Неіснуюча квітка або сиві троянди

Перелюб мирно спав у своєму ліжку. З кухні почали лунати гучні крики, ніби хтось сварився. Це розбудило Перелюба, він так не хотів вставати, що ладен був закоркувати чимось вуха, щоб і далі насолоджуватись сном. Але заснути в таких умовах він вже не міг. Коли сидячи на ліжку закінчив одягатись, ступив крок…

Свідомість впала в пустоту.

Спочатку він всередині себе кричав від жаху, мов скажений. Потім він продовжував падати одну хвилину, дві, цілу годину. Зовсім втратив відчуття часу. І вже не було страшно, навпаки ставало зовсім нудно. Хотілося вже просто зіткнутись із чимось твердим і померти. А не відчувати це вічне падіння. Навколо як на зло, нічого не було, тільки темрява. Ні стін, ні вікон, ні дверей. Нічого. Тільки відчуття падіння, і передчуття яке постійно гнітило, що ось-ось торкнеться землі і миттєво помре.

Згодом його тіло почало рухатись саме і він відчув це. Побачив на власні очі, сидячі у своїй свідомості. Як його тіло ходить саме по собі й він зовсім його не контролює. (Як будучи у вічному падінні можна щось контролювати, якщо зовсім немає відчуття твердості простору, опори на якій можна стояти). Тіло пішло на звуки криків, зупинилось біля кухні. Перелюб побачив, як батько разом із друзями-співляшниками, п’ють горілку і гучно закладаються на якісь нісенітниці. Тіло полишило цей цирк і пішло далі коридором. Одягало кросівки такими неприродними рухами, наче механічними, але водночас такими чіткими, без зайвих рухів. Вийшло надвір, обрало напрямок і почимчикувало геть.

Меланія сиділа у себе на ґанку на кріслі-гойдалці. Вітер обвівав її обличчя та ніжно розгойдував волосся. А промені сонця, пестили її шкіру. Вона чекала, вона знала, що невдовзі їй буде не самотньо, попри те, що цілу ніч вона не могла заснути від збудження і свого нечестивого обряду, зовсім не виглядала втомленою. Навпаки, вона посміхалась новому дню і закривши очі дивилась на сонце крізь свої повіки.

Тіло Перелюба бігло прямо до будинку на невеликому пагорбі. Перелюб ніколи не був раніше в цих місцях, але тіло наче знало куди йти. Перелюбу так було важко за цим спостерігати із середини, що скоро з’їде з глузду, або ще гірше — торкнеться відчаю.

Меланія мирно споглядала за сонцем, аж раптом фігура Перелюба заслонила їй сонце. Вона трохи припіднялась з крісла.

— Я вас знайшов, — промовило тіло Перелюба, але так наче по-чужому й не надто схожий до оригіналу голос, —- я хочу сказати… я люблю вас, — Перелюба у всередині знудило, за довгий час як він летів у пустоті, його не нудило, але від цих слів йому стало так гидко, що ніколи так себе не почував.

— Можна просто на ти, — відповіла відьма із посмішкою на обличчі, — Ходи зі мною, пообідаєш.

«Це кінець. Невже я більше ніколи не зможу контролювати себе?». Перелюб спостерігав за собою і йому ставало дедалі гірше. Він збагнув, що якраз таки ця відьма і полонила його тіло, але він не відчував до неї ненависті, скоріше він винив себе за свою власну дурість. Що буде далі він не знав, але точно нічого доброго. Щоб зараз не відбулося з його тілом, то це точно проти його власної волі. А сталося те, чого він найбільше боявся — любовних стосунків. І він відчував, як це повільно крає його душу, змінюючи його власну сутність. Тепер вона хитається і перестає бути тією, якою була раніше. Його душа і тіло стали розділятися.

Вони втрьох сиділи за столом.

— Соломія, знайомся це Перелюб. Наш новий тато.

— Пливіт, –- промовила байдуже Соломія, вплітаючи свій салат. Тіло Перелюба лише фальшиво посміхнулося у відповідь.

