть картоплю варять в мундирах і видають на кімнати по вазі, - знайомили нас старожили із порядком харчування в таборі.
Раптом пролунала команда поліцая:
- О-о-о! Новачки! Шикуйтесь по два в ряд!
Поліцай обійшовши наші ряди й оглянувши одяг кожного із нас, сказав:
- О! У вас роботи вистачить на цілий день, аж до самого вечора. Зараз я вам принесу голки, нитки, матеріал на латки і щоби до вечора на одежі не було жодної дірочки. В його буде рвана одежа, той тиждень не отримає курива.
За роботою швидко промайнув день, хоча ми цілий день нічого не їли, бо на нас на цей день, не були видані харчі. Як тільки робочі команди повернулись з роботи в табір, прозвучала команда:
- Шикуйтесь на вечірню перевірку! Струнко!
До воріт наближався офіцер — СС - гауптштурмфю́рер у супроводі перекладача та есесівця.
Поліцаї теж стояли вишикувані в окремій колоні. На переднім краї був лише оберполіцай і табірний перекладач. Жоден з поліцаїв не мав холодної зброї. Тільки офіцер наблизився до голови колони, оберполіцай вийшов вперед і доповів йому:
- Весь батальйон вишикуваний, гер офіцір! Відсутні: 11 осіб, що лежать в ревірі, 14 осіб, це ті що працюють в табірній команді, та 45 осіб, що працюють в тунелі.
Перекладач перевів йому цей рапорт.
- Вільно! – сказав гауптман і козирнув, махнувши рукою.
- Увага! Військовополонені! Особливо новачки. Це дуже добре, що ви вмієте їздити на велосипеді. Але на жаль їх у мене не має. Надіюсь що ноги у вас не хворі. Ви підете у вальд - лісову команду і носитимете дрова. Але не всі. Решту розділимо по інших гуртах.
Я потрапив на земляні роботи. Я працював на пару ще з одним чоловіком. Він довбав киркою землю-ґрунт, а я скидав її під узбіч. Киркою мені ще було дуже важко працювати, боліла рука, вірніше два зламані катом і відрізаних пальці. Іван працював в лісовій команді. Так, у важкій, виснажливій роботі проходили довгі будні. Пройшло літо і настала рання Осінь. Замрячили майже щоденні монотонні дощі. Хоча вроді дощ і не густий капав, але за цілий робочий день наша одежа промокала наскрізь, до тіла. Вона, намокала, й ставала ще додатковим тягарем на наші плечі. А вартові солдати накрившись плащ-наметами сиділи біля багаття і тільки весь час покрикували на нас:
- Работать бістро! Нумер шрайбен! Нікс куріт два вохен. Тобто: – Ми напишемо номера тих хто погано працює. І курити двом заборонено. Курити по черзі по – одному.
Ми з роботи повертались в барак, у свої кімнати в мокрій одежі, яку не можливо було десь просушити. Кімнати були надто вузькі для цього. Люди, від такої важкої роботи, та мізерного харчування, мерзли. Влітку працювали весь світовий день – 12 – 14 годин. Осінню трохи менше – 10 годин, але дощі й крижаний вітер, який продував мокру одежу, та остуджував нас за лічені хвилини ранком, як тільки ми виходили на вулицю. Здавалося, що вітер пронизує тебе до кісток. Але я не знаю, що нас змушувало мужньо переносити всі ці тяготи невільницької праці, невільницького життя в сурових умовах крайньої Півночі.
Крім того, в таборі разом з Осінню що настала, настала і цинга в людей. В них кровоточили ясна зубів від недостачі вітамінів, зуби починали хитатися, а то і так, просто випадали. Нам було дозволено їсти примерзлі ягоди горобини. Німецький офіцер, з поради перекладача Саші Бєляєва, наказав заварювати чай з ялиновою глицею і тією ж мерзлою ягодою горобини. Це набагато покращило становище захворілих людей. В постійній, важкій роботі нудно прошморгували робочі дні. Мізерний харчовий пайок, проглинутий нами за лічені хвилини сніданку і вечері, миттю розчинявся в наших кишківниках. Тому ми весь час були голодні, і організм від виснажливої роботи вимагав нам закинути що-небудь із харчів до рота. Та де було його взяти в неволі. Ми всі були сумні, безрадісні, голодні й холодні.
4) Порятунок І. Черкашина з халепи та знайомство з табірним перекладачем Олександром Бєляєвим
Я лежав на верхніх нарах поряд з Іваном Черкашиним. Одного разу, під час ділення картоплі, Іван сказав:
- Там, в Брайтенфельді, наші хлопці не ділять картоплі, а ми тут ділимо, бо її мало.
- Прийде час і вони будуть ділити, - сказав я.
- Поки ситий сохне, то худий – здохне, - мовив Іван, явно жалкуючи за те, що тікав з Брайтенфельда.
- Не канюч! Тебе насильно ніхто не примушував тікати, сам нав’язався. Тепер нема чого нарікати на свою долю, - промовив я йому у відповідь.
- Коли б не ви зі своїм гуртом, то я б в цей час пив сметану і поганяв биків, - виражав своє бачення ситуації Іван, не здаючись.
Так тільки тепер я зрозумів, що Іван Черкашин розкаюється у зробленому вчинку – втечі з Брайтенфельда. Тому я вирішив цю тему більше не ворушити й не розмовляти про неї.
Хоча Іван і не був членом нашого гурту Опору, але він майже всі наші плани знав. Через це ми не довірили йому отруїти корів, хоча це йому було зробити найлегше. Все ж таки ми йому вірили. Він знав про підготовку до втечі з табору, бо переховував наші сухарі в дорогу на фермі. Тому він охоче приєднався до нашого гурту при нагоді втекти з полону.
Після цієї розмови з Іваном, я весь вільний час таємно спостерігав за перекладачем Олександром Бєляєвим. Мені весь час з думки не виходило одно речення старожила – в’язня при першій нашій розмові при приїзді в цей табір. – Перекладач стежить за ослабленими людьми, та по черзі залишає працювати в таборі на легкі роботи. Та ще й: ніхто і ніколи в нього не бачив, в його руках нагайки, як це роблять майже всі перекладачі. Та й за цей час я ні разу не чув від нього лайки до людей. Він якось вдумливо старався по можливості помогти знедоленій людині, яка стоїть на грані життя і смерті. Тоді з цього випливає єдиний висновок: - він наша, радянська людина у якої залишилась совість. Бо зрадник коли-небудь міг себе проявити з поганої сторони.
Але як тоді з ним зв’язатись? Чи не помиляюсь я? Як все – таки виявити, хто він насправді?
Раптом в наш табір приїхали солдати із РВА – російської визвольної армії, весь час ходив з ними по кімнатах. Ці – «рогатики», як ми їх між собою називали, приїхали агітувати вступати у російську армію генерала Власова, який перейшов на бік фашистів. Тоді я якось помітив, що коли якийсь в’язень ловився на їх гачок і записувався до їх лав, то радості Олександр – перекладач від цього не отримував. А навпаки було видно, що Саша був незадоволений цим. До речі, я вже трохи знав про це антирадянське військове з'єднання на боці Вермахту Німеччини. Хоча вони наче були військовими силами Комітету Визволення Народів Росії (КОНР) генерала Власова (колишнього радянського, що попав у полон). Склад цих формувань на 1945 р. був з добровольців з-поміж радянських полонених та перебіжчиків й з осіб емігрантів Білого руху Росії, їх налічувалось близько 200 тис. А на нинішній період часу існує інформація про те що шеврони — нарукавні знаки РОА носили аж близько 800 тис. осіб.
Після цього випадку я все ж таки вирішив звернутись до Саші. Але як? Коли й де? Оберполіцай Гріша і його помічник Фомич – його вороги й мої. В цьому я був впевнений. А Олекса весь час був у них на очах. Одного разу Олександр вийшов з кухні та повільно пішов до табірної команди, яка працювала біля кухні. Тоді я швидко догнав його і звернувся до нього німецькою мовою, надіючись, що мене мало хто зрозуміє із – за масового не володіння німецькою.
- Ви пане перекладач на кого працюєте?
- А тобі яка до цього справа? – сказав по-німецьки він.
- Для мене це дуже важлива справа, - промовив я йому.
- Зайдеш в кімнату поліцаїв, там поговоримо. Ні, зачекай. Я запишу твій номер собі в блокнотик.
Записавши мій номер в записну книжечку. Він засунув її у внутрішню нагрудну кишеню і крикнув до мене:
- Кроком руш в барак!
Пройшов день, два – не викликає. Я сам не наважуюсь зайти. А мене весь час мучила тривога. Я не витримав і розповів Івану про цю зустріч.
- Я бачу, що ти знову влип. – байдуже відповів Іван.
- Мухи влипають, - відказав я йому.
