2
День народження – свято, звичайно, гарне, але не тоді, коли до нього готуєшся. До обіду я встигла зненавидіти і кухню, і магазини, і навіть нахабного голуба, що походжав за вікном, усім своїм виглядом висловлюючи щастя від байдикування. Цей паразит відвернув мою увагу, і я впустила відкритий пакетик з родзинками прямо у відро для сміття.
– Та за що ж мені це?! – Передбачався черговий похід у крамничку на сусідній вулиці, де сьогодні я встигла добряче набриднути.
Тобто ні, там обідня перерва… Потрібно топати далі – в супермаркет, що працює цілодобово.
Шкода, у мене немає братів і сестер. У такі моменти як ніколи в житті хочеться мати когось на побігеньках. Або зателефонувати мамі? Вона зможе зайти в магазин, коли повертатиметься з роботи. Але це ще не скоро…
Я оцінила час і накинула на плечі спортивну куртку. Простіше збігати зараз, ніж метушитися перед приходом гостей. По дорозі, можливо, й інші дрібниці спадуть на думку… Та й фруктів варто докупити – за минулий вечір банани чудесним чином випарувалися (тато клявся, що це не він, та хто ж йому повірить?).
Стояла чудова погода, але я поспішала і не дивилася ні на сліпуче блакитне небо, що відображалось у дзеркальних вікнах офісних будівель, ні на кульбаби, що лізли з-під асфальту, ні на метеликів, які роїлися над клумбами. Хотілося швидше подолати насичений день і відпочити спочатку з родичами вдома, потім з друзями у кафе.
У спину врізалося щось важке, місцями тверде, місцями м'яке, з гострими закарлюками і диким писком. Я відскочила, спіткнулася об бордюр і проїхалася долонями по асфальту, роздряпавши їх до крові.
– Що за?..
Переді мною лежав папуга – великий білий какаду з опущеним чубчиком і відкритим дзьобом.
– Саша? – Чубчик піднявся, товста лапа сіпнулася.
– Свєта, йолки-палки! Ти ще хто?!
– Ти кому тикаєш?! – Папуга схопився і обтрусився. – Ну й справи… Знову лисиця, та ще й та сама… Це вже занадто! Всіх звільню і такі характеристики напишу, що навік запам'ятають!
– Драконом було краще, – від несподіванки ляпнула я.
– Справді, розумнице ти наша? – знущально протягнув какаду. – А нічого, що дракони на Землі ніколи не водилися, лише іноді потрапляли сюди зі світу Ейї? Якщо натиснути на лаборантів, вони можуть пригадати багато цікавих, корисних і несвоєчасних речей! Ти чому сидиш? Еволюціонуєш назад у шимпанзе, хе-хе?
– Йдіть до біса! – Я лизнула подряпану долоню і випросталася. – Або до свого Саші. Удачі в пошуках!
– Точно. – Чубчик азартно хитнувся. – Мене знову до тебе принесло, ти мені й допоможеш.
– Ха, біжу вже! Робіть, що хочете, а мені треба якось пропалену подушку мамі пояснити!
Повз нас промчав переповнений автобус. Деякі пасажири припали до вікон – вочевидь, не вірили, що по тротуару може бігати какаду. На протилежному боці вулиці зупинилася жінка з немовлям. Вона дивилася на мене з цікавістю. Здається, чула, що я розмовляю з папугою, але сприймала це як, наприклад, балаканину з собакою чи кішкою.
– Світлано, – прозвучало вкрадливо, – у мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.
Я на мить розгубилася. Невже зараз папуга з іншого світу скаже, що Саша йому більше не потрібен, і запропонує місце в Академії магії мені? І що відповісти?!
– Я не хочу в чужий світ, – вирвалося само собою.
– Та хто тебе туди візьме? – буркнув співрозмовник. – Лисиць у нас вистачає. Не допоможеш знайти Сашу – рознесу твій будинок вщент, ясно? По цеглинці розкидаю, перемелю в пил, із землею змішаю. До речі, називай мене метром Максиміліаном.
Ну й тварюка перната! На погрози перейшов, отже? Ще подивимося, хто кого!
Я зловила його, перш ніж усвідомила свої дії. Міцно схопила товстеньке тільце і підняла на рівень очей.
– То що ти збираєшся робити з моїм будинком, Максимчику? – прошипіла зло. – Може, зробити це з твоєю шийкою, га? Як ідея?
Рукам раптом стало мокро і холодно. Я заверещала й інстинктивно відкинула величезного слимака подалі – прямо на вікно найближчого будинку. Він гепнувся на скло, з'їхав вниз і розпушив смугастий котячий хвіст.
