День народження №18

Мені дозволили прийняти душ, дали спортивні шорти та футболку з сердечками. Ні мама, ні бабуся Лісовика не сказали ні слова. Вони рухалися, як живі ляльки, вказували, куди піти і що зробити, і мовчали. Лише коли за мною зачинилися двері, в будинку пролунали приглушені стінами ридання.

Я не плакала. По-перше, в моїй підсвідомості Лісовик, якого я любила, і Саша, якого побачила сьогодні вперше, ніяк не могли з'єднатися в одну людину. По-друге, мене розбирала злість, і це заглушило інші емоції.

Чортів Макс! Я повірила йому. Він був тим самим зарозумілим і уїдливим героєм, якому в фіналі треба було виявитися милим котиком. З ним я почувалась особливою і наробила бід…

Рипнули двері.

– Свєта, так? – На ґанок вийшла мама Саші. – Візьми. – Подала телефон. – Ти забула.

– Це я винна, – вирвалося само собою.

– Ніхто не винен. – Вона дивилася повз мене. – У нашій родині давно знають, що ці, якщо на когось націляться, не відступлять. Хочеш чаю?

Годинник показував за чверть п'яту. Ми сиділи в маленькій кухоньці, пили чай з листочками вишні, гортали сімейний альбом і вдавали, що це звичайний день.

Я крадькома відправила мамі повідомлення – мовляв, так і так, зустріла знайому, яка в місті проїздом, тому трохи спізнюся. Торт куплю обов'язково, і салатиків якихось… Загалом, усе буде нормально.

Повертатись у звичне життя не хотілось. Я розуміла: мене запросили до столу лише тому, що родичам Саші не вистачало мужності залишитися наодинці одне з одним, і щосили підтримувала їхню гру: нахвалювала чай, вчорашні сирники, погоду, скаржилася на ціни, гортала фотографії…

Хвилини збігали, спілкування давалось усе тяжче. Мені час було йти, але я не наважувалася сказати про це.

– Мамо! Я ж просив не показувати людям мої дитячі фотки в костюмі відьми! – долинув обурений крик з коридорчика.

Я різко обернулася. Лікоть зачепив майже повну чашку з чаєм, по білій скатертині розлилася янтарно-жовта пляма, проте ніхто на це не звернув уваги.

– Сашку… – прошепотіла бабуся, хапаючись за серце. – Асю…

Лісовик швидко повернув її до тями корвалолом і обіцянкою ніколи більше не зникати. А ось мама Саші так поспішала до сина, що перекинула чайник з окропом і ледь серйозно не постраждала.

Про мене миттю забули, і я була цьому рада. Всі обіймали Сашу і Асю, засипали питаннями на кшталт: «Що там сталося?» і «Як ви зуміли вирватися звідти?».

– Все дуже просто. – Саша сяяв усмішкою. – Я народився в обід, ти сама говорила, мамо. Формально мені вже вісімнадцять, і як дорослий обдарований, ха-ха, в Академії я маю право голосу. Я наскаржився на цього Максиміліана, уявляєте? Сказав, що він наплював на закон, коли забрав мене проти моєї волі, та ще й порушив слово, коли прихопив зі мною Асю. Щодо цього там дуже серйозні правила. Максиміліана оштрафували й понизили, а нам дали буклетики з інфою про Академію і відправили назад із вибаченнями.

– Відпустили?.. – не повірила бабця. – Справді відпустили?

– Довелося пообіцяти, що я добре обдумаю їхню пропозицію щодо навчання, – неохоче зізнався Саша. – Але це дурниці.

Я почула все, що хотіла, і тихенько покинула їхній будинок. Ці люди дивним чином знову знайшли одне одного, то навіщо їм заважати? У мене своє життя, свої друзі і свої турботи. Історія закінчена. Тепер головне – вчасно поставити крапку і не миготіти на горизонті, нагадуючи, з чого все почалося.