- А ти і є муха для фашистів.
- Я не хочу бути мухою, краще бути маленькою осою.
- З тобою Андрію важко говорити. Але я хочу тобі розповісти одну історію, яку я приховав від тебе.
- Яку історію? – здивовано запитав я його.
- Я записався у РВА, - з гіркотою сказав Іван.
- Ти, що, здурів? – накинувся я на нього. Війна через півроку чи рік закінчиться. Тобі це треба?
- Через тиждень приїдуть солдати із російської визвольної армії генерала Власова. Тоді нас переведуть в одну кімнату. Ми будемо працювати в погребі, перебирати картоплю, а ввечері не один, а два черпаки супу.
- Ти що ж хочеш нашим суспільним супом врятувати своє паскудне життя? За один лишній черпак супу – продати Батьківщину, - сердито сказав я.
- Ти помовч! Я, що не розумію, що я необдумано поступив. Ти краще порадь, як від них відчепитись.
- Ти що писав у заяві? – запитав я.
- Я, Черкашин Іван Тимофійович, 1919 року народження. Уродженець села Щепки, Курської області. Заява. А далі – прохання.
- Мене не цікавить твоє брудне прохання. Ти говори, чи приставив свій табірний номер?
- Ні! – радісно відповів Іван.
- От і добре! Коли тебе будуть викликати ті «рогатики» – ти мовчи, не відповідай на своє прізвище. В нас, крім металевих жетонів з особистими номерами, ніяких документів не має. І на цьому буде кінець, – порадив я товаришу.
- Ти десь вийшов, а я такий голодний був, що сам не знаю, як і згодився на цей вчинок. А через якусь годину, досконально продумавши те, що я вкоїв, розкаявся в цьому. А потім соромився тобі розказати, - щиро зізнався Іван.
- Не бійся і не журися, я думаю все буде добре, - порадив я своєму другу.
На другий вечір, після розмови з Іваном, Олександр - перекладач викликав мене до себе разом зі штрафниками. Ми, декілька душ, зайшли в кімнату. Олекса, як завжди сидів і щось собі малював. Він залишив свою роботу і звернувся до нас:
- Розповідайте за що майстер записав ваші номери.
Побачивши мене, він наказав мені вийти з кімнати.
- Після них окремо зайдеш в кабінет! - звернувся він до мене.
Переговоривши зі штрафниками й довго не затримуючи їх, Саша закликав мене до кімнати.
- Тобі навіщо знати як я працюю і на кого?
- Хочеш, я відправлю назад до Германа в Німеччину. Там взнаєш на кого я працюю.
- Дякую! Я зрозумів. Я можу йти? Мій номер вам відомий. Як зробите, так і буде. Тоді я буду знати на кого ти працюєш.
Я ступив до дверей і хотів вже вийти.
- Зачекай хвилину! Чому виникло у тебе таке питання? – вже іншим тоном запитав він мене.
- Погано працюєте товариш Бєляєв, я це сам помітив, а якщо зрадник?
- Дякую за застереження, - відповів він.
- Можеш іти. Коли будеш потрібний, я покличу тебе. Сам до мене не підходь. Придивляйся до людей у своїй команді. Про нашу зустріч нікому ні слова.
- Добре! Я все зрозумів, - відповів я йому і вийшов задоволений з кімнати поліції.
В той час я вже працював в лісовій команді. Праця в лісовій команді була ще нестерпнішою, ніж на земляних роботах. Наша доля цілком і повністю залежала від німецької охорони та майстрів. Німці в основній своїй масі відносились до бранців жорстоко. Трохи краще відносились до нас вартові, та майстри привезені з окупованих фашистами країн. Це Судетські – чеські німці, словацькі, навіть австрійці, правда, не всі. Ці німці галопом нас не підганяли. А жорстокі фашисти примушували носити колоди дерев в 50 кг і більше, рівняючи нас до своєї фізичної сили. Під цією непосильною вагою знедолений падав, оббивав собі руки й ноги, деколи товк плечі, голову. Ці фашисти сміялись з них і записували їх номера, щоби залишити їх без тютюнових виробів. А деяких таким чином людей, що проштрафилися, навіть настирні конвойники відправляли в карцер, де ще більше виснажували людину. Так проходила каторжна праця в фашистській неволі.
Через деякий час Іван повідомив мені: - Нарешті я відчепився від тих «рогатиків». Ще раз дякую за пораду. Більше вони мене не заманять у РВА Власова.
Новий 1944 рік ніс для нас – рабів 20 століття, далі горе каторжних робіт, постійний холод і голод. Ніяких кращих змін для нас не відбувалося. Олекса Бєляєв, як художник за фахом, часто відлучався із нашого табору. Його німецькі офіцери охоче забирали у свої табори для того щоби він їм щось намалював, то портрети з себе, з жінок, дітей, чи місцеві, норвезькі пейзажі. А він для невільників був невеликим чарівником, який в міру своїх можливостей помагав їм, як міг.
А ми - військовополонені, як заведені старі роботи зі старими батарейками, змучені важкою працею, постійним недоїданням і північним холодом, ввечері швидко лягали спати…
Іван, соромлячись свого вчинку – вступу в армію Власова, зі мною майже не розмовляв.
5) Праця на совєтське підпілля для зриву прокладки тунелю через гору для будівлі залізничньої колії.
На початку лютого 1944 року, нашу лісову команду послали в погріб табору перебирати картоплю. Олександр Бєляєв залишив мене в табірній команді. А з командою, яка працювала в лісі, в погріб пішли поліцаї, як помічники вартового. В таборі залишився лише Олександр - перекладач і вартовий поліцай по кухні. Після обідньої перерви Олександр викликав мене в майстерню.
- Як справи? – з цікавістю, запитав мене Олександр.
- Добре! Половина людей в нашій команді стійкі, мужні, наші люди.
- Не дуже добре! – сказав Олександр. Мені теж відомо, що понад 90 відсотків людей в Бренхаймі, наші чесні, радянські люди. Але ми не можемо дібратись до глибини їх душі. Наше завдання – це очистити їх від зрадників і боягузів. Боягуз – це подвійний зрадник. Нам потрібно уважно вивчити тих людей, з якими будемо мати безпосередній зв’язок. Але це дуже важко в наших умовах. Ось головна причина, яка перешкоджає нам об’єднатись в єдиний могутній кулак.
Олександр підвівся, вийшов в коридор покурити, хоча він міг палити й в кімнаті, щоби перевірити, чи не підслуховує нас якийсь зрадник. А повернувшись, то він продовжив:
- В мене є відомості, що великі угрупування німецьких військ дислокуються в районі міста Кіркенес. Можна сподіватись, що незабаром, ці військові підрозділи будуть проходити цією дорогою на будівництво якої ми ходимо на роботу. Це єдиний шлях, який сполучає м. Мо і Рана з м. Нарвіком, з морем, звідки вони можуть евакуюватись, після наступу радянських військ. Але таке наші союзники – англійці й американці не пропустять. Ось для чого німці так поспішають будувати залізницю. Це єдиний шлях, але не дуже надійний. По ній пройде боєздатна німецька моторизована бригада і дорога буде зруйнована.
- Наше завдання – це затримати будівництво залізничної колії. Цим самим ми наблизимо день Перемоги, якої з нетерпінням чекає все людство планети. Перш за все нам треба затримати прокладку тунелю. Особливо, на нашій дільниці. Це перший великий тунель. Його довжина 183 метри. Німці від м. Мо і Рана вже прокладають залізничну колію. Нам треба вивести з ладу компресори, затримати буріння. Завтра повідомиш мені надійних людей зі своєї команди. Увечері подаєш мені їх номери. А після завтра підеш в тунель. Тобі ясно? Ти більше не знаєш тих людей, що працював з ними. Вони не знають тебе.
Але на другий день, Олександр послав мене ще раз в лісну команду, де я ще так саме підбирав йому надійних товаришів. Так пройшов ще тиждень і я виконав його завдання. То тільки через тиждень я був в гурті тунельників. Працюючи в тунелі, в нічній зміні, я не міг вибрати зручної хвилини, щоби познайомитись з новими людьми. Ми вантажили гірську породу, яку тільки що зірвали перед нашою зміною. В тунелі було повно диму. Ледь – ледь поблискують ліхтарики – карбідки. Дихати було неможливо, бо кам’яні порохи з димом застряють в носі, горлі, легенях і напівпустому шлунку. З кожним нахилом за камінцем - темніє в очах, тягне на блювоту, а блювати нічим. Болять легені, та болить під грудьми, мучить спрага. У вухах дзвенить, бо стукотять, скрегочуть відбійні молотки. Ноги підкошуються і ти відчуваєш, що ось – ось можеш впасти. А фашисти підганяють нас й все кричать:
- Schnell! Schnell! - Швидко – швидко!
