4
– Як час летить… Незабаром третя. – У вітрині «Снігуроньки» виднівся електронний годинник з великим циферблатом. – І спека піднялася… – Я зняла куртку, зав'язала рукава на талії. – Гучний бар – це, по-моєму, он там, де колонки стоять на вулиці, а перед ними малолітки з пивом тусуються. Пропоную піти в той бік. Асфальт, здається, скрізь новий… Шукаємо флюгер?
«Молодь», якій місце за шкільними партами, зустріла Макса (точніше, його одяг) гучним реготом і непристойними пропозиціями.
– Не зважай. У деяких мозок розвивається повільніше, ніж тіло.
Метр посміхнувся, і ми спокійно пройшли мимо веселої компанії. Дітей це, м'яко кажучи, розчарувало. Нам услід полетіли порожні бляшанки і невиразний мат.
– Ти маєш рацію, – пробурмотів Макс. – Мозок потрібно розвивати.
Стало тихо-тихо – окрім цвірінькання горобців. Я обернулася й ахнула. Колонки перетворилися на десятки кубиків Рубика, і малолітні хами крутили їх у руках з відверто очманілий виглядом.
– Я бачу флюгер. – Метр потягнув мене вперед. – Лісовик має жити он у тому двоповерховому будинку.
Задзвонив телефон – подруга хотіла привітати мене зі святом.
– Вибач, дуже поспішаю. – Я вислухала її, притоптуючи від нетерпіння. – Побачимося ввечері, так?
Вона розчаровано погодилась.
– Ну, ходімо? Максе?.. Метре Максиміліане!
Він зник. Варто було мені відвернутися, а цього індика в дивному костюмі як корова язиком злизала!
– До біса, то ти мене кинув! А як же торт, свічки та інше?
Якась бабуся, напівприхована кущами, фиркнула і прошльопала стоптаними капцями по нерівно покладеному асфальту. Я фиркнула у відповідь і попрямувала до старого обшарпаного будинку, який немов бачив останній ремонт у радянські часи.
– Вітаю! – Бабця стояла в тіні обрізаного електриками клена, і я кинулася в атаку. – Можете сказати, чи живе тут Сашко? У нього день народження, він мене запросив, а номер будинку я не запам'ятала.
– Угум. – Бабуся скривилася – гадаю, вважала мою майку зі смайлом недостатньо урочистою. – Заходь, дівонько.
Мені б насторожитися і почекати, але сонце світило так яскраво, і пташки заливалися співом, і зеленіло листя… Я не звикла до підозр. Максимум, що зі мною траплялося, – крали гаманець у громадському транспорті. У мене й гадки не було, що за облупленими дверима з вм'ятинами незрозумілого походження може таїтися небезпека.
Мені на голову накинули старе запилене покривало і штовхнули мене кудись убік – судячи з вузького дверного отвору, в який я ледь потрапила, метою була невелика комірчина.
Мало сенс закричати? Спершу я розгубилась, а потім раптом виявила, що мене ніхто не тримає, і скинула брудну ганчірку на підлогу.
Здається, раніше в цьому приміщенні розташовувалася комора. Зацементована підлога, полички біля стін, невелике віконце під стелею, легкий запах овочів, мишача нірка в кутку… Але тепер кімната була порожня – крім малюнка, створеного сіллю під ногами. Щось на кшталт пентаграми з незрозумілими символами по периметру. Головним елементом схеми, підозрюю, стала я. Недарма ж мене заштовхали в її центр і поспішно замкнули контур?
«Ось я і догралася», – я не прихильниця фільмів жахів, але такий початок уже з місяць крутили в рекламі по ТБ, і нічого доброго він не обіцяв.
Втім, дві фігури, що ніяково топтались на порозі, не були схожі на сатаністів.
Невисока жінка років п'ятдесяти в домашньому халаті і кімнатних капцях міцно стискала пакет з йодованою сіллю і уникала дивитися на мене. Пухка веснянкувата дівчинка-підліток у джинсовому комбінезоні з вогненним принтом гортала пошарпаний блокнот, сторінки якого пожовкли від часу, а чорнило зблякло і ледь проглядалося.
– Хто ви?!
Дівча тонким писклявим голосом викрикнуло якусь абракадабру і набрало в груди повітря для наступної фрази.
Після трьох довгих речень я зрозуміла, що це латинь, яку читають на англійський манер. Я вловила кілька знайомих слів, але загальна суть мені не скорилася. Та й яка різниця? Обидві незнайомки боялися мене більше ніж я їх. А ще їм не подобалося покривало, що лежало біля моїх ніг. Чому? Ну, це питання не до мене. Я лише бачила, які погляди вони на нього кидали. Вважали це зброєю? Сумніваюся.
