Неіснуюча квітка або сиві троянди

Перелюб як завжди доглядає за своїми квітами. Однолітки сторонились його, бо він же доглядає за квітами як «дівча». Свою любов до квітів він перейняв у своєї матері, а невпевненість у собі, мабуть, запозичив у свого нетямущого батька. Мама покинула цей світ через хворобу, а батько всю свою печаль топив у спиртному. Але його син Перелюб, зовсім не такий. Він дорожив своєю мамою, тому і став доглядати її квіти як це робила вона. І мала того, став вирощувати їх і продавати, щоб хоч якось заробляти собі та й батькові на хліб.

Так одного разу до Перелюба прийшла одна незвичайна клієнтка. Вона була одягнена в темно-червону сукню із дитиною під рукою, наче дуже вишукана дама, дворянка знатного роду. Перелюбу було незвично обслуговувати таку жінку, адже зазвичай до нього приходили сусіди й селяни, яких він дуже добре знав і яким він допомагав в різних справах, а вони взамін приходили купляти його квіти. Так він знаходив собі нових клієнтів.

— Привіт, юначе. А чи не продаєш ти свої, он ті, — показала вона елегантно своїм гострим підборіддям напрямок, щоб привернути увагу, — червоні троянди? Я б хотіла посадити їх у себе вдома, тому чи не міг би ти мені їх продати разом із коренями? Я розумію, що багато прошу, але вони в тебе такі красиві. Моя донечка теж любить квіти, хочу щоб могла ними любуватися скільки забажає.

«Яка гарна жінка», — подумав про себе Перелюб.

— Вибачте, що питаю, ви напевно може і не скажете…. — Перелюб вже зовсім зніяковів, але все ж переборов страх і невпевненість у собі, — а як вас звуть? Я знаю багатьох людей, які тут живуть, але вас я бачу вперше.

— Я Меланія, Друзі звуть мене просто Мелана. А це моя донечка Соломія. Соломія скажи дядечку привіт.

— Пливіт… — сказала мала сором'язливо і сховалась за мамину сукню.

— Приємно познайомитись. Щодо троянд... я зараз же йду принесу лопату і викопаю декілька їх вам.

Пахло трояндами. Це була одна із їх функцій для людей, а ще бути колючою і водночас прекрасною. Не всі люди знають, на що йдуть, коли купують і продають її. Троянда будучи рослиною, захищає себе колючками (шкода, що людей це не зупиняє).

Перелюб дещо подер свої руки хоч і був у робочих рукавицях. Він ніколи не любив ці квіти, але вони досить популярні, та й дорогі. Насіння теж було нелегко дістати. Але згодом це принесло свої плоди. І він мав достатньо грошей на їжу, але також він відкладав гроші на те, щоб одного дня відкрити свою квіткову крамницю, це була не тільки його мрія а й мамина.

— Я заплачу подвійну ціну.

— Але ж я… не можу так, пані Меланія.

— Я беру їх із коренями. На наступний рік на тому ж місці вже не виростуть ті ж троянди. Тож прийми гроші за це. Купиш собі нове насіння.

— Дякую…. — сором’язливо знітився хлопчина, йому було ніяково не тільки від подвійної ціни, а й від того, наскільки пані була красива. Його вуха загорілися, і він весь почервонів. Його світле кучеряве волосся впало на очі, коли він трохи опустив голову донизу.

— Що ж бувай… як тебе там звуть.

— Перелюб я. Мене звати Перелюб. – Коли він це сказав, і підняв голову, вона вже була повернута до нього спиною і йшла додому, тримаючи за руку свою донечку. Соломію. Він дивився довго на цю спину, здавалось що вже пройшла ціла вічність, хоча то лише мить.

Доки вона не звернула за поворотом і зникла.

***

Одне із улюблених занять Меланії, було гуляти із своєю дочкою. Інколи вони сиділи на лавочці неподалік магазину. Там зазвичай збиралися старі жінки і обговорювали плітки. Хоч Меланія ніколи в їх розмови не втручалася, вона любила слухати ці плітки.

— А знаєш кума, в нас у селі є хлопчина який продає квіти. Такі гарні. Має цілий сад різних квітів. Я купила в нього букет півоній, так гарно пахнуть, а пелюстки такі ніжні. А ще чорнобривці, жоржини і навіть троянди.

— В мене, зовсім скоро, у сестри день народження, треба буде сходити купити в нього квіти. А де він живе?

— На тій вулиці живе, де бабуся Мотря. А то навпроти його хата. Так шкода хлопчину, його мама на той світ пішла, а такою молодою була. А батько його, ще та п’яниця. Зовсім за ним не дивиться.

Меланію немов би блискавка вдарила. Вона щойно втямила, одну для себе річ. Її очі блиснули і дещо потемніли. «Ось воно. Те, що треба», — подумала вона.

— Ходімо доню. Мама тобі дещо купить.

Коли вона йшла селом, люди чомусь постійно кидали на неї засуджуючі і стривожені погляди. Чи то її елегантний вигляд їх бентежив, чи то вони просто заздрили її красі. Чорняве волосся покривало її спину, а донька навпаки мала світле, коротко стрижене, кучеряве волосся. Вони наче дві сутності однієї площини. Соломія — яскрава маленька зірка, яка тільки народилась і лише пізнає цей світ. Меланія ж — наче та безкінечна зоряна темінь, яка огортає безкрає небо, та таїть в собі глибокі таємниці. От бачиш людину, а вона для тебе як відкрита книга. Бачиш Меланію — а вона для тебе, як закритий темний простір. Підійдеш ближче, вона ніби й не зрушила з місця, але ти вже бачиш, що вона стоїть ще далі ніж тобі здавалось мить тому. Бо в темряви, немає чітких меж.

Вона прийшла із донькою коли сонце вже сідало за горизонт, на щастя хлопчик який продавав квіти був вдома. Вона глянула на нього через паркан, коли він сидів у садибі і розглядав свої квіти, то подумки одразу сказала собі «Відтепер він мій, це лише питання часу».

Її серце стиснулося, так щемко стало на душі. Згадала слова тієї тітки: «Його мама пішла на той світ, а такою молодою була». Меланія взяла однією рукою і струсила ці материнські почуття зі свого тіла, наче кожен день стикається із такими перепонами. Наче вона може контролювати свої емоції на клітинному рівні.

Їх погляди зустрілись. Меланія ні на мить не жалкувала про своє рішення. Вона побачила його добрі очі, і розтанула в них. При цьому зберігаючи свій звичний, холодний й відсторонений погляд. Вона знала, що навіть якщо доля проти цих стосунків, її сила переборить долю. Перелюб хоч і не усвідомлював цього, але він вже попався в ці тенета. Тим часом Меланію наповнювало відчуття жадоби. Вона вже уявляла собі, що Перелюб буде їй собачкою-охоронцем, а вона його господаркою.

Після покупки троянд, Меланія вирішила не оглядатись. Їй було важко тримати цей холодний вираз обличчя в його присутності. Тому, коли вона йшла із донькою додому, її щічки вперше за довгий час зарумянились. В її голову нарешті прийшла думка: «Сьогодні був прекрасний день».