Вони не дають ні води попити, ні горло прополоскати водою. Я вже четвертий день працюю в тунельній команді. А все не маю часу познайомитись із товаришами по роботі. Мучить совість, що я не виконаю завдання. Зате я виявив зрадника. Він підійшов до мене і зневажливо сказав:
- Чого ви цей камінь берете вдвох? Він легкий! Ось дивись, я один повантажу його в вагонетку.
Він готовий був вилізти зі своєї шкіри, продати товаришів, аби ввечері на кухні отримати лишній черпак супу, а на обід від майстра отримати скоринки хліба. Наш тунель затримував прокладку залізничних рейок по всьому шляху залізничної колії. А фашисти витискали з нас останні соки, щоби пробити тунель для з’єднання м. Мо і Рана з м. Нарвіком. Через два тижні Олександр викликав мене в майстерню. Переступивши поріг, я побачив Михайла, який виготовляв для німців прекрасні портсигари під сигарети.
- Говори, це наш товариш.
- Мені говорити нічого. Там весь час стоїть над головами майстер, а ще є один “рогалик” - зрадник. При ньому нічого такого протизаконного німецькій владі не можна говорити. Цей тип страшніше майстра. Майстер нашої мови не розуміє, а цей тип – це своя виразка. Він на мене з першого дня напав. Весь день обвинувачував в несумлінному відношенні до праці. Мені товариші також підтвердили про його підлабузницькі відносини з майстром і застерегли про це.
- Завтра я його звідти заберу. Скажеш мені його номер, а на його місце відправлю нашу, надійну людину. А ти підеш в іншу команду. Бо нам треба мати в кожній команді своїх стійких і надійних людей, готових на все ради перемоги над ворогом. То ти втямив завдання? Якщо все зрозуміло, то можеш іти.
На другий день я працював вже в іншій команді – лісовій. Бо ще раніше я Олександру говорив, пояснюючи, що мені найзручніше виконувати завдання в цій лісовій команді. Часто бувають такі випадки, що вартові не ходять за нами під час роботи. Вони стоять на місцях, а ми проходимо повз них то вниз, а то вверх на трасу. То по дорозі можна переговорити з людьми про все, що тобі потрібно.
То в той день я познайомився з в’язнями нового для мене гурту. Спілкуючись під час роботи з людьми, я до кінця тижня познайомився з товаришем, який погодився співпрацювати з нами – табірними підпільниками. В таборі щопонеділка, коли мінялись місцями конвоїри й гурти робочими місцями, та доукомплектовувались пріоритетні команди для робіт. Це був сприятливий день для Олександра. Бо він міг непомітно в цей день перевести мене в потрібну для справи команду. Я працював в лісних командах по тижню, чи по два. Тривалість перебування в одному гурті залежала від характеру людей і сприятливих умов, які й собі залежали від стійчиків та майстрів. Для того, щоби добре розібратись з людиною, яка б діяла для затримання планів окупантів побудови залізної колії від м. Мо і Рана до м. Нарвіка, мені потрібен був час. Він мені був потрібний для добровільної відвертості людини, взнати його номер. А це уповільнювало роботу. Підготовлені мною товариші проходили перевірку в майстерні Олександра. І тільки після цього їх відправляли в відповідні гурти на роботу.
З наказу Олександра, я більше не мав права з ним зустрічатись, щоби не викликати підозру в наших ворогів – фашистів, поліцаїв, майстрів, чи їх підлабузників.
Але на початку червня 1944 року ми побачили наслідки своєї справи. Вийшов з ладу компресор повітря на південно-західній стороні тунелю. Та ще й з перебоями працювали двигуни в середині тунелю. Часто застрягали бури в північно-східній стороні тунелю. Конвойники били бурильників, примушували витягувати перекошені бури з породи, садили їх в карцер. Деякі бури залишались в породі, а після зриву породи вони виходили з ладу. Але люди йшли на це, знаючи чому нацисти так поспішають з’єднати Мо і Ран з Нарвіком. Кожна людина, що пройшла перевірку в Олекси, получали свої перші завдання і були проінформовані про події на фронті.
В кінці червня 1944 року, Олександр викликав мене в майстерню. Він малював картину, Михайло сидів за робочим столом. Олександр глянувши на мене усміхнувся. Раптом він гримнув на мене навіть не привітавшись:
- Ти кого мені присилаєш? Що я йому поручу - картоплю чистити? В нас її варять в мундирах. Ось послухай про свого колегу:
- Де працюєш? – питаю його, - в якій команді?
- У тунелі з південної сторони у 8 бригаді вантажником.
- Як у вас робота просувається? Скоро закінчите свою ділянку? Великій Німеччині до зарізу потрібна залізнична колія. Відповідай правду. В мене є точні відомості про твої заняття у своїй бригаді!
- Пане перекладач, це якесь непорозуміння. Я… я працюю як і всі люди, стараюсь з усіх сил, але де ті сили при таких харчах.
- Я не про твої харчі питаю, я питаю тебе: чим ти займаєшся в бригаді?
- Не розумію! Я працюю по можливості.
- Де працював до війни? Ким працював?
- Бухгалтером в колгоспі. Житомирська область. Україна.
- Так і там працював? – перебиваю розмову.
- Ти комуніст? Відповідай!
Він опустив голову вниз, руки тремтять, топчеться на місці, труситься й уперто грає в мовчанку.
Олександр витяг з нагрудної кишені аркуш паперу, на якому був написаний мій номер 79164 11 д.
- Пам’ятаєш цей номер?
Він трясеться і мовчить. Він забув, що твій номер пароль. Він дрижить і німує. Бо забув, що має розмову зі своїм товаришем.
Тоді Олександр показує його номер 79003 11д., який я йому передав.
- А це чий номер?
Він тіпається і ні пари з уст.
- Я бачу, що ти забув про все на світі, та навіть свого номера не пам’ятаєш. Кроком руш звідси! Забудь, що ти був в цій кімнаті!
- Якщо ти мені будеш присилати таких людей, то ми за півроку не підготуємо потрібних нам борців для справ наближаючи нас до Перемоги. Нам треба негайно закінчити цю роботу, якнайскоріше. В крайнім випадку до половини серпня цього року.
На закінчення нашої розмови, Олександр посвятив мене в останні новини. Вони були радісними. Наша Батьківщина майже повністю звільнена від загарбників. Червона Армія визволила і Румунію від фашизму, вступила в Болгарію. Німецький північний фронт повністю відрізаний від Фатерлянду – Вітчизни. Незабаром загарбники будуть торочитися по цій одинокій шосейній дорозі в Мо – це місто, Рана – ріка, яка впадає в море. А разом складає назву Мо і Рана.
Від Олександра я вийшов радісний і схвильований, але не задоволений собою. Зайшов в кімнату і швидко зайняв своє місце. Ні постояти, ні посидіти було ніде. Кімната маленька, 5 на 6 метрів. По обидва боки триповерхові нари. На кожнім ярусі нар поміщалось по 8 осіб. Посередині 2 метровий прохід. В центрі грубка – румунка. Всім в’язням неможливо було поміститись. Треба було швидко займати місця на нарах і лягати.
Того вечора я довго не міг заснути. Лежав собі та думав: В мене не багато залишились гуртів в яких треба працювати. Але треба краще придивлятись до людей, щоби вдруге не зробити помилки, як із тим бухгалтером. Але якщо в цю справу залучити Івана. Чи послати його до Олександра на перевірку. Думка залучити товариша до боротьби, не давала мені спокою. Але друга думка була протилежною. Іван нічого не повинен знати. Досить того, що я його витяг з Армії Власова. І я твердо вирішив: - Іван не підходить до нашої справи. Хоча на той час, я не знав, як мали розвернутись події, і що ми мали робити. В мене було одне завдання. Це – посилати до Олександра вірних, незламних, наших, радянських людей і більше з ними не зустрічатись. Так я і заснув. Сон взяв з мене все погане.
6) Будівництво табору «Аббель» поблизу Бренхая.
Незабаром німці стали будувати табір поблизу Бренхая. Він звався «Аббель». Будівництво виконували наспіх. Просто на палях ставили підлогу. Навіть не розправляли ґрунту під майбутнім бараком. На кінці підвалин ставили півкруги фабричної марки. Ці дуги оббивали грубим картоном. На передньому причілку були двері й вузеньке вікно. Причілки оббили дошками й барак готовий. А під підлогою барака сторожові пси можуть бігати.
В Бренхаї, в той час, копали ями під вікнами з зовнішньої сторони барака. Призначення цих добудов ніхто не знав. Деякі товариші говорили: це таким засобом нас можуть німці підірвати. Я не заперечував ці гіпотези. Агресори мали досить вибухівки, їм і без ям нею можна швидко підірвати все, що завгодно.
Незабаром все прояснилось.