***

Літо пройшло швидко, нудно і тихо. Хіба що знайомі часом пригадували мені день народження, який я провела казна-де і з ким (просиділа до ранку в парку на лавці, якщо чесно, та хто ж повірить?). Я успішно склала вступні іспити і готувалася до від'їзду в інше місто, Лісовик малював як і раніше…

Ми не переписувалися. Я відчувала провину, він, як з'ясувалося, прекрасно обходився без моїх коментарів. Друзів у нього вистачало, однією шанувальницею творчості більше, однією менше – яка різниця? Наші шляхи остаточно розійшлися, і від цього нерідко щеміло в серці.

Але наприкінці серпня Саша написав мені.

«Привіт, лисичко. Зазвичай я забуваю людей швидко, але тебе викинути з голови неможливо. Скажи прямо, чим я тебе образив? Немає більше сил терпіти цю невідомість».

Я і сказала. Правду, так. Про Макса, про мою роль у його планах, про совість, що гризе як скажена… Це було пізно ввечері, і якось непомітно виявилось, що повідомленнями ми обмінювалися до самого ранку.

«Пробач, мама снідати кличе. Як не з'явлюся, вона перелякається. Повернуся через десять хвилин», – написав Лісовик о пів на дев'яту.

Я заснула через хвилину і прокинулася в обід.

Голова тріщала, думки розбігалися… Занадто багато інформації навалилося за раз.

Пам'ятаю, Саша зізнався, що хоче спробувати свої сили в Академії магії. Почасти тому, що йому цікаво, та й умови для нього пропонують чудові (навіть щомісячні візити додому обіцяють!); почасти тому, що він, обдарований першого рівня (це супроводжувалося смайлами), має невеликий шанс щось змінити в тамтешніх порядках. Наприклад, законодавство щодо неповнолітніх обдарованих, яких будь-який маг має право вилучити з сім'ї і зареєструвати як своїх підопічних, а за фактом використовувати як дешеву робочу силу.

Мама Лісовика з горем пополам погодилася, бабуся готова здатися лише за умови, що вирушить разом з онуком, Ася замовила перо жар-птиці або хоч кого-небудь чарівного.

«Що думаєш?» – поки я теліпалася в напрямку ванної кімнати, прийшло нове повідомлення.

Про що йшлося? Хм… А, наче про мене!

Я, виявляється, теж магічна істота. Дев’ятихвоста лисиця, якщо точніше. У світі Академії таких хоч греблю гати, тому цінності для них я не маю. У нашому ж світі мої надприродні особливості не розкриються ніколи, так само як і хвости не виростуть в буквальному сенсі – магічний фон занадто слабкий.

Дійсно, що ж я думаю з цього приводу? Та нічого.

«Чи боїшся?» – перш ніж я встигла відповісти що-небудь невлад, пискнуло нове повідомлення.

Цікаво… Гадаю, варто було пробігтися по діалогу ще раз. Я явно щось пропускала.

«Хочеш зі мною?» – погляд зачепився за короткий рядок листування.

Що за новини?!

«Нумо спочатку, повільніше і докладніше, а то я, по-моєму, ще сплю», – швидко наклацала я.

Потім впала на диван і втупилася в екран, намагаючись осмислити новини.

Саші дозволили взяти з собою асистента і наполегливо порекомендували Асю. Повноцінного мага з неї не вийде, зате як резерв вона незамінна. Якщо дотримуватись інструкцій і правил безпеки, на її здоров'і це не позначиться.

Лісовик цей варіант навіть не розглядав. Йому сподобався інший – той, який у Академії вважали невдалим з погляду практичності.

У світі чарівництва сімдесят відсотків населення – магічні істоти на кшталт мене. Магію вони роблять слабку, підживлюватися від них в принципі неможливо, і все ж саме вони найчастіше виконують роль помічників іносвітських студентів – тих, кому не пощастило підшукати собі асистента – обдарованого нижчого рівня.

«Ти пропонуєш мені Академію?» – написала я, з жахом розуміючи: ця ідея не спричиняє відторгнення.

«Взагалі-то екскурсію. Раптом тобі там не сподобається? Зустрінемося ввечері?» – надійшла відповідь.

Голова пішла обертом від передчуття чогось незабутнього. Я думала, все закінчилося в той далекий червневий день? Ну ні! Будемо чесні: моя пригода тільки починалася!

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Якщо маєте можливість, будь ласка, донатьте ЗСУ та волонтерам.