Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 4

    – Як час летить… Незабаром третя. – У вітрині «Снігуроньки» виднівся електронний годинник з великим циферблатом. – І спека піднялася… – Я зняла куртку, зав'язала рукава на талії. – Гучний бар – це, по-моєму, он там, де колонки стоять на вулиці, а перед ними малолітки з пивом тусуються. Пропоную піти в той бік. Асфальт, здається, скрізь новий… Шукаємо флюгер?

    «Молодь», якій місце за шкільними партами, зустріла Макса (точніше, його одяг) гучним реготом і непристойними пропозиціями.

    – Не зважай. У деяких мозок розвивається повільніше, ніж тіло.

    Метр посміхнувся, і ми спокійно пройшли мимо веселої компанії. Дітей це, м'яко кажучи, розчарувало. Нам услід полетіли порожні бляшанки і невиразний мат.

    – Ти маєш рацію, – пробурмотів Макс. – Мозок потрібно розвивати.

    Стало тихо-тихо – окрім цвірінькання горобців. Я обернулася й ахнула. Колонки перетворилися на десятки кубиків Рубика, і малолітні хами крутили їх у руках з відверто очманілий виглядом.

    – Я бачу флюгер. – Метр потягнув мене вперед. – Лісовик має жити он у тому двоповерховому будинку.

    Задзвонив телефон – подруга хотіла привітати мене зі святом.

    – Вибач, дуже поспішаю. – Я вислухала її, притоптуючи від нетерпіння. – Побачимося ввечері, так?

    Вона розчаровано погодилась.

    – Ну, ходімо? Максе?.. Метре Максиміліане!

    Він зник. Варто було мені відвернутися, а цього індика в дивному костюмі як корова язиком злизала!

    – До біса, то ти мене кинув! А як же торт, свічки та інше?

    Якась бабуся, напівприхована кущами, фиркнула і прошльопала стоптаними капцями по нерівно покладеному асфальту. Я фиркнула у відповідь і попрямувала до старого обшарпаного будинку, який немов бачив останній ремонт у радянські часи.

    – Вітаю! – Бабця стояла в тіні обрізаного електриками клена, і я кинулася в атаку. – Можете сказати, чи живе тут Сашко? У нього день народження, він мене запросив, а номер будинку я не запам'ятала.

    – Угум. – Бабуся скривилася – гадаю, вважала мою майку зі смайлом недостатньо урочистою. – Заходь, дівонько.

    Мені б насторожитися і почекати, але сонце світило так яскраво, і пташки заливалися співом, і зеленіло листя… Я не звикла до підозр. Максимум, що зі мною траплялося, – крали гаманець у громадському транспорті. У мене й гадки не було, що за облупленими дверима з вм'ятинами незрозумілого походження може таїтися небезпека.

    Мені на голову накинули старе запилене покривало і штовхнули мене кудись убік – судячи з вузького дверного отвору, в який я ледь потрапила, метою була невелика комірчина.

    Мало сенс закричати? Спершу я розгубилась, а потім раптом виявила, що мене ніхто не тримає, і скинула брудну ганчірку на підлогу.

    Здається, раніше в цьому приміщенні розташовувалася комора. Зацементована підлога, полички біля стін, невелике віконце під стелею, легкий запах овочів, мишача нірка в кутку… Але тепер кімната була порожня – крім малюнка, створеного сіллю під ногами. Щось на кшталт пентаграми з незрозумілими символами по периметру. Головним елементом схеми, підозрюю, стала я. Недарма ж мене заштовхали в її центр і поспішно замкнули контур?

    «Ось я і догралася», – я не прихильниця фільмів жахів, але такий початок уже з місяць крутили в рекламі по ТБ, і нічого доброго він не обіцяв.

    Втім, дві фігури, що ніяково топтались на порозі, не були схожі на сатаністів.

    Невисока жінка років п'ятдесяти в домашньому халаті і кімнатних капцях міцно стискала пакет з йодованою сіллю і уникала дивитися на мене. Пухка веснянкувата дівчинка-підліток у джинсовому комбінезоні з вогненним принтом гортала пошарпаний блокнот, сторінки якого пожовкли від часу, а чорнило зблякло і ледь проглядалося.

    – Хто ви?!

    Дівча тонким писклявим голосом викрикнуло якусь абракадабру і набрало в груди повітря для наступної фрази.

    Після трьох довгих речень я зрозуміла, що це латинь, яку читають на англійський манер. Я вловила кілька знайомих слів, але загальна суть мені не скорилася. Та й яка різниця? Обидві незнайомки боялися мене більше ніж я їх. А ще їм не подобалося покривало, що лежало біля моїх ніг. Чому? Ну, це питання не до мене. Я лише бачила, які погляди вони на нього кидали. Вважали це зброєю? Сумніваюся.