В наші світлі кімнати окупанти загнали коней, а ми стали жити в холодних картонних бараках.
7) Подальше залучення надійних людей в підпілля Опору фашизму
Я все працював в різних бригадах, та все шукав достойних людей для активної підпільної роботи. Згодом я набув чималого досвіду для себе серед нових людей.
Я, потрапивши в нову бригаду, в першу чергу шукав своїх земляків. Знайомився з ними, розпитував про їх довоєнне життя. А потім вивчав характер людей. Основне вістря розмови я спрямовував на визначення духовного світу людини, її відношення до радянської влади, та особисті переконання про справедливість і правду людей.
Отак я виділяв з гурту одного, чи двох свідомих осіб і розповідав їм про події на фронті. А тоді разом ми приходили до певного висновку, що Німеччині скоро кінець.
- Зате в Норвегії завойовники почувають себе впевнено, - часом скаже співрозмовник.
- Це ти тут прав! Тут вони сильні, бо вони поставили норвезький народ, разом з нами на коліна. То починаючи з себе, нам треба піднятись на ноги. Нам негайно потрібно об’єднатись. Бо стиснутий кулак – це сила. Незабаром по цій дорозі, - показую наочно вниз рукою, - підуть німецькі військові частини до м. Мо і Рана. А з нього їм легше буде дібратись до моря і морем кораблями додому, до Німеччини. Наше головне завдання на цей час – затримати їх рух, перешкодити їх повернення до Фатерлянду. Це наше бойове завдання. Це буде наш вклад в суспільну скарбничку Перемоги над фашизмом.
- Як це зробити? – цікавились мої співрозмовники.
- На це ти отримаєш наказ від старшого. Для цього потрібна одна умова. Ось мій номер. Запам’ятай його – це пароль. Я запам’ятовую твій номер. І якщо щось піде не так і ти зрадиш, то тебе за цим номером найдуть і покарають. А так тебе знайдуть, підійдуть, чи десь викличуть. Хто назве мій номер – це своя людина.
Але не так - то легко виходить на практиці. На це витрачалися дні та тижні. На заваді розмови стоять і вантаж на спині, і вартовий, і майстер, і так далі. Але як не було важко, про те я виконував завдання, хоча і не завжди в строк. Швидко, надто стрімко промайнуло коротке північне літо.
Ми знаходились за 23 км від полярного кола. Дні весь час скорочувались. Сонце вже раніше сідало за високі Скандинавські гори. Повітря стало вологим. Безперестанку січе густий, дрібнесенький дощик. Знову вдень наш одяг промокав наскрізь, вірніше, в першу чергу, шинелі, які додавали нам зайву вагу, а не комфортність. В бараках нестерпний холод. Люди так тремтіли, що зуб на зуб не попадав. Тіснота. Ніде розвісити шинель, щоби її просушити. Грубка – румунка, горить цілу ніч, але тепло тримається тільки навколо неї. Зі щілин підлоги свистить крижаний вітер.
Такого сірого, похмурого ранку в кінці вересня 1944 року, почався рух військової техніки завойовників повз табір Бренхай. Безперервний, монотонний гул автомашин, тягачів, самохідних гармат ні на хвилину не вщухав на протягом трьох діб. Це проходила одна із найкраще укомплектованих військових бригад агресора. Вони рухались в Мо і Рана. Наші сторожа, що охороняли нас, радіючи, говорили:
- Через три дні вони будуть в Фатерлянді. На Батьківщині!
Глянеш – серце болить! Така грізна техніка рухається днем, як у мирний час. На третій вечір рух припинився. Ми вільно могли повертатися в табір по зруйнованому шосе.
8) Нове таємне завдання Бєляєва
Через день після передислокації окупаційних військових частин Бєляєв викликав мене в майстерню і повідомив:
- Завтра підеш працювати в тунель! Після вечірньої перевірки обміняєш шинель. Отримаєш довгу, не по росту, щоби виділявся серед гірників. Далі слухай уважно:
- В тунелі, до вашої бригади підійде невідомий чоловік в пальто, з темно-коричневим портфелем в руці. В нього на руках будуть чорні рукавички, які будуть закочені білим хутром наверх. Він уважно оглядатиме ваше місце роботи. Як інженер, буде цікавитись вашою роботою. Одночасно зверне увагу на руського гірника одягнутого в довгу не по росту шинель, совєцького зразка.
- Gute Arbeit? Du bist klein, ein vagen ist klein, - скаже він звертаючись до тебе.
- Гарна робота? Ти маленький, невиразний малий.
- Nein. Ich bin groß! - Ні! Я великий! – відповідаєш ти.
- Невідомий чоловік знімає рукавичку, розмовляє з вартовим про те що в тунелі значно тепліше, як на дворі. Раптом в нього з рук вислизне рукавичка і впаде просто перед тобою. Ти її швидко піднімеш і віддаси її йому в руки, й скажеш:
- Гер інженер, покурити. Раухен бітте!
- Він витягне пачку сигарет і дасть тобі одну із них. Олекса витяг пачку сигарет і дав мені. Таку сигарету дасть тобі той інженер. Врахуй одне: ти цих сигарет не маєш права всіх скурити, поки не виконаєш завдання. Хто знає, коли він прийде. Коли ти візьмеш у нього сигарету, то швидко поклади її в праву кишеню шинелі. Отримавши, швидко не прикурюй, не кури ні в якому разі. Закурюй тільки з цієї пачки. Ти сам знаєш, що в тебе буде багато охочих любителів покурити. Інженер витягне портсигар і дасть ще кілька сигарет людям із вашого гурту закурити. Напевне майстер дозволить перекурити, коли інженер задоволений роботою цієї команди. Інженер буде непомітно стежитиме за тобою, за твоїми діями. Чи не будеш ти спішити з запаленням сигарети, та чи поміняєш ти її на іншу з іншої кишені шинелі. То тоді, коли ти все точнісінько виконаєш, то він буде впевнений, що натрапив на свою людину. Добре подумай і запам’ятай. Якщо ти щось не зрозумів, то питай зараз.
Мені повторення не потрібно було, я все зрозумів і запам’ятав. Я працював від суботи до середи в тунелі. А в середу о 12 годині дня прийшов невідомий нам чоловік. Я виконав все точно, як мене інструктував мій старший товариш - перекладач Бєляєв.
9) Радісні новини
А ввечері я приніс Олександру сигарету, яку я отримав від невідомого мені інженера. Він швидко розірвав її, витяг клаптик цигаркового паперу і заглибився в читання написаного тексту. Бєляєв, прочитавши записку, миттєво вигукнув:
- Аm Freitag! Freiheit! Das Ende der Arbeit, das gut!
- В п’ятницю! Свобода! Кінець роботи, оце добре!
- Завтра ти будеш працювати в табірній команді. Тоді там отримаєш наступне завдання.
В четвер я працював в табірній бригаді. Цілий день падав густий мокрий сніг. Він товстою пуховою ковдрою покрив круті схили гір. Зима повільно, але наполегливо спускалася з вершин гір все нижче і нижче. Та в долині мокрий сніг швидко танув.
Після обідньої перерви Олександр вийшов з кухні до нашої бригади. В той час ми різали й кололи дрова.
- Набери дров і неси, - сказав він мені.
Коли я набирав їх, він сказав мені:
- Завтра, в південній стороні табору будемо копати канаву, щоби з площі стікала вода.
- Кидай дрова, потім їх віднесеш. Підемо і я тобі покажу, як вона буде проходити, - сказав Беляєв.
Він відвів мене в сторону і продовжував:
- Завтра, по сигналу - кінець роботи, наші товариші знищать вартових, переодягнуться в німецьку форму і поведуть людей в табір, щоби негайно знищити есесівський караул табору. Як тільки підійдуть перші колони до воріт, ти негайно привернеш на себе увагу караульного на цій вежі. Наші товариші його знищать, - закінчив Олександр.
Я нічого не знав про цю підготовку. То схвильовано сказав:
- А друга вежа? Там теж є кулемет! А війська з міст Набволен, з Мо і Рана, й з під Заполярки?
- Це не твоя справа. Виступаємо ми не одні. Зв’язку між таборами не буде. Охорона табору підтримки не буде мати ні звідки, а ця вежа нам не заважає. З неї до воріт не видно. Хіба буде стріляти по кухні. Най стріляє. На той час там нікого не буде. Я пішов, в мене не має часу.
Олекса швидко пішов у барак. Я ж повернувся до товаришів по роботі радісний, схвильований і водночас трохи скривджений, за те що я про це взнаю в останню мить.
- Що він від тебе хотів? Ми чули, що ми завтра будемо копати якусь канаву. Ти бачив те місце? Важко буде копати? – запитували мене товариші.
