Лесбійка

Пам'ятаю промовлені нею слова,

Забуті здавна манери,

Вона так легко казала про смерть,

Проте, й надалі творила дива.

Я обіцяю, що пам'ятатиму цю лесбійку,

Забути її - все рівно що лишити шматок себе,

Цуратися її - теж саме що запрошувати брата,

На нерівну бійку.

Вона ніколи не переставала бути собою,

Завжди мала сили та терпіння слухати,

Чути мої беззмістовні поезії,

Навіть, наче, після такого застою.

Ба навіть, коли мала жили від утоми здуті,

Коли відчувала смерть, як ніколи близько,

Намагалася жити для мене,

Латаючи діри в моїм парашуті.

Чомусь, вона хотіла бачити мене щодня,

Навіть коли вона плакала,

Навіть коли їй забороняла рідня,

Чомусь, вона тікала, аби подихати та запалити зрання.

Я не знаю нічого про цінності свого нікчемного життя,

Проте, вона, знала.

Знала, що навіть в мені, в такому мерзотнику,

Все ще лишилося щось людське,

Щось, що заслуговує на увагу, на сприйняття.

Вона щось бачила у мені, бачила світло в моїй порожнечі,

Дивилася на це світло, доглядала за ним,

Напевне, бачила найважливіше, латентне для мене

Щось, посеред заколоту, колотнечі.

Я не можу про неї більше нічого сказати,

Я люблю її голос,

Знати, що незважаючи на те який я буваю нестерпний,

В мені є, за що можна кохати.

Небо над нею не буде холодне і темне,

Дощі заллють пам'ять її невичерпну.

Тільки нехай вона теж не забуває про мене...

Або забуває, в останню чергу.