Я стала радницею лиходія

Я померла. Я точно це знаю, бо після страшного болю від того як тисячі уламків впились у голу шкіру, я не відчула тепла. Був лише холод та порожнеча.

Але я змогла розплющити очі вдруге. І загалом, краще не стало.

Це була лісова галявина, маленька і непримітна. Її розділяв тонкий струмок, а серед дерев, на самісінькому краю, стояв старий, дерев'яний дім.

Це тіло сиділо біля струмка. І тому трохи нахилившись, я змогла побачити обличчя.

Викривлені риси мого минулого обличчя, схожий колір волосся та очей. Вроди в цьому обличчі не було, але й потворності теж. Звичайне обличчя.

Не знаю навіщо цій дівчині треба було сидіти самій на галявині посеред лісу, але мені варто піти звідси.

Але варто було мені піднятись, як у голові запаморочилось і я сіла назад на траву.

Чужі обличчя були ілюзіями перед очима. Чужі спогади були надто реальними.

Від цього нудило. Наче мене повернули в парк розваг і знову посадили на ті пекельні, для мого вестибулярного апарату, пристрої.

Але чужі спогади продовжували розривати мою голову.

І через хвилин 10 мого валяння на траві з надзвичайно сильним бажанням подивитись що їла ця незнайомка, я могла підсумувати.

Це срака. Повнісінька.

Якщо коротко, то в цієї панянки була звичайна сім'я. Мама, тато, вона і її брат. Але сталась біда, батьки загинули і вона тепер тягнула на собі молодшого брата.

Жили вони у невеликому містечку, що ще кілька років тому був лише селом.

Їм було важко, але в них справді були надзвичайно теплі родинні стосунки.

А ще її брат по дивному був красивий. Не те, що з ним щось було не так на мій погляд, ні.

Просто в сім'ї, де в матері, батька, сестри русяве волосся — в нього було ніжно-бузкове. Також риси обличчя. Хоч в них і було щось віддалено схоже на батьківське, але вони були вишуканими, наче він був маленьким принцом.

І єдине спільне з усією родиною, це пронизливі, сині батьківські очі, які важко було не впізнати.

Вже не знаю, що за дивна генетична лотерея тут спрацювала, але з боку ця сім'я була досить дивною.

І чим більше я думала про цього хлопчика, тим більше мене охоплювало погане передчуття. Але я все не могла зрозуміти, що ж тут не так.

Завдяки пам'яті незнайомки. Хоча ні, Катерини, я змогла вибратись з цього лісу. Єдиний плюс цієї ситуації, що хоч в ім'ях не заплутаюсь, бо воно у нас було однакове.

Коли виповзла з лісу, вже починало темніти. Я рушила до дому цієї дівчинки.

З вікон виривалось світло. Схоже, її брат вже повернувся зі школи.

— Я вдома! — за звичкою вигукнула я, і рішуче відчинила важкі, дерев'яні двері.

— Сестро! — до мене підскочив її брат. І як тільки я змогла розгледіти добре його обличчя, то відразу зрозуміла звідки було те погане передчуття.

Ну з хороших новин, це те, що його врода за 7 років ніяк не зміниться, лише стане більш зрілою.

А з поганих, наді мною точно майорів прапор смерті.

Але мені варто пояснити.

Зазвичай, я читаю лише професійну літературу та іноді комікси. Але інтернет якось підкинув мені кілька красивих картинок, що виявились ілюстраціями цієї книжки.

Звичайно, я як звичайнісінька жертва інтернету, замовила її.

Коли вона приїхала, я читала її увесь день лише з короткими перервами.

Роман називався «Як підкорити сніжну чарівницю».

Він розповідав про дівчину, що приїхала до столиці працювати магічною лицаркою-артефакторкою. Далі там розповідалось про всілякі інтриги, якісь особливості світу. Але найголовніше було в іншому. В любовному трикутнику між Ровеном, кронпринцем, Алісою, головною героїнею та Делієм, господарем магічної вежі.

Якщо бути відвертою, то я вболівала за Делія. Він щиро цінував героїню, поважав її та кохав. А ось з Ровеному була інша ситуація — він мені не подобався от зовсім, але сформулювати причини чому, було трохи важкувато, бо нічого поганого в романі він не робив.

Але зараз не про це. Красиве обличчя, яке я зараз бачила перед собою, було надто схожим, на доросле красиве обличчя Делія, другого головного героя.

Так-так, другого. Я була такою розчарованою, коли в кінці різко пропихнули стосунки Ровена та Аліси, як головні, що ледь не розплакалася. Я була дуже розчарованою кінцівкою. Тому під вечір, налила собі якогось пійла в чашку і сумно гортала ілюстрації, розглядаючи Делія та Алісу.

Але я знову далеко відійшла. Чому ж наді мною висів прапор смерті?

А все досить просто. У Делія була трагічна історія. Його містечко знищив головний лиходій історії, герцог Меріорі. І його люба старша сестра, що піклувалась про нього після смерті їхніх батьків, врятувала його ціною свого життя.

Делій єдиний хто вижив у тій бійні. І він мав свій шлях помсти.

Так ось, я стала тією старшою сестрою. Мабуть, від шоку переміщення та власної смерті, я це не одразу зрозуміла, але зараз усе було перед моїми очима і я усе розуміла.

Мені хтілось плакати. Я звичайно любила Делія, але не настільки, щоб бути для нього старшою сестрою!