- Я думаю, що, мабуть, ми не будемо копати. Бачиш, як похолодало? На трасі вже стоїть справжня Зима. На ніч буде мороз. Звідки та вода візьметься. Бєляєв, гауптману ще нічого не говорив.
Я не мав охоти розмовляти. Мене мучила одна думка: як все робиться конспіративно від своїх товаришів. Це через тих запроданців – рогатиків, які погодились до вступу до російської армії генерала Власова, яку контролювали фашисти. Навіть я, не остання людина в табірнім підпіллі, до останнього не знав чим займалися ті люди, яких я виявляв під час роботи й спілкування з ними, та яких я відправляв до Олександра.
Зараз я теж не маю права розказати цим товаришам про те що має бути завтра ввечері. Може вони всі свої, може вони могли б завтра допомогти мені якнайкраще виконати завдання. Але як знати, чи не виявиться якась гадюка між ними та наше повстання буде виявлено гітлерівцями. Я не маю права ризикувати, та підводити своїх товаришів по підпіллю.
Вночі був мороз, але зранку на дворі потепліло, а під вечір подув сильний, крижаний вітер. Могутній холодний циклон охопив північну Норвегію. Густий, лапатий сніг швидко застелив світлим покривалом разом з далекими горами та долиною й табірну площу. Північна зима схопила у свої льодяні обійми всі низини, де були розташовані робочі табори рабів. Поривчастий, пронизливий північно-східний вітер вихором пролітав між двома пасмами високих гір. Скрипіли високі, потужні та розлогі, зелені сосни, додолу гнулись тонкі віти кущів горобини з густою кроною. Мокрий сніг швидко покрився льодовою скоринкою. Наступила справжня, та люта тітонька Зима з її білим, байдужо-холоднющим пухом та студеними морозами й зав'юженими хуртовинами. Тоді норвезькі вечірні сутінки почали ховатися під лапаті, сніжні крила завірюхи, яка бурхливо завивала за тонкою стінкою барака.
А мені не спалося того незабутнього четверга. Мені дуже хотілося розповісти Івану про завдання, яке я отримав від перекладача. Але наказ – є наказ. Нікому – ні слова. Нарешті сон здолав мене. Я впав в глибоке забуття.
10) Переполох в таборі
Раптом близько 6 годин ранку, сталася побудка всіх нас полонених по тривозі, та команда:
- Швидко виходити шикуватись!
У мене полохливо тьохнуло серце. Чого це саме сьогодні порушився розпорядок дня? Ми завжди вставали о 6 годині ранку. Керівники кімнат і днювальні йшли на кухню отримувати харчі на людей кімнат. Потім їжу ділили між собою і снідали. О пів на 8 виходили шикуватись по робочих гуртах. А це раптом команда – шикуватись зараз. Але думати було ніколи. Поліцаї виганяли нас – в’язнів з кімнат енергійно підштовхуючи на вихід, на вулицю. Ми вийшли.
Глянувши на табірну площу, я остовпів. Гурт з 27 знедолених людей нашого табору стояли вишикувані в одну шеренгу. Їхні ноги були заковані одним ланцюгом. В той час в’язні 20 кімнати, неподалік за табором, закінчували копати довгу яму.
Ніхто не міг зрозуміти, що трапилось. Дивлячись на приречену шеренгу полонених товаришів я впізнавав деяких з них, бо я відправляв їх на перевірку до Саші для підпільної роботи в таборі. Від цього здригнулось моє серце і запаморочилось в голові. Мені стало ясно: це ті люди, що мали сьогодні після роботи здійснювати напад на чатових.
Як могла трапитись ця трагедія? Сьогодні ввечері всі ми могли вже бути вільними після табірного повстання. Я все думав і не міг дати відповідь, як це так трапилось, що напередодні повстання основних чинних людей повстання схопили й закували їх ноги одним ланцюгом. Вишикувані люди табору стояли мовчки. Німецький офіцер – начальник табору вийшов в центр табірної площі. Тоді через перекладача він оголосив нам таке:
- Ці більшовики, комуністи, хотіли вас штовхнути на великий злочин проти Німеччини. Але знайшлися «чесні люди», які застерегли нас від цього великого злочину.
- Цих більшовиків негайно розстріляти!
Я уважно приглядався до приречених, але ні Олександра, ні Михайла – слюсаря, серед них не було. Що трапилось із ними? Де вони? Не відомо.
- Schritt für Schritt! - Кроком руш! - наказав гауптштурмфю́рер.
І наших вірних товаришів повели з табору. Їх повели повз німецькі бараки, повернули на південний-захід, де росли тонкі горобини. Там гітлерівці вишикували приречених на смерть, без суду і слідства, над щойно викопаною ямою. Все це нам добре було видно. Табір і його околиці було досить освітлені потужними прожекторами.
Над цією свіжою могилою ще парувала земля. Нам здавалося, що вона – земля огортає своїх нещасних синів своїм теплом від нещадного ворога.
- Schießen! – Стріляйте! – почули ми гучну команду гауптштурмфю́рера.
Гримнули постріли катів в ранковій тиші північної Норвегії. Жертви непочатого повстання якось незграбно падали в останнє їхнє місце перебування на цій негостинній для них та далекій від Батьківщини землі. І вони зникали з нашого зору, як у вулкановій безодні. Їхнє падіння перемішувалось із важким стогоном, яке ми чули в цій зимній, ранковій тиші. Та й ще ці товариші перед пострілами починали співати пісню «Інтернаціонал». То до нас ще доносилася велична мелодія пісні «Інтернаціонал». Після казні - розстрілу з наказу душогубів їх поранених і вбитих прикидали землею товариші із 20 кімнати.
Земля ще довго стогнала і плакала, кликала живих людей на допомогу. Та ми нічого не могли зробити. Бо нас, як тільки приречених повстанців почали прикидати землею, позаганяли в кімнати поліцаї.
Після цього почався звичайний робочий день. Керівники кімнат з днювальними пішли за чаєм і хлібом. В коридорі скрізь було чути схвильований шепіт полонених:
- А де перекладач Олександр? Де слюсар Михайло?
Але ніхто нічого не знав. Я звичайно здогадувався, за що 27 військовополонених нашого табору розстріляли, але мовчав. Аж на роботі я взнав суть справи. З уст в’язня табірної команди, який жив у 20 кімнаті ми довідались:
Після того, як вивели тунельників на роботу, у нашу кімнату забіг зондерфюрер з двома вахманами, озброєними автоматами й тихо сказав:
- Steh schnell auf! Der Tunnel stürzte ein. Швидко підіймайтесь! В тунелі обвал. Буухх…
- Nur leise. Lass den Rest schlafen. - Просто тихо. Решта нехай спить.
- Ці речення переводив нам один із нас – невільників, який трохи розумів прості німецькі команди, та ми й без нього зрозуміли слова – тунель і буухх. Ми, тихо вийшли з барака. Нас вишикували в колону, а в’язнів з 19 кімнати в другу колону. Тут я згадав, що Олександр перевів в 19 кімнату тих товаришів, що я до нього відправляв для перевірки й перевірених ним.
- Наші цербери були дуже схвильовані. Вони ходили кругом нас тримаючи автомати на грудях. Люті пси через кілька тривожних хвилин винесли оберемок ножів. Я злякався. Але нас вивели з табору, дали кирки й лопати. Повели за німецький барак копати яму, - закінчив свою розповідь товариш із 20 кімнати.
Кінець трагедії ми бачили всі. Михайла – слюсаря нелюди розстріляли після катувань на другий день. А табірного перекладача Олександра Беляєва, мучителі катували 3 дні. Важко пошкодили йому череп голови. То він повісився в карцері, на своїй білизні, де його тримали.
Я й далі працював в табірній бригаді. По розбитому шосе знову рухались військові частини нападників. Солдати порались біля перевантажених машин, тягнучи на буксирі машину машиною. Пошкоджені машини просто відтягували в сторону, щоби вони не заважали рухатись іншим машинам.
11) Жовтень 1944 року, я знову працюю в тунелі.
Жовтень 1944 року. До нас знову завітали «рогатики» із РВА – російської визвольної армії генерала Власова. На той час ми вже були в таборі «Абеель». А в нашому таборі «Бренхай» в наших бараках розміщались гітлерівці, які рухались в місто Мо і Рана. За декілька днів ці зрадники – «рогатики» ще навербували до своїх лав 14 легкодухих військовополонених у РВА. Цих полонених трохи можна було зрозуміти через дуже важкі умови життя – важка, рабська робота, холод, голод, й без медичного обслуговування. Та поки їх офіційно не оформили, то їм видавали лише лишній черпак супу і трохи легшу роботу в таборі, чи десь на складі, чи в погребі. То начальник табору – гауптштурмфю́рер наказав залишити цих зрадників працювати в таборі, в табірній бригаді.
То я знову потрапив працювати в тунель.