І все-таки я взяла ганчірку. Жінка ахнула, дівчинка закричала латинь голосніше…
Я обмотала покривало навколо руки – як роблять у фільмах, готуючись відбивати ніж чи щось таке. Незнайомки позадкували, тарабарщина сповільнилася.
– Я Світлана, якщо комусь це цікаво. – Я вийшла з пентаграми з настільки впевненим виглядом, наскільки дозволяли п'ять років у шкільному драмгуртку. – А ти, я так розумію, сестра Саші. – Дівчинка від шоку порвала раритетну сторінку. – На малюнках ти завжди в оточенні птахів і звірят, але впізнати можна. Він, до речі, дуже на тебе схожий… Був у п'ятому класі.
Жінка охнула і впустила пачку солі собі на ногу. Півтора кілограми на великий палець – це боляче… Вона похитнулася, зникла в погано освітленому коридорчику.
– А…
– А я Світлана. Свєта. Заглянула до Сашка на свято, але щось не бачу ні торта, ні свічок. – Моя роль змінилась, і це додало мені сил. – Де він?
Жінка швидко себе опанувала.
– Що ж ти без подарунка, дитинко? – запитала уїдливо.
– А ви навіщо продукти псуєте? – парирувала я. – Де Саша? Ви недаремно тут робите ритуали! Знаєте ж, він у небезпеці! Чому ви приховуєте це від тих, хто може допомогти?
– Я захищаю свого сина від таких, як ти!
– Ми захищаємо! – підтакнуло дівчисько і войовничо замахнулося на мене блокнотом.
– Від друзів?
– Від бусурманів, що всі соки з нього вичавлять, – прошамкала через стіни стара – начебто та сама, яку я зустріла на вулиці. – Сина старшого я не вберегла, думала, казки все, що бабка вчила, а онука не отримаєте, нелюди!
Я переступила невисокий поріг і опинилась у вузькому просторі під сходами, що вели на другий поверх.
– Макс сказав, що на Землі сто п'ятдесят років не було обдарованих людей першого рівня, – сказала, оцінюючи ситуацію.
– Зате п'ятого-шостого вистачає! – крикнула дівчинка. – Їх забирають як витратний матеріал! Не підходь, а то… А що, Саша – першого рівня?
– Замовкни, Асю! – слова бабки хльоснули як ляпас. – Першого чи ні, а ми його не віддамо!
– Та я не те мала на увазі… – знітилася мала. – Забудь про Сашу! – це вже адресувалось мені. – Його ти не отримаєш!
Я відхилилася до зеленої пофарбованої стіни і зробила крихітний крок до вхідних дверей.
– А він що думає з цього приводу? – запитала по можливості мирно. – Ви в курсі, що його сила зростає? – Мені вдалося просунутись ще трішечки. – Якщо її не приборкати, станеться катастрофа.
Ася захихотіла.
– Ти ж не звідти? – Бабуся кивнула в невідомість.
– Ні. – Я здогадалася: це про Магічну академію.
– І ти не знаєш, що вони можуть забрати будь-якого неповнолітнього обдарованого, пославшись на свої закони? – Мама Саші дивилася насторожено.
– І що сила не збільшується з віком? – Ася, навпаки, наблизилась і, схиливши голову до плеча, розглядала мене в тьмяному світлі.
Я трохи посунулася і опинилась біля самих дверей, але тікати чомусь перехотілося.
– Що значить: «можуть забрати»?
– А те! Обдарований до вісімнадцяти років – нестабільний елемент без громадянських прав, що становить небезпеку для суспільства, – пискнула дівчина. – Так дядька Івана забрали, коли йому було шістнадцять, і повернули інвалідом. Силу випили насухо, ясно? А Сашка вони б ніколи не відчули, якби він, ідіот, через руду швабру Аньку в бійку не поліз! Амулети розгубив, дурило, і охоронне татуювання йому склом порізали. Хлопці зовсім без мізків, коли гормони грають.
Уявити товстенького добродушного Лісовика в бійці я не могла, як не старалася. Якщо чесно, в моїй уяві він досі залишався хлопчиськом-п'ятикласником.
– Макс сказав…
– Хто такий Макс? – перебила мати Сашка. – З цих, так? Як він вас знайшов? Навіщо привів сюди?
Я не уточнила, що це я його привела. Кому з них вірити? Метр Максиміліан не здався мені монстром, та й говорив він впевнено – принаймні про Академію. Сім'я Лісовика також не сумнівалася в своїй правоті.
Я вважала, що істина десь посередині. Цілком можливо, Макс не брехав щодо того, що Саша – обдарований першого рівня і його чекає блискуче майбутнє. А ось про небезпеку для нього метр заговорив лише щоб заручитися моєю допомогою.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!