— Сьогодні, –– продовжила Меланія, –– ми йдемо гуляти всією сім’єю. І робимо наш перший спільний пікнік! — захоплено промовила відьма.

Коли Соломія доїла обід. Насупилась. І Ображено надула щоки.

— Це не мій тато. Мій тато завзди хвалив мене коли я все з’їла. Казав, шо коли я вилосту то стану красунею, яксо буду добле їсти, — На ці слова тіло Перелюба ніяк не зреагувало. Соломія лише ображено втекла в свою кімнату. Меланія бува, хотіла їй щось сказати, але навіть не зрушила з місця.

Далі нічого такого не відбувалось. Тіло Перелюба просто, тихо мирно їло свою їжу, його рухи були дещо механічними, або навіть ляльковими, складалося враження ніби дистанційно ним хтось керує. Але хто саме, це вже загадки відьомської магії.

Меланія зовсім не так уявляла собі перший обід із новою коханою людиною. Можливо все ще може змінитись. Але поволі у свідомість Меланії закрадалися сумніви, щодо вірного спрацювання закляття. Поки нічого такого не сталось, лише те що Меланія трохи розчарувалась. Вона так довго чекала цього, розмріяла кожну деталь. Але він не поводиться так, як у її уяві, це її власні очікування, дещо нелогічні і зруйновані, призвели до маленького розчарування.

Після обіду, Меланія наготувалам і вони разом пішли на природу. Меланія прихопила мольберт і приладдя для малювання. Їй захотілося намалювати портрет Перелюба. Коли вони були на місці, Меланія сказала Перелюбу, щоб той прийняв позу, яку захоче. Тіло вирячилось на Меланію, зовсім не розуміючи, що потрібно зробити. Тоді, Меланія усвідомила, що забрала у хлопця його власну волю і тепер просто таки контролює його. Він став повністю пустою оболонкою, яка просто слухається наказів. Меланія стало трохи сумно, адже не цього вона хотіла.

— Перелюб, тоді просто сядь отам на стовбур, що на землі і я тебе намалюю, –– він сів на стовбур і похилив голову трохи вниз. А руки опустив на ноги і застиг.

Якби не знав, що то людина, то подумав би, що то дерев’яна лялька, настільки він злився з тим стовбуром. І що найважливіше, сидів отак години дві навіть не рухаючись, доки Меланія не сказала, що основа картини готова і він може розслабитись. Тоді вона покликала його подивитись на картину. В той час Соломія просто собі гралась із мурашками які ходили в неї на пледі.

Тіло Перелюба подивилося на картину і нічого не сказало. Та й що воно могло сказати, якщо в картинах нічого не тямить. Можливо справжній Перелюб зміг би оцінити, адже він теж займався творчістю, але він десь там сидів всередині і гнив, зовсім не контролюючи власне тіло.

Трохи пізніше звечоріло і захмарилось небо. І щоб дощ їх не намочив, вони швиденько зібрались і поверталися додому. Вже біля порогу почало лити як з відра. Тіло Перелюба зупинилось під дощем і подивилось вгору і всього за декілька секунд, його промочило повністю.

— Чого чекаєш, швиденько заходи в дім. Тільки подивись на себе ти весь мокрий. Постій-но тут, я спочатку перевдягну Соломію, щоб вона не застудилась. А тоді піду в підвал і знайду речі свого покійного чоловіка, щоб ти перевдягнувся.

Коли Меланія принесла одяг, він втупився в неї, немов би не знаючи як переодягатися.

— Ти що навіть цього навіть зробити не мож… — Меланія зупинилась, і раптом збагнула, що йому потрібна постійно наказувати. — Перевдягнися. Тільки не при мені. Постукай коли закінчиш і даси свій мокрий одяг, я пратиму.

Перелюб продовжував падати у своїй свідомості. Йому було соромно за цим усім спостерігати, не маючи змоги щось змінити, або принаймні бути собою. Це вбивало його власне почуття гідності настільки, що був готовий радше померти, ніж продовжувати на це дивитись.