А в кінці жовтня 1944 року фашисти обрізали харчовий пайок наполовину. Він становив на добу: 200 г хліба, літр ледь солодкого чаю, ложка капусти, або ложка рибної кільки й все. А тут північ і недалеко від Полярного Кола, ще й рано почалась Зима.
В тунелі широка мотика, або сапа, лопата, кирка, важкий молот, дерев’яна вагонетка – це наші основні інструменти для подолання важкої сірої породи.
Високий, холодний тунель в якому непроглядні порохи і їдкий дим, та в добавок - нестерпний гуркіт бурильних молотків – все це на нашому робочому місці. Від всього цього у нас – робочих нестерпна спрага, а фашисти не дають ні напитись, ні прополоскати горло. Майстер, через 3 чи 5 хвилин, вбігає в тунель і б’є, штовхає слабих в‘язнів. Ті – падають на гостре каміння. Ми – совєцькі раби – знедолені, були такі виснажені постійним голодом, холодом, димом, порохами, та непосильною важкою працею, що не могли підняти 20 кг каменюку. Так я працював в тому тунелі понад місяць. За той час я дуже ослаб і насилу виходив на трасу.
12) Кінець 1944 р. нове нещастя – я в ревірі - санчасті.
Одного дня, наприкінці 1944 року зі мною трапилось нове нещастя. В нас чомусь не працювала підіймальна лебідка. То майстер давав кожному із нас на плечі по ящику з толом – вибухівкою для переноски їх в тунель. Я ледве доніс той злий - важкий ящик до другого повороту шляху, та на півдорозі він зірвався з моїх плечей. Я не мав сили щоби втримати його. Наскільки я був ослаблений. Ящик впавши на кам'янку розбився і куски толу покотилися вниз, по мерзлому снігу. За це на мене накинулись вартові есесівці, та дуже побили й руками, і ногами, й прикладами зброї, поки самі від цього не стомились. То я ледве очухався від тих побоїв і прийшов на робоче місце. Там товариші, як могли підтримували мене і привели назад в табір попід руки в барак. Скалічене тіло вило від болю разом зі мною і я знепритомнів чи може провалився у сон. От тобі: був кінь, та з'їздився. А вранці я не зміг піднятися з дерев’яних нар і мене віднесли в ревір – медицино-санітарний відділ. Туди лікар – коновал приходив тільки вранці на огляд хворих людей. Він міряв температуру у кожного із нас і якщо в когось вона була підвищена, відправляв в окремий, віддалений барак, звідки ніхто назад вже не повертався. Раніше, перебування в ревірі було рівнозначне смерті. Тепер лиходії так обрізали харчовий пайок, що давали їсти однаково, що робочим, то і хворим. В ревірі я лежав і мені приносили товариші мою порцію харчів на нари. Через тиждень я став підводитись на ноги і я часто ранком розмовляв із медиком. В мене на той час був вже добрий запас німецьких слів.
- Mein Bein schmerzt. Ich kann weder stehen noch gehen.
- В мене болить нога. Я не можу ні стояти, ні ходити, - скаржився я йому.
- Was kann ich tun? Ich bekomme keine Medizin für dich. Er lügt. Es ist mir egal, wo du bist, ob in einem Tunnel oder einer Kaserne. - А я що можу зробити? Ліків мені на вас не видають. Лежи. Мені все одно де ти будеш, чи в тунелі, чи в бараці, - байдуже відповідав мені доктор.
Так він протримав мене десь три місяці в ревірі. За цей час, більше сотні хворих полонених з опухлими ногами положили в ревір.
13) Кінець лютого 1945 р. поміч нового табірного перекладача і праця на складі
Десь в кінці лютого 1945 року лікар виписав мене з ревіру. Я потрапив на роботу в лісову бригаду. На той час німці пригнали 80 здорових в’язнів з Мо і Рану, які там працювали в порту, на перевантаженні харчових вантажів. Через тиждень до мене підійшов новий перекладач табору. З ним я мав розмову, коли мені приходилося працювати в його команді.
- Як живеш, земляк? Впізнаєш мене? – запитав він.
- Живу, як горох при манівці в засушливий рік, аби світ не без мене, - відповів я йому.
- Не падай духом! Дай я запишу твій особистий номер. Може я тобі якимось чином допоможу, - сказав перекладач на прощання мені.
Записавши мій табірний номер, він пішов десь по своїх справах. Я ж цілий вечір думав: виходить він мене примітив. Може він про мене все знає, що я був членом табірного підпілля. Бо ж ми з ним розмовляли, та він не підійшов мені зі своїми поглядами на життя при радянській владі. То може він хоче віддати мене в лапи фашистів.
Пройшов день, два… Я працював нормально і мене ніхто не турбував. Команда добровольців у РВА генерала Власова із 14 осіб працювала на околицях м. Бренхай, на військовому складі. Один із них захворів. Тоді новий перекладач направив мене на місце цього хворого, в їхню бригаду. Ранком наша бригада пішла в Бренхай. Крок за кроком і ми – гурт майбутніх російських власівців РВА, і я непомітно зайшли в Бренхай. Вів нас вахман зі зброєю.
В стороні від дороги, під високою горою стояв недавно збудований польовий склад. При вході на територію складу нас зустрів молодий німець одягнутий в цивільний одяг.
- Мабуть, інтендант, - подумав я.
Він привітався з вартовим і запитав нашу бригаду:
- Wo ist mein Übersetzer und Koch? - Де мій перекладач і кухар?
Я швидко зрозумів його запитання, то чітко вийшов вперед і сказав по-німецьки:
- Der Koch ist im Lager geblieben, er ist krank, ich bin für ihn.
- Кухар залишився в таборі, він хворий, я за нього.
- Gut! Komm mit mir ins Lagerhaus. - Добре! Іди зі мною на склад, - сказав мені завскладу і пішов в приміщення складу.
Там він розказав мені що треба сьогодні зробити нашій бригаді на складі. Я вийшов зі складу і пояснив своїм супутникам із табору:
- Німець хоче щоби ви сьогодні поскладали мішки в штабеля. Їх там є декілька сотень – з вівсом, макаронами, крупою і цукром. Все це треба посортувати, бо німці, які вночі привезли вантаж, звалили його хаосом і пішли спати.
Через декілька хвилин німець – інтендант покликав мене на кухню.
- Machen Sie ein Feuer im Ofen, spülen Sie das Geschirr ab, kochen Sie das Abendessen für zwei Personen, für mich und den Wachmann. Hier sind die notwendigen Produkte.
- Розпали вогонь в плиті, помий посуд, звари обід на двох, на мене і вартового. Ось там необхідні продукти, - наказав він і показав рукою мені, де вони знаходились.
Все це легко було зробити, і я не затратив на це багато часу – швидко впорався з роботою. Я з'їв залишки вчорашньої їжі, яка залишилась на кухні та помив на кухні посуд, нагрівши води. Та своїм супутникам по бригаді я нічого не виніс, хоча і міг.
Я не думав тут довго працювати, вважаючи що коли вилікується хворий доброволець у РВА генерала Власова, то він може мене скинути з цієї почесної посади кухаря. І я знову можу попасти в лісову бригаду чи в іншу. Я дуже ненавидів цих – добровольців, «рогатиків», як їх зневажливо називали інші полонені.
Біля полудня вийшов зі своєї кімнати завскладу – інтендант, на кухню. В мене вже всі страви були готові на обід.
Німці пообідали й інтендант сказав мені:
- Lassen Sie uns jetzt überprüfen, was die Arbeiter dort getan haben. - Зараз підемо перевіримо, що там зробили робочі.
Я вирішив притиснути цих добровольців у РВА генерала Власова. То рішив доказати їм, що німці відносяться до них зневажливо і з насмішкою дивляться на них. Зайшли в склад. Проходячи складом, я пояснював інтенданту свій план наведення порядку в ньому.
- Diese Reihe von Taschen sollte nach oben geworfen werden. Und auch von dieser Seite müssen Sie zwei Reihen nehmen. Wenn das Auto ankommt, ist es einfacher zu fahren.
- Цей ряд мішків треба викинути наверх. А з цієї сторони теж треба забрати два ряди. Коли приїде машина, то їй легше буде під’їхати.
Завскладу зі мною погодився. Я потім пояснив цим добровольцям, чого вимагає від них завскладу:
- Інтендант вами не задоволений. Треба заново перекласти оці й оці ряди, і викинути наверх мішки. Це все треба швидко зробити.
- Я перекладав хліб з ящика в ящик, відбираючи зіпсований. До обідньої перерви відібрав 8 хлібин. Інтендант віддав його нам. Припала хлібина на двох. Мені досталася майже ціла.
Мої супутники почали кричати, та лаятись із за цього. Із-за моєї хлібини.
- Ви не хочете добросовісно працювати на Німеччину! Завскладу доповість про це гауптману, присік я їхню лайку.
