Біла церква

Прісні, наче акваріумна вода, запахи весняних тополь

Я вже й не пригадаю дня, коли б не згадував панельні будинки

Спогади - мара, яку я завжди з собою носитиму,

Носитиму та сідатиму на незнайомі зупинки.

Пам'ять - то кошик, з якого щодня висипається пісок,

Пісок, що засипає ноги, у якому ти тонеш, який ти бережеш.

Пісок - то те що не можна купити. Це тільки спогади,

Здобуті під світлом київських енергетичних мереж.

Я й надалі маритиму, зустрічаючи поглядом ледь знайомих людей.

Я й далі закриватиму очі й буду згадувати той самий пішохідний міст.

Я не хочу це забувати, не хочу його палити.

Мене вже добіса втомив цей пісочний піст.

Згадуватиму слова, пропущені через вуста, речення, збережені в серці

Вигадаю нові історії, аби було що згадати

Найменше я хочу то все забути,

Найбільше - не відпускати.

Я поринатиму в сірі та темні паркові кущі,

І гнатиму себе по льоду тонкому,

Для чого я ще пам'ятаю обличчя дітей восени?

Які йдуть по вулиці, неначе на страту, щосереди.

Колись я на власні очі бачив як там палали зірки

Відчував, як мерзнула шкіра від хриплого кашлю вітрів.

Багато з відтоді минуло днів.

Думаю, не дарма я той пісок в собі беріг.