    І все-таки я взяла ганчірку. Жінка ахнула, дівчинка закричала латинь голосніше…

    Я обмотала покривало навколо руки – як роблять у фільмах, готуючись відбивати ніж чи щось таке. Незнайомки позадкували, тарабарщина сповільнилася.

    – Я Світлана, якщо комусь це цікаво. – Я вийшла з пентаграми з настільки впевненим виглядом, наскільки дозволяли п'ять років у шкільному драмгуртку. – А ти, я так розумію, сестра Саші. – Дівчинка від шоку порвала раритетну сторінку. – На малюнках ти завжди в оточенні птахів і звірят, але впізнати можна. Він, до речі, дуже на тебе схожий… Був у п'ятому класі.

    Жінка охнула і впустила пачку солі собі на ногу. Півтора кілограми на великий палець – це боляче… Вона похитнулася, зникла в погано освітленому коридорчику.

    – А…

    – А я Світлана. Свєта. Заглянула до Сашка на свято, але щось не бачу ні торта, ні свічок. – Моя роль змінилась, і це додало мені сил. – Де він?

    Жінка швидко себе опанувала.

    – Що ж ти без подарунка, дитинко? – запитала уїдливо.

    – А ви навіщо продукти псуєте? – парирувала я. – Де Саша? Ви недаремно тут робите ритуали! Знаєте ж, він у небезпеці! Чому ви приховуєте це від тих, хто може допомогти?

    – Я захищаю свого сина від таких, як ти!

    – Ми захищаємо! – підтакнуло дівчисько і войовничо замахнулося на мене блокнотом.

    – Від друзів?

    – Від бусурманів, що всі соки з нього вичавлять, – прошамкала через стіни стара – начебто та сама, яку я зустріла на вулиці. – Сина старшого я не вберегла, думала, казки все, що бабка вчила, а онука не отримаєте, нелюди!

    Я переступила невисокий поріг і опинилась у вузькому просторі під сходами, що вели на другий поверх.

    – Макс сказав, що на Землі сто п'ятдесят років не було обдарованих людей першого рівня, – сказала, оцінюючи ситуацію.

    – Зате п'ятого-шостого вистачає! – крикнула дівчинка. – Їх забирають як витратний матеріал! Не підходь, а то… А що, Саша – першого рівня?

    – Замовкни, Асю! – слова бабки хльоснули як ляпас. – Першого чи ні, а ми його не віддамо!

    – Та я не те мала на увазі… – знітилася мала. – Забудь про Сашу! – це вже адресувалось мені. – Його ти не отримаєш!

    Я відхилилася до зеленої пофарбованої стіни і зробила крихітний крок до вхідних дверей.

    – А він що думає з цього приводу? – запитала по можливості мирно. – Ви в курсі, що його сила зростає? – Мені вдалося просунутись ще трішечки. – Якщо її не приборкати, станеться катастрофа.

    Ася захихотіла.

    – Ти ж не звідти? – Бабуся кивнула в невідомість.

    – Ні. – Я здогадалася: це про Магічну академію.

    – І ти не знаєш, що вони можуть забрати будь-якого неповнолітнього обдарованого, пославшись на свої закони? – Мама Саші дивилася насторожено.

    – І що сила не збільшується з віком? – Ася, навпаки, наблизилась і, схиливши голову до плеча, розглядала мене в тьмяному світлі.

    Я трохи посунулася і опинилась біля самих дверей, але тікати чомусь перехотілося.

    – Що значить: «можуть забрати»?

    – А те! Обдарований до вісімнадцяти років – нестабільний елемент без громадянських прав, що становить небезпеку для суспільства, – пискнула дівчина. – Так дядька Івана забрали, коли йому було шістнадцять, і повернули інвалідом. Силу випили насухо, ясно? А Сашка вони б ніколи не відчули, якби він, ідіот, через руду швабру Аньку в бійку не поліз! Амулети розгубив, дурило, і охоронне татуювання йому склом порізали. Хлопці зовсім без мізків, коли гормони грають.

    Уявити товстенького добродушного Лісовика в бійці я не могла, як не старалася. Якщо чесно, в моїй уяві він досі залишався хлопчиськом-п'ятикласником.

    – Макс сказав…

    – Хто такий Макс? – перебила мати Сашка. – З цих, так? Як він вас знайшов? Навіщо привів сюди?

    Я не уточнила, що це я його привела. Кому з них вірити? Метр Максиміліан не здався мені монстром, та й говорив він впевнено – принаймні про Академію. Сім'я Лісовика також не сумнівалася в своїй правоті.

    Я вважала, що істина десь посередині. Цілком можливо, Макс не брехав щодо того, що Саша – обдарований першого рівня і його чекає блискуче майбутнє. А ось про небезпеку для нього метр заговорив лише щоб заручитися моєю допомогою.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.