Тоді вони прикусили свої язики, але затаїли на мене свою злобу. Та радились пошепки, як мене позбутись. Щоб не караульний, то вони б мене тут і покінчили. Я їв хліб і думав: як мені тут краще пристосуватись, щоби викурити цих вгодованих пройдисвітів в тунель, а на їхнє місце взяти хворих людей. Після обіду, впоравшись на кухні, я пішов заготовляти хворосту на мітлу. А мої супутники по бригаді, замість відпочинку, складали мішки, викидаючи їх на 2 метрову висоту. Незабаром приїхала вантажна машина повна різних продуктів. Розлючені на мене добровольці у РВА брали мішки поперед себе і заносили в склад. В мене не вистачало сили навіть на плечі взяти 50 кг мішок. Але в мене була робота на кухні. Впоравшись на кухні, де я навів чіткий, ідеальний порядок, я взявся закінчувати мітлу.
- Feierabend! "Ende der Arbeit". Sie werden morgen den Besen fertig stellen. - Кінець роботи, - сказав завскладу, - завтра закінчиш робити мітлу.
- Ich kann morgen nicht hier sein, wenn der Patient den Bezirk verlässt, werde ich zu meinem Team gehen.
- Я завтра можу тут не бути, якщо вийде з ревіру хворий, то я піду у свою команду, - відповів я по-німецьки інтенданту.
- Ich brauche dich hier. Wir werden Dachböden für Autoreparaturen bauen. Heute werde ich die Wachen bitten, den Hauptmann zu bitten, für mich zu arbeiten.
- Ти мені тут потрібний. Будемо будувати піддашок для ремонту машин. Я сьогодні передам вартовим прохання до гауптмана, щоби ти працював у мене, - сказав інтендант.
Наступного дня хворий доброволець вийшов з ревіру на роботу. Таким чином нас стало 15 осіб – повна команда. По дорозі на роботу в Бренхай, виписаний із ревіру доброволець всю дорогу гарчав і гавкав на мене, і на своїх спільників:
- Я повинен бути на кухні! Я доброволець! Як і чого ви допустили більшовика на кухню! Я доповім гауптману, завтра його виженуть з нашої команди.
- Мене теж послав сюди гауптман, як фахівця, будувати гараж для машин. А там буде видно, хто кого, - не здавався я.
Коли ми прийшли на роботу, доброволець звернувся до інтенданта:
- Das Kommunist! Warum arbeitet Küche? Platz und ich arbeiten. - Це комуніст! Чого це він працює на кухні. Це моє місце, і я там повинен працювати.
Але він дуже погано говорив по-німецьки. І він знав дуже малий запас німецьких слів. То й сказав всього пару слів по-німецьки.
- Was ist passiert? Was will er von dir? - Що трапилось? Чого він хоче від тебе? – запитав у мене німець.
- Er ist krank - ein Epileptiker, es geht ihm nicht gut in seinem Kopf. - Він хворий – епілептик, в нього не все добре в голові, - пояснив я інтенданту.
Але той не поступався і не тільки словами доказував свою правоту, а й жестами показував німцеві, що нас треба поміняти місцями.
- Was will er von dir? - Чого він хоче від тебе? – знову запитав мене німець.
- Er ist Freiwilliger in der RVA von General Vlasov und möchte hier Senior und Übersetzer werden. Und er nennt mich Kommunist, weil ich mich nicht freiwillig für die RVA von General Vlasov gemeldet habe. - Він доброволець у РВА генерала Власова і хоче бути тут старшим і перекладачем. А мене називає комуністом за те, що я не вступив добровольцем у РВА генерала Власова.
Інтендант засміявся, махнув рукою добровольцю, і додав: - Gut. Arbeit! - Добре. Працюй! - і повільно направився на склад, махнувши мені рукою, щоби я йшов за ним.
Так я й далі працював кухарем і перекладачем на складі в Бренхаї. Йшов вже другий місяць весни 1945 року. Мінялися дні, мінялися тижні, мінялися вартові. Тільки не мінявся гурт зрадників совєтської влади – добровольців у РВА. Нарешті до нашого гурту приставили нового вартового – чеха по національності. Він взнав, що цей гурт – це добровольці у РВА. Спочатку він просто сміявся з них, а потім почав ганяти до роботи цілий день, не даючи їм ні покурити, ні відпочити.
- Роби добже, притко! Лусь! Давай!
Завскладу мовчав, дивився і сміявся. А коли той кудись відходив, чех кричав їм:
- Вуйна (війна) фербай! Шваби капут! Русь глупи!
Одного вечора, під кінець уже роботи, я попросив інтенданта взяти в табір для товаришів розсипані продукти, які ми позамітали в складі. Вартовий чех охоче підтримав моє прохання. Німець дозволив, давши від себе вартовому записку, щоби караульні солдати на воротах не мали до мене претензій. Я без перешкод приніс у табір невеликий пакунок. По кілограму харчів віддав двом товаришам по нарах. Половину залишив під їхню охорону і пішов шукати Івана, якого не бачив понад 4 місяці. Я обійшов всі бараки, але ніде Івана не знайшов.
- Мабуть, Іван в ревірі. Але стороннім туди нелегко попасти. Понад три місяці я лежав в ревірі, та Іван ні разу мене не навідав. А може Іван в тунелі працює? – думав я і повернувся у свій барак.
Я віддав решту харчів своїм сусідам. Там було: вермішель, горох, крупа, овес, макарони, цукор, мука, але все змішане зі сміттям. Та для голодних людей – це був неоцінимий подарунок.
14) Весна 1945 р. Гітлер зник. Перемога. Поміч норвежцю. Свобода.
Пройшло вже немало часу на новій роботі на складі. Я вже цілком на ній освоївся, добре вивчив свого начальника – інтенданта. Упевнившись, що він зневажливо відноситься до добровольців у РВА, я якось нарешті запитав його:
- Wo ist jetzt die Front? - Де зараз проходить фронт?
Інтендант довго мовчав. Потім підняв вертикально палець лівої руки, а вказівним пальцем правої руки обвів кругом нього коло. Та ще правим пальцем указав на лівий палець і сказав одне слово: Берлін! Німець пильно подивився на мене і важкими кроками подався у свою кімнату. Я мовчки витримав його погляд без емоцій.
Але в мене серце радісно забилось: наші радянські війська самі, чи з союзниками оточують фашистське лігво. Ввечері розповім своїм товаришам по нарах радісну новину. На той час понад 100 людей лежали в ревірі. Вони були виснажені голодом і важкою працею з опухлими ногами, ледь живі. На ранок радісна звістка про оточений Берлін, яку я ввечері розказав сусідам по нарах, за ніч облетіла табір і на ранок проникла в ревір. Вона підняла життєвий дух знедолених, замучених важкою працею, голодом і холодом. Радості у всіх в’язнів не було меж від того, що фашизму швидко прийде кінець. Розцвіла віра в нашу перемогу над жорстоким ворогом нашої могутньої армії, а надія на наше швидке визволення із полону піднялася вище сонця і зігрівала душі, ліпше ніж літнє сонце тіло. Віра і надія будили життя в кожному виснаженому організмі. Ми жили наперекір фашистським катам і їм помічникам.
На другий день, на роботі мій керівник – німець сказав мені зранку:
- Morgen früh werden wir mit dem Bau einer Federung für Autoreparaturen beginnen. - Завтра зранку зачнемо будувати підвіс для ремонту автомашин.
- Es ist notwendig, aus dem Lager der Bauexperten zu nehmen und sie in den Tunnel zu schicken. - Треба взяти з табору будівельних фахівців, а цих відправити в тунель, - підказав інтенданту вартовий – чех.
- Нарешті мені, за допомогою цього стійчика – чеха, вдалося викурити цих добровольців у РВА генерала Власова на роботу в тунель. Завтра тут працюватимуть мої товариші. Я працюватиму з ними. Робота не дуже важка, але потрібно мати здорові ноги. Треба буде обшивати стіни дошками, накривати верх. На це потрібно не менше 4 осіб. Цю роботу виконуватимуть сильніші, а друзі, з опухлими ногами, допомагатимуть на землі. Якщо будівельний матеріал не підвезуть, будемо працювати на складі, - міркував я собі про наступну роботу.
Вночі, та ранком добряче вирувала сильна хуртовина – снігопад з вітром. Майже десять робочих бригад гребли лопатами сніг – очищали від нього проїжджу частину шосе, але це мало що допомагало. На ранок все одно все було занесено снігом. Я й мої товариші ледве дібралися до Бренхая. В першу чергу гурт в’язнів очистив від снігу площину перед складом. І тільки після цього зайшли на склад. Тут вони побачили великі запаси продуктів…
Чех – стійкар сидів на ящику і здивованими очима дивився, як голодні люди їли сухі макаронні вироби. А на дворі завірюха робила свою буденну справу. Нарешті вийшов завскладу і сказав:
- Heute wird es keinen Transport mit Baumaterialien geben. Wir arbeiten als Teil. - Сьогодні транспорту з будівельними матеріалами не буде. Працюємо в складі.
