Неіснуюча квітка або сиві троянди

Тіло Перелюба сиділо в підвалі на холодній підлозі. Його шкіру вкривав пил та спокій. Зовнішній спокій. В його душі вирував ураган. Він не може змиритись із тим, що сталось. Його огида до жінок переповнилась і стала переливатись за краї його чашки із емоціями. Тіло почало дихати гнилизною не через рот чи ніс, а через саму шкіру. Він тепер розуміє, що хоч сто разів під душем омиє милом, ніколи назад не стане чистим. Ця жорстока жінка, зла відьма змусила виконувати її бридкі забаганки. І тепер його тіло та розум вже ніколи не стане тим милим і наївним як було це колись. Ще щонайбільш мерзенне те, що тіло Перелюба тепер просто раб для неї. Яким вона тепер в змозі користуватись коли заманеться, по два… три рази на добу як того хочуть її хтиві думки.

Від однієї цієї думки Перелюба почало трусити…

І тіло теж почало трястись…

Перелюб не зрозумів як саме, але він перестав падати десь там у свідомості. Він досі трусився, але тепер вже від усвідомлення того, що знову може контролювати тіло. Він видав радісний зойк і миттю прикрив рота. Адже подумав, що його можуть почути. В його голові крутилось багато ідей, всі вони нахлинули на нього нестримним потоком, з такою силою, що він не міг розрізнити чого саме вони бажали. Але одна думка все таки була голосніша за інші. Хтось в його голові кричав таким шепотом, що всі інші ідеї не могли його перекричати.

Помри, помри, ти маєш померти.

“Ти гидке каченя! Твою душу спаплюжено. Ти не зможеш переродитись в лебедя. ТИ ПОМРЕШ!”

Перелюб відчував, що це не його голос, це не його думки і не його воля. Просто зараз в ньому сидить ще хтось. Перелюб заткнув вуха. Але цей голос не зник. Тоді він щосили кричав собі в голові «Зникни, Зникни, ЗНИКНИ, Зникни, благаю зникни…». І невідомим чином це спрацювало, та чи надовго. Перелюб відчував, що довго опиратись не зможе. Тому спочатку він хоче втекти з цього підвалу.

Він підвівся і побачив, що ззаду є маленькі віконця під самою стелею підвалу. Яке до того ж ще відчиняється із середини. Певно Меланія не очікувала, або зовсім забула про ці вікна. Скло ще й спеціально було пофарбоване в чорне, щоб їх не було видно неозброєним оком. Але Перелюбу вони якось одразу кинулись в очі. Підставивши кілька коробок собі під ноги, Перелюб зміг вилізти на волю і одразу побачив ліс, що був за будинком. Він завагався, куди йому йти. Адже безпечніше буди втекти лісом, він не знає точно де зараз Меланія з Соломією. Але й ліс цей йому зовсім не знайомий. Все таки вирішив ризикнути, обійшов дім, на подвір’ї нікого не було. Краєм ока побачив квітник, але його куща троянд, які він їй продав, там не було. Це його трохи засмутило. Він мигцем спустився із пагорба і простою максимально природною ходою наскільки дозволяє його становище й нерви –- пішов геть.

Те невідоме, досі сидить всередині його тіла. І Перелюб не певен коли знову воно прорветься на волю. Коли він повернувся додому, то знов побачив п’яного батька. Він зовсім не помітив, що Перелюб не ночував вдома. Перелюб зайшов до своєї кімнати і закрився, сів за стіл. Відкрив шухляду і дістав свій блокнот із віршами.

— Певно, це мій останній вірш… — промовив ще своїм голосом Перелюб і сів писати.

Небо безкрає, лихо чекає

Біс невідомий чатує собі

Я би хотів його відігнати,

Та сил бракує мені.

Пробач мені мамо,

за мою слабкість.

Пробач мені тату,

я тебе не любив.

Колись і моя свідомість,

сонця досягне

та боюсь не в цьому житті,

не в цю мить.

Та я щиро вірю, що цьому бісові,

не перемогти весь світ.

Перелюб склав ручку і залишив блокнот відкритим. Порився в своїх речах і нарешті знайшов мотузку. Зав’язав петлю. Він думав де це краще зробити. Обрав люстру, надіючись, що вона витримає його вагу. І задумався, яка вона на смак ця «смерть».