«Невже з самого народження, увесь цей шлях, від дитинства до повноліття, я йшов саме до цього? Які рішення мене привели саме сюди до падіння? Чи це просто збіг обставин. Не повірю. Я не вірю в долю, чи ще в якусь там маячню. Я лише хочу жити своїм життям, хіба я занадто слабкий для цього? Певно все почалось з того, як я обзавівся чужою мрією. Я пам’ятаю, як моя мама казала, щоб хотіла мати свою крамницю квітів, а не гірко працювати на фермі, де і підірвала своє здоров’я. Я просто перейняв це від неї, захотів здійснити мрію, яка вона не змогла. Бо ця раптова її смерть настільки знищила нас із батьком, що ми перестали бути рідними. Ми просто стали двома чоловіками, які жили в одному домі. Тепер я ненавиджу раптові смерті всіма фібрами своєї душі. Певно це мій особистий бунт і злочин проти самої природи життя. І ось так вона мені відплачує. Я не вірю у долю, але знаю наскільки всесвіт може бути жорстоким до тебе. Але можливо це просто у моїй голові. Доказів ніяких немає, є лише власні припущення. Я не хочу жити в світі де я себе не контролюю, сама думка про це мені ненависна».

Меланія закинула одяг у пральну машину. Їй було якось не по собі, ця машинка давно вже не прала чоловічий одяг. Від чого відчувався легенький дискомфорт. Меланія звісно була рада, але її внутрішній спокій було порушено. Вона знала, що зробила вчинок, який неможливо пробачити. Але в той же момент її власна агонія самотності, як вона вважає, в рази сильніша за якийсь там злочин проти моральності. Вона знала, в цьому світі не існує справедливості. І ніхто з наукової точки зору не пояснить її вчинок. А законодавства проти відьом, ніхто зараз не сприймає всерйоз. Що давало їй почуття безкарності.

Вона вклала Соломію спати і повернулась до Перелюба.

Це те, що можна було вважати першою романтичною ніччю. Але чи було це таким. Важко було б сказати, що вона дійсно щось втратила застосовуючи це закляття. Просто саме закляття із самого початку не є морально правильним. Знущання з живої людини.

Меланія лежала із тілом Перелюба в одному ліжку. Вона не почувала себе збудженою, чого б хотіла з самого початку. Їй було так само холодно, так само коли лежала сама. Нічого по суті не змінилось. Вона була спантеличена, чому все так відбувалось. Чому немає тої самої іскри, яка була до проголошення закляття. Всі її очікування вщент розбилися на маленькі друзки. «Цього не мало б статись. Все мало бути по іншому». Задавала собі питання Меланія.

— Назви мене Мелана, — звернулась до Перелюба.

— Мелана.

ТА ЩО НЕ ТАК ЗІ МНОЮ!!! Чому мене це зовсім не тішить?

Це не той хлопець, з яким я познайомилась!

Що, або кого це закляття посіяло в ньому?

Меланії перехотілось романтики. Вона відвернулась від тіла Перелюба і намагалась заснути, але їй було так холодно, млосно і тривожно, що вона не могла заснути, лише напружено лежала навіть не знаючи чого конкретно боялась. Того, що невідома істота оволоділа тілом Перелюба, чи того, що цю саму істоту призвала саме вона.

Вона половину ночі корчилась від страху. Коли годинник перетнув 2 ночі, як її відьомська сила прибула. Саме між 2-4 ранку, відьми набувають піку своєї сили у людському світі, тому саме в цей час вони і чаклують. Тож Меланія переборола свій страх і віддалась спокусі. Сама не тямила себе, коли вже була зверху на Перелюбі. Вона заставляла тіло Перелюба робити огидні речі, гавкати по-собачому, або одягати дивні костюми, які вона витягла із своєї шафи. Одним словом повністю віддалася своїй відьомській частині й робила все, що тільки спадало на думку цій частині її свідомості.