– Краще не дратуй мене, Світланко. – На кінці хвоста, у пишному хутрі, виднівся гострий шип, із широкої пащі замість нявкання сипалися іскри. – Чи тебе обов'язково треба покусати?
– Мені ніколи! У мене день народження! – Я почала задкувати, не помічаючи, що тротуар ось-ось закінчиться. – А завтра цього Сашу пошукати не можна?
– Краще зупинись, а то наступного дня народження не побачиш.
– Та йди ти!..
Нога опустилася на бордюр, і я хитнулась назад, спиною на проїжджу частину.
Відчайдушно засигналив автомобіль, скрипнули гальма, охнула молода матуся на іншому боці вулиці…
«Він застерігав, а не погрожував», – я падала і подумки вже бачила скорботні обличчя батьків і лікарняні стіни.
Але земля чомусь не вдарила по лопатках, колеса не врізалися в тіло…
– Ну й екземпляр попався… Гей, ти!
Я виявила, що стою на краю тротуару – вертикально, ціла й неушкоджена.
– Так, ти! – Легкий ляпас допоміг зустрітися з реальністю. – Слухай уважно: мене двічі винесло до тебе, тому ти, гадаю, мій провідник на Землі. Сашу треба знайти до опівночі, тому я від тебе не відчеплюся. В твоїх же інтересах допомогти мені і повернутися до свого сумного безглуздого життя.
– У мене чудове життя! – стрепенулась я. – Ой… А ви хто?
Ніякої живності поблизу не було, зате поруч стояв чоловік.
– Метр Максиміліан, – крізь зуби процідив він.
– Дракон?!
– Метаморф!
– І що заважало відразу ось так з'явитися?
По-моєму, Макс вилаявся, але можу помилятися – закручену фразу він вимовив чужою мовою, а тому про її сенс залишалось тільки здогадуватися. Зате до жінки з дитиною дійшло, що перед нею діється щось дивне, і вона, гуркочучи коляскою як базарним візком, помчала геть.
– Ти дійсно альтернативно обдарована. Тебе нічого в моїй зовнішності не бентежить?
Хм, дайте-но подумати… Милі золотисті кучері, що погано поєднувалися з незадоволеною міною? Кирпатий ніс – зовсім як у мультфільмах? Подряпини на щоках і підборідді? Ні, навряд чи йдеться про це. А що тоді? Рогів немає, очі не світяться, ікла не стирчать, зябра відсутні, а копитця якщо і є, то в чоботях не видно.
Точно! Хто в цю пору року ходить у чоботях і в шкіряній куртці з бахромою?
– Ви фанат вестернів, метре Максе?
– Максиміліан!
– У вас там часом не ковбойський капелюх за спиною? – Я стала навшпиньки, щоб упевнитися: здогадка правильна. – І заховайте кудись револьвери, поки поліція нас обох не загребла! До чого цей маскарад?
– До того, що востаннє магічно обдарований першого рівня народжувався на Землі півтора століття тому, іншої екіпіровки зараз у мене немає. Бездарний маленький світ… Лише п'яті-десяті рівні, а кожен лізе в екстрасенси. Колись усі так одягалися, до речі.
– Не в цій півкулі, – парирувала я. – А що заважало вивчити нашу епоху і нормально підготуватися до зустрічі з вашим обожнюваним Сашею? Без драконів, папуг та іншої живності? Костюм, окуляри, дипломат, ділова пропозиція – і Саша ваш довіку.
Макс промовчав. Схопив мене за руку і потягнув уперед, ігноруючи поліцейського на далекому перехресті.
– Револьвери! – шикнула я.
– Та хто повірить, що вони справжні?
– А вони справжні?!
Парку ми досягли безперешкодно – перехожі дивилися на нас, проте не зачіпали. Макс штовхнув мене на лавку під молодою ялиною, відступив на крок і схрестив руки на грудях.
– У тебе багато знайомих? – запитав несподівано.
– Вистачає. – Я засовалася на сидінні, влаштовуючись зручніше. В кишені зашелестіли гроші, але мені було не до супермаркету. – А що?
– Є підстави вважати, що Саша з людьми контактує мало. Хтось із низьким рівнем здібностей знає про його призначення і тримає його в магічній ізоляції. Але сьогодні – особливий день. Сили Саші перетнули граничну межу, тому захист ослаб і дав змогу його засікти – щоправда, недостатньо точно. Якщо до півночі ми не знайдемо цю людину, буде біда.
– Яка?
– Він помре, – буденним тоном повідомив Макс. – Можливо, постраждають ті, хто біля нього. Поки ти не ляпнула якусь дурість, скажу чесно: ти маєш стосунок до Саші. Найімовірніше, ти – найближча до нього нейтральна людина. Ніхто не спадає на думку?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!