Якщо його самогубство не врятує цей свій від цієї потвори, що в нього всередині, то хоча б він врятується від неї. Але прямо зараз, може назвати не тільки одну, а й більше причин закінчити своє життя. Здається ніби помер ще тоді, коли втратив контроль над своїм тілом. Друга смерть відбулась тоді, коли проти його волі, в нього забрали цноту. Зараз хоче померти втретє і зовсім вже не страшно. Страшно жити будучи заплямованим. Скільки себе пам’ятає ніколи не виділявся великою силою волі, чи то пак, жагою до життя. А зараз розуміє, що мрія, яка тримала його до сих пір, є лише маминою мрією. Сам він не пам’ятає вже своїх мрій, та чи були вони в нього. Це все вже й так втрачено. Тому і жаліти про щось нездійсненне немає. Яка вже різниця, якщо контроль над тілом з хвилини на хвилину можуть забрати. Сьогодні чи завтра. Дещо вже не повернеться ніколи. Чистота душі, чистота тіла, те що було недоторканим, перестало таким бути. А жити кожен день пліч-о-пліч із ненавистю до кривдника отруюючи залишки душі, така собі ідеї.

Перелюб став на стілець і одягнув на себе мотузку. Якась часточка душі всередині нього почала благати не робити цього, і в нього самого почали збиратись сльози.

— А ЩО Я МОЖУ ВДІЯТИ??? — кричав він сам до себе, – Я теж хочу жити, хочу далі писати вірші. Але… ХІБА ЦЕ БУДЕ ЖИТТЯ? Коли ти можеш лише спостерігати, СРАКИ ВАРТИ ТАКЕ ЖИТТЯ!!!

Перекинув стілець з під ніг. Тіло почало здригатись в конвульсіях, страждаючи від недостачі повітря. Останнє, що він відчував, це агонія, яка пекла шкіру, та повільно німіюче тіло.

Дихати, так хотілося знову дихати. Бігати під сонцем, гратися в ігри, ходити в школу, жити спокійне життя…

Шкіра на обличчі спочатку червоніла, а згодом посиніла. Свідомість Перелюба повільно згасла.

Меланія із Соломією проводили звичний день. Сніданок. Кава. Ранкова прогулянка. Меланія на перший погляд була спокійною, але її очі були вкрай невиспані, а думки бігали по голові як бджоли у вулику, були по вуха заклопотані. Вона не знала що робити із Перелюбом, лишити все як є, і продовжувати використовувати його. Або ж… позбутися цього зараженого тіла, незрозуміло чим зараженого. Менше з тим… потрібно наважитись і принести йому їжі.

Коли вони повернулась з прогулянки. Меланія наважилась принести їсти в підвал. Набрала в тарілки всього потрохи і поставила на тацю. Ввімкнула світло в підвалі і почала відкривати двері однією рукою тримаючи тацю.

Спускаючись по сходах, відчуваючи неспокій і тривогу. Коли вона спустилась і побачила відкрите вікно. То все стало на свої місця. Зник. Воно зникло. Тіло зникло.

«Але чому? Хіба не сказала йому чекати тут. Як він зміг порушити прямий наказ?». Меланія від шоку впустила тацю із їжею. Тоді швиденько піднялась на гору і одяглася шукати його зовні.

На подвір’ї його не було. Шукати в лісі, марна трата часу. Лишається шукати десь в селі. Перше, що спало на думку, це шукати в нього вдома. Меланія повернулась додому.

— Соломіє, сиди вдома і нікому не відкривай двері. Тільки мені. Я йду по справах. Гаразд?

— Добле.

Біля будинку Перелюба вже було досить гамірно. Діти, дорослі, дідусі і бабусі. Дві тітки тихо перешіптувались на лавочці біля будинку. Меланія підслухала їх розмову.

— Який молодий і вже наперед батько в пекло поліз. Ой жах.

— І не кажи, скоїв таке з собою. Що ж тепер буде з батьком.

— Та може нарозумиться хоч трохи.

— Кажуть, він як побачив то одразу протверезів і всіх на вуха підняв.

— То коли будуть ховати?

— Завтра.