І так в повсякчасних клопотах і роботі пройшов квітень місяць 1945 року. Наступив травень. Неймовірно швидко збільшувалися денні часи, та коротшали нічні сутінки. По – весняному пригрівало сонечко, лунав спів птахів.
2 травня 1945 року, під вечір, я запитав німця:
- Und wo ist jetzt die Front? - А де зараз проходить фронт?
- Ich weiß nicht! - Не знаю! – якось тихо і важко промовив він.
І більше ні слова. Тоді він повільно повернувся кругом і пішов у свою кімнату. А ввечері, коли ми вже збиралися йти назад в табір, завскладу сказав:
- Ab heute werden wir hier nicht mehr arbeiten. Das Lager schließt. - Від сьогодні тут більше працювати не будемо. Склад закривається.
- Hitler weiß nicht wo! Гітлер невідомо де, - пояснив він вартовому солдату.
На ранок весь табір облетіла звістка: - Гітлер зник!
Навіть в ревірі хворі люди, почувши останні новини, повиходили з барака на свіже повітря. Вони підставляли бліді лиця і відкриті частини тіла першим променям ласкавого сонця. Гітлер зник. Склад продовольчих товарів закрили, а нас гітлерівці, як водили, так і водять під дулами зброї на роботу. Ми очищали від снігу шосе.
І ось, нарешті 9 травня 1945 року, ми – наш гурт, йшли на роботу. Повз нас йшов гурт німецьких солдатів, що направлявся на південь, який вів німецький унтерофіцер.
- Hast du ihnen gesagt, dass der Krieg vorbei ist? - Ви їм сказали, що війна скінчилась? – звернувся він до нашого конвоїра.
- Nein, wir wissen noch nichts! - Ні, ми ще нічого не знаємо, - відповів наш вартовий.
- Ales, kaput! – Все, кінець!
Я переклав товаришам суть розмови між німцями. А через 200 метрів, ми всі помітили на даху хати норвежця національний прапор Норвегії, який раніше ні разу тут не розвівався. Це було червоне полотнище з біло – блакитним хрестом. Господар дому вийшов нам на зустріч. Привітавшись з нами, він урочисто сказав:
- Der Krieg ist vorbei! Russen, Deutsche, Norweger — Kameraden. - Війна скінчилась! Руські, німці, норвежці – камради.
Вартовий ввіткнув гвинтівку багнетом в землю. Норвежець плутаючи німецькі слова з норвезькими запрошував чомусь нас на його присадибну ділянку. Лагідно звертаючись до нас він сказав:
- Розкидайте мені ці купи гною, бо за ніч він замерзне. Господиня за цей час приготовить вам сніданок.
Люди, побачивши купи гною на городі, зразу ж зрозуміли, чого хоче норвежець. Та ще коли я переклав і додав про те що поки ми будемо працювати, то за цей час нам господарка приготовить сніданок, люди кинулись до вил і почали його розкидати. Ми швидко розкидали той гній, міняючи один одного, бо вил було обмаль.
Прийшовши на окіл господаря, ми стали перекурювати цю справу. А через деякий час норвежець покликав нас в хату. Ми розмістились на дерев’яних лавах і стільцях за великим столом. Господиня поставила на стіл дві великі миски картоплі, звареної в мундирах і багато різної риби. Господар відкоркував літрову пляшку вина і розлив порівну всім по різному посуду. Він взяв свою чарку і сказав:
- Für unseren Sieg! - За нашу перемогу!
Я переклав друзям те, що він сказав. Ми всі підвелись радісні, та схвильовані.
Наш вартовий повільно підвівся останнім.
- Es lebe Frieden, Glück und Freundschaft zwischen Nationen! - Хай живе мир, щастя і дружба між народами! – голосно проголосив норвежець.
Я переклав його заклик своїм товаришам. Караульний схилив голову і мовчав. Мабуть, йому було соромно за свою країну. Ми, поївши те, що нам виставили за нашу роботу привітливі господарі, вийшли із хати й попрощались із ними. Після цього ми знову зібрались в гурт і пішли назад в табір. В цей час сюди повертались інші гурти людей. Робота скрізь припинилась. Нарешті упав ненависний гітлерівський режим в далекій північній країні Норвегія. Після повернення всіх гуртів з роботи в табір, нас всіх, хто міг стояти на ногах, вишикували на табірній площі. Сюди прийшов сам начальник табору, який спокійно оголосив:
- Der Krieg ist vorbei! Sie können in Ihre Länder zurückkehren! - Війна закінчилась! Можете повертатись до своїх країн!
Після цієї промови він опустив голову вниз, чого раніше не робив і повільно вийшов з табору. За ним пішли солдати, які були з ним. Але на вежах вартові солдати ще залишились. Ми загуділи, як розсерджений вулик бджіл. Наші ряди змішались. Ми були безмірно радісні й схвильовані.
Але на ранок, нас всіх як і кожний ранок підняли, та повели гуртами в ліс на заготівлю дров. Той же розпорядок дня, правда з більшими перервами – перекурами, та без крику вартових, чи їх побоїв. Так було 10, 11 і навіть 12 травня.
Та вдень 12 травня 1945 року в наш табір приїхали англійські солдати, та норвезька поліція. Вони вишикували всіх німецьких солдатів і офіцерів, та обеззброїли їх. Нам видали належну, німецьку, стрілецьку зброю на взвод солдат із нас, то ми так і охороняли самі себе. Бо були вже випадки, коли запеклі фашисти, з військ СС, які не змирилися з капітуляцією Німеччини, вночі нападали на колишній табір в’язнів і розстрілювали неозброєних людей. Есесівці говорили, що керівник військ СС - Гіммлер, замісник Гітлера не підписав капітуляції, як Вермахт, тому ці війська продовжували військові дії.
Ми, того ж дня прорізали в трьох місцях огорожу табору, щоби встановити ще троє воріт, які лише на ніч закривались.
Нарешті ми стали вільні! Ми стали просто вільні люди! Свобода!
Норвезькі риболови, повертаючись з гір, де вони в високогірних озерах ловили рибу на приготування високоякісних оселедців, взнали, що війна скінчилась. Тоді проходячи, чи проїжджаючи повз наш табір, вони угощали нас своїм уловом риби. Норвежці виявляли до нас велику симпатію і солідарність. Вони дали нашим музикантам свої акордеони, то наші гармоністи легко справились з цим музичним інструментом. Радісні мелодії полинули по долині, аж до засніжених гір. Та на жаль ніхто із нас не міг танцювати, бо ще не могли, оскільки працювали майже до останніх годин, а харчовий пайок був надто убогим. Колишні поліцаї стояли гуртом осторонь і мовчки дивились на це.
Нарешті для нас скінчився голод, холод і важка праця в тунелі, де карбідний дим з порохами гірської породи роз’їдав легені полонених. А стукіт, гул і вібрація відбійних молотків шкідливо впливали на голодні й заморені організми людей. Кожний місяць з десяток в середньому людей ця важка праця відбраковувала і вони гинули в чужій, холодній країні окупованій фашистами. Ми усі в той період часу були брудні, виснажені, зарослі, з позападалими очима. Десь через 10 чи 12 днів після приїзду англійців і норвезької поліції, за нами приїхали вантажні машини, які відвезли нас до м. Мо і Рана. Та за цей короткий час ми втратили ще 11 товаришів по - нещастю. Ні кращі повноцінні харчі, ні медична допомога норвезьких лікарів не змогли врятувати до краю виснажені організми людей. Понад 150 німих свідків каторжної роботи полонених лежать неподалік м. Бренхая, в далекій Норвегії. Ми, на місці їх поховань насипали їм свіжі, достойні могили. Бо ж їх - померлих раніше скидали в земляні траншеї й наспіх прикидали ґрунтом. Норвежці пообіцяли на місці цих поховань збудувати їм пам’ятники. Вони на прощання нам говорили:
- Ви нам залишили історичні пам’ятники. Залізнична колія і сухопутний шлях, побудовані вами, всипані костями ваших товаришів. По залізничній колії 21 травня пройшов перший поїзд від м. Мо і Рана до н/п Заполярки (Заполярний тепер - це вже територія СРСР, Мурманська обл.). Це пройшло тільки завдяки вашій роботі. Ми вашу працю цінимо, поважаємо і будем цінувати.
Ми залишали робочий табір «Аббель» під м. Бренхай і останки 150 людей в могилах, що згинули тут навіки, бувши рабами на норвезькій землі, підневільну працю яких використовував фашистський режим Німеччини.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!