Кросжанр

Сом підняв голову та подивився на небо. Фіолетові хмари повільно пропливали, чіпляючись одна за одну. На вечір обіцяли радіоактивний дощ. Що ж. Сом вже звик до такої погоди. Звик ховатися, звик здригатися від грому. Він пам’ятав, звичайно, що війна вже давно скінчилась. Але рефлекси, вони такі в’їдливі. Ніяк не хотіли йти. Так само, як і радіоактивна хмара, що висіла над Євразійським континентом. Але Сом наполегливо кожен день боровся зі своєю підсвідомістю. Він звик боротися. Роки війни. Потім ядерка. Потім відлига.

Щоб сказала Аміна, побачивши цей безлад? Він часто думав про це. Про її любов до чистоти й порядку. Про її в’їдливість та прискіпливість. Він і зараз йшов захаращеною вулицею розмовляючи з нею.

- Чого ти сварися? – сказав він в порожнечу біля правої руки.

- Та яка різниця? Ніхто не прибиратиме ці вулиці. Досить вже! Годі!

Він закрив вуха руками та сів посеред порожньої вулиці. Дихав спокійно, але зіниці розширилися й очі стали чорними.

Тишу перервав літак. Від несподіванки Сом впав на землю, захищаючи голову, міцно стиснув повіки. В такій позі він лежав доки літак не зник. Короткі вдих-видих. Серце калатало. Руки тремтіли. З лівого кутка рота тонкою цівкою стікала слина. Сом розплющив очі. Сіра райдужка вже була трохи видна за чорними колами зіниць. Вдих. Видих. Спокійно Сом. Дихай, як вчать у відосах про панічні атаки. Дихай. Думай про хороше. Вдих. Видих. Серце заспокоїлось.

Сом підвівся на ноги, зачепивши стару бляшанку від газованки. Обтрусився. Руки продовжували дрижати, але було вже трохи легше. Дзвін бляшанки витягнув його на поверхню реальності. Ще кілька сот метрів і на місці. Тарік казав, що воно допомагає. Він з друзями ходив в той бар.

Чоловік розгорнув брудний папірець, необережно вирваний з нотатника в клітинку. На ньому охайними лініями накреслена мапа та надпис «Забути минуле». Сом йшов вздовж вулиці, звертаючи згідно намальованого маршруту. Потім зупинився. Підняв голову. Перед ним облізлі коричневі двері ледь прикривали вхід, причеплені лише на одній петлі. На них хтось гострим предметом надряпав «Забути минуле» і поставив три знаки оклику. Сом озирнувся. Провів рукою по давно нестриженому волоссі, струсивши пил, та вирячився на двері.

Він стояв довго. Жодної живої душі навколо. Лише вітер приніс звідкілясь огидний запах паленої резини та тухлого м’яса. З будинку навпроти йшов сірий дим. Сом стояв непорушно. Він ще ніколи в житті не стирав пам'ять. Навіть тоді, після завершення війни йому пропонували це зробити. Дружина навіть умовляла. Але він не схотів. Не був впевнений, що згадає її та дітей. А сьогодні наважився. Кустарно. В якихось хащях. Але ж Тарік казав, що воно працює.

Двадцять грьобаних років. Двадцять. У смітник. Двадцять років страху та панічних атак.

Сом взявся за брудну круглу ручку дверей та потягнув її на себе. Ті рипнули, відчинились.

- Агов, тут є хто? – гукнув Сом у порожнечу. – Гей! Є хто живий?

Сполохайний голуб вилетів прямо на нього, ледь не вдарившись у голову. Зачепив щоку крилом і полетів десь вгору, в сторону сірого диму та смороду.

В приміщенні було порожньо.