Меланія пройшла всередину і побачила його. Бездиханне вже не живе тіло, яке мирно лежало собі. Більше воно не посміхнеться і не заговорить. Тим паче не виконає її наказів. На секунду, у Меланії спав тягар з душі. Але одразу вона згадала, що писало в тій відьомській книзі. «Краще спалити тіло впродовж доби, інакше щось потойбічне може вирватись із того світу». Меланія чітко розуміє, що вона не зможе цього зробити в такому натовпі. Вона програла.

Вона згадала свого першого чоловіка, і його великий шрам від опіку на обличчі, який вона так любила. Як вона навчила його не соромитись цього шраму. А те, як він його отримав… спогади про те, як він розказував їй, як отримав цей шрам, різко викликали огиду в Меланії до вогню.

“Як би я не хотіла, я не можу зробити цього. Я не можу спалити тіло, навіть якщо воно більше не відчуває болю. Я вбила його, хай гідно поховають його. Він заслуговує на це більше ніж я. Кого і треба палити, так це мене” — картала себе Меланія.

Після побаченого не могла сьогодні заснути і лежала з відкритими очима. Втома брала гору і Меланія заплющила очі щоб подрімати, але одразу ж вискакнув образ мертвого тіла Перелюба, його посиніле обличчя і поранена шия. Меланія здригнулась і швидко розплющила очі. Піднялась, сіла на ліжко і ввімкнула нічник. Взяла склянку і попила води. Завжди лишає собі на ніч склянку води, бо має таку звичку пити серед ночі. Від води захотілось піти в туалет.

Меланія зупинилась перед дзеркалом, щоб освіжити обличчя. І дуже пильно подивилась до своїх зморшків і до мішків під очима. В голові знову мелькнула думка про Перелюба і сльози покотились самі по собі. Цілий день була сильною, і незворушною… а тут таке. Вона стала витирати сльози, але вони не зупинялись. Тоді відкрила кран і почала їх змивати.

Коли знову поглянула в дзеркало, то застигла. Відображення в дзеркалі не плакало, лише тьмяно й презирливо дивилось на неї, а тоді заговорило:

— Що таке? Хіба ти не отримала достатньо любові від того хлопця? Хіба ти не добилась того, чого прагнула?

— Я хотіла… довгого кохання.

— Довгого кохання? Що ти собі надумала, не існує такої дурниці, — відображення засміялось і огидно оскалило зуби, — Відьми не здатні кохати. Вони лише беруть і привласнюють собі нові іграшки.

— Але ж… хіба я не кохала його…

— АхаХХАХАаххаха, — засміялось відображення пекельним голосом неначе з того світу, потім різко зупинилось і промовило ще більш грізним, охриплим і наче іржавим тоном, — Мені гидко бути твоїм відображенням. Ти його просто використала і навіть не помітила цього?

Меланія розлютилась, швидко вхопила щось тверде і розбила дзеркало. Меланія знала, що якщо розбити дзеркало, то до нещастя. Але зараз на це чисто начхати. Вона і так відчувала себе нещасною і якісь там забобони та розбите дзеркало — становище сильно не змінять.

Меланія прибрала розбите скло і повернулась у ліжко. Цього разу їй вже нічого не марилось, але й спокійно заснути після побаченого не могла.

В день похорону, хмари в небі були темними. Меланія взяла із собою Соломію, вони одягнулись в темні кольори. Хоч і було хмарно, Меланія одягнула сонячні окуляри, щоб не було видно її синців під очима від недосипу.

В момент коли тіло Перелюба приземлилось на дно ями, Меланія нарешті усвідомила, що те відображення в дзеркалі було праве. В душі вона нічого не відчувала. В ній було пусто так, ніби її випотрошили і вийняли всі нутрощі і залишилась лише порожня оболонка.

Меланія згадала, що коли вона тільки познайомилась із Перелюбом, то ніби закохалась, зараз розуміє, що то було лише грою, фарсом. Сама не розуміє, чому так швидко повірила своєму відображенню. Може це дійсно правда і Відьми не здатні кохати?

Меланія разом із Соломією повернулася додому. Їй було не по собі, вона усвідомила, що щойно згубила життя ще зовсім молодої людини, яка могла прожити довге і щасливе сімейне життя. Погано було від того, що ніхто ніколи навіть і не дізнається про те, що це через неї Перелюб скоїв самогубство.

