Люстро

Торкаюся дзеркала - і відсмикую вжалену руку.

Чужий я йому, і моєї чужости воно на дух

не терпить.

Мої татуйовані пальці люстрові -

як вечір після трудодня,

повний смертної огиди

вбитих сил.

Я смокчу посічені пучки, підношу

їх до очей, як вокзальний бомж

тягне важезні валізи

прибулих з-за кордону, -

і лячно мені:

Мов ніколи досі ще не знав я страху.

Ніби й не жив, щоденно

встромляючи руки по лікті

до вулика Прекрасної Косарки.

Ніби вона й насправді, йдучи за модою часів,

перевдяглася у тіло металевої траворізки з мотором

(хто ж усе може, як не вона?).

І короткозорі друзі мої...

стидаються своїх валіз, кажучи:

“То не мої чамадани, нє, нє, не мої” -

скидаючи провину вниз,

короблячи язиком,

щоб удати правдою

брехню.

Яка ж гірка тоді

пам’ять бордового

несолодкого гірського меду!

Навіщо ж тоді

розпинав був я себе за нього

на осиці

та зривав блудливе око

з гілки нерва...