Вдягала на нього костюм дерева і заставила видавати скрипи гілок, коли зверху домінувала на ньому. Одягла на нього костюм пташки і наказувала цвірінькати як горобець.

Еротичні ідеї потоком лились із неї, перемішуючись із відьомським божевіллям. Найбільше було шкода Перелюба, адже він отримав таку дозу сорому, що ніколи не забудеш, і певно що не пробачиш. І власне втекти від цього ніяк. Його тіло контролюють, і зробити із цим нічого не може, лише спостерігати.

Коли годинник перетнув 4 ранку, відьомські сили скінчились і вона оговталась від свого божевілля. Була втомленою, і також трохи нажаханою. Їй було огидно від самої себе, ця ніч відкрила очі на те, яка вона є. Їй хотілося заперечити саму себе, але це вже було неможливо. Стадія заперечення вже давно минула.

— Встань, і одягнися в одежу, яку я тобі дала після дощу, — наказала тілу Перелюбу, — а далі підеш зі мною. Зрозумів?

— Так.

Вони разом по сходах спустилися на перший поверх. Далі Меланія стали перед дверима справа від сходів і відчинили їх. То був підвал, адже в тій кімнаті були ще власні сходи вниз.

— Йди вниз і залишайся там, доки я не прийду і не спущусь до тебе сама, — після цих слів Меланія закрила двері до підвалу.

Вона була збентежена, і відчувала себе дурепою. Адже таке закляття явно має побічні ефекти. Але вона була настільки засліплена пошуками любові, що навіть не звернула увагу на це. А ще її турбувала власна поведінка, тому вона мигцем відправилась на пошуки про це у своїй маленькій відьомській бібліотеці, яка їй дісталася у спадок від своєї матері-відьми.

Відкрила книгу під назвою «Відьомські ласощі». В цій книзі було дуже багато різних рослин, і рецептів для зіллєваріння. А також опис того, як вони впливають на відьму, адже є багато рослин, як лікарських так і простих рослин які впливають на людину і на відьму по-різному. Адже генетика в них різна.

Меланію цікавив саме жасмин, адже вона приймала його від депресії. І не додумалась перевірити як він впливає на відьом.

Коли вона знайшла сторінку із жасмином там було написано: «Жасмин підвищує відьомську силу, якщо його приймати частіше ніж раз на тиждень, то вночі можуть з’явитись неконтрольовані приступи збудження». У голові Меланії трохи прояснилось, вона пригадала, що була надто знервована перед тим як мало спрацювати закляття, і дещо з жасмином перебрала. А от щодо Перелюба, питання все ще залишається відкритим.

Вона знайшла книгу з закляттям, але її руки тряслись. Вона боялась побачити те, що там пише. Адже коли вона так сильно бажала любові, що зовсім її не цікавили побічні ефекти, вона прошлась по них просто мигцем, тому зовсім не пам’ятала, які ж вони.

«Кидає свідомість власника в безкінечний політ у його ж свідомості, де він не може контролювати своє тіло. Хто керує тілом тим часом, досі невідомо. Якщо тіло помре, то краще його спалити впродовж доби, інакше щось потойбічне може вирватись із того світу».

Руки в Меланії почали трястись ще більше, їй стало холодно і мурашки пройшлись по всьому тілу. Книга впала на підлогу. Вона обхопила себе руками і почала натирати передпліччя щоб зігрітись.

Але цього тертя було недостатньо для тепла. Вона чітко бачила як її мрія розбилась вщент і ніщо вже її не врятує від самотності. Ні нове закляття, чи нова любов. Ні пошук нового тіла для своїх сексуальних задоволень. З ким би вона не сиділа, її все одно буде охоплювати невідворотна самотність. Її почуття любові, кохання чи почуття захищеності вже ніколи не буде як колись. Вона почувала себе тією самою картиною, яку намалювала. Відьмою в клітці посеред далеких небесних світил. Вони десь так далеко світять, що їхнє тепло не долітає. І клітка висить нерухомо в небі, прикута до темряви.