Тепер не тільки самотність і пустота з’їдала її із середини, а ще й провина, яку не так легко собі пробачити. Меланія хотіла придушити ці почуття і не знала чим себе таким зайняти. Тоді витягла Мольберт і фарби. Намагалася щось намалювати, передати якось свій стан, сублімувати його. Але… крім як замалювати все в чорний — нічого на думку не спадало. Кинула спроби малювати.

Підійшла Соломія.

— Мам тобі нудно?

— Ні, доню… мені сумно.

— То не сумуй, я тобі намалювала зууука.

— Дякую, ти молодець. Ще трохи і будеш краще ніж я, – видавила з себе легку посмішку, хоч і фальшиву. Вона відчувала, що взагалі немає права сміятись.

— Мамо, мамо, ти вже не сумуєш?

— Та ні, — збрехала вона, — Йди пограйся ще, я поки приготую нам вечерю.

Меланія встала. Якось змогла найти ту капельку сил й пішла готувати. В неї не було жодного уявлення, що робити далі. В неї було таке враження, ніби її життя вже зупинилось і не буде більше нічого цікавого… в її житті. Самотність… та це лише піщинка, до якої можна звикнути. Є дещо набагато гірше — це повне нерозуміння заради чого далі жити. Як знову набратись сил, щоб жити, щоб відчувати хоч щось.

Вони повечеряли і через деякий час Меланія вклала спати Соломію, а сама ледве піднялась до себе в спальню. Втома навалилась горою і на великий подив Меланія відразу заснула.

Серед ночі Меланія почула гуркіт. Вона швидко проснулась і їй стало страшно. Першим ділом вона подумала за Соломію і взявши із собою ножа, вона повільно спускалась по сходах. Вони скрипіли, через що в Меланії пришвидшилося серцебиття і вона на секунду завмирла.

Коли нарешті спустилась, то відчула, що в її дім дійсно хтось проник. Вона прислухалась до кожного шурхоту і навіть тихих звуків, які в той час лунали як в домі так і за вікном. Вона прислухалась і почула якесь приглушене чавкання. Їй серце впало в п’яти, коли вона зрозуміла, що звук доноситься із спальні Соломії. Біля дверей вона підготувала ножа. Меланії було дуже страшно, але ще більше за Соломію. В неї вже зовсім збився ритм дихання. Вона відчинила двері і ті промовисто заскрипіли.

— Пере… що ти… — від побаченого відібрало мову. Вона не знала, що робити в першу чергу, плакати чи кричати. Одразу впізнала риси Перелюба… та він не був схожий сам на себе. Він був одягнений в сірий чоловічий костюм, весь подертий і брудний. Але, що більше лякало, це обличчя… вже напів гниле ледь зеленуватого кольору і очі, що світяться в темноті. Руками воно їло… їло нутрощі Соломії.

Меланія швидко пожалкувала, що взагалі видає якісь звуки та свою присутність. Якби ж вона тільки могла приховати свою присутність і приготувати якесь закляття або прокльон. Сльози моментально залили все обличчя. Позадкувала назад. В її голові промелькнули кучу заклинань, які можна вимовити швидко і вона точно не знала яке з них може завдати хоча б якоїсь шкоди цьому створінню.

— Не вга…дала… — Заговорило воно. Меланія швидко підняла руку із ножем. Але… було вже запізно… він перетворився у фіолетовий міамзний дим і миттю опинився у неї за спиною, — я… помстааа. — договорило чудовисько, будучи у Меланія за спиною.

Швидким ударом зніс голову. Меланія востаннє подумала про те, що їй не доведеться тепер… страждати.

Та проходила одна хвилина… дві. І вона досі залишалася при тямі, хоча мала б миттєво померти. Монстр підняв її голову та поставив на стілець так, щоб вона бачила шо він робить… він продовжував жерти її дитину… ламав, викручував їй кісточки, так наче їсть якусь смажену курочку. Меланія не могла на це дивитися… та закрити вуха вона теж не могла, цей хрускіт кісток ніколи не забудеш. Якби ж була приєднана до тіла то точно блювала б.

— Твої страж…дання лише… початок. Люба… Мелана.