Кросжанр

Міжзоряний човен Зірка прерій повільно опустився на поверхню карликової планети під назвою Церера в поясі астероїдів Сонячної системи, піднявши в повітря сірий пил.

Кришка вантажного відсіку відчинилась. Впала вниз, здійнявши другу хмару пилу. Фанні стояла в проваллі човна, вбрана в новий білий захисний комбінезон із синьо-жовтими смугами на спині, мружила очі вдивляючись у далечінь. Стикування з планетою вийшло невдалим. Її перший вихід у відкритий космос і таке неподобство. Сходи заклинило від удару, тому довелося спускатися по тонкій резервній драбині на нозі човна.

Фанні вивчала в університеті будову Церери та історію виникнення на ній міжнародної в'язниці, але не очікувала, що так швидко опиниться на її поверхні.

Ноги задрижали. Чомусь лише тепер вона почала сумніватися у виборі практичної роботи. Ні, вона не боялась, скоріше не розуміла, що її чекатиме далі. Можливо поквапилась, на емоціях прийняла рішення. Трохи опанувавши себе озирнулась шукаючи вхід.

Човен стояв на майданчику між двома чорними брилами гравітаторів. Звідти вела тонка стежка в сторону гори.

“Що ж. Назад шляху немає”. – подумала Фанні, поправляючи пасок з інструментами та кисневими балонами.

“Щоб тебе Деніеле! Чорт, щоб тебе собаки розідрали!” – По щоках покотилися сльози. Вона неочікувано скисла, розклеїлась, мов старий чобіт. Всі емоції, що так довго стримувала останні кілька тижнів, виринули на поверхню Церери.

– Ненавиджу тебе, клятий хтивий пес. – схлипуючи прокричала вона в пустку, але звуки так і лишилися всередині скафандру.

Зусиллям волі опанувала себе. Заставила вщухнути бурю почуттів таі пішла вузьким гравітаційним коридором до входу в паноптикум. Діставишись середини озирнулась на човен. Він здався їй втомленим, сумним. “Нічого, друже! Ми тут не на довго”.

Планета поглинала звуки. Тиша дзвеніла у вухах космічною безмежністю. Це те, що їй зараз було потрібно. Спокій, тиша, час для того, щоб побути на самоті, розібратися з думками.

Стежка розрізала поверхню та встромлювалась прямісінько в скелю. Монітор з фіолетовим вогником, що ледь жеврів, увімкнувся автоматично після наближення дівчини. Засвітилась клавіатура з цифрами та літерами. Ввела код доступу, натиснула ввід. Він блимнув кілька разів, засвітився та погас, двері розчинилися, відкриваючи її погляду велетенську залу з металевими ґратами по колу. З невидимої стелі падало жовте світло, круглими плямами розтікаючись по підлозі. Сироти покрили шкіру. Якби вона не була в скафандрі, то можна було б побачити як кожна волосина на тілі стала дибки. Фанні забула як дихати. Вона оберталась навколо себе, роздивляючись велич будови.

– Нарешті, – сиплий старечий голос пролунав згори. – Де тебе чорти носили?

Голос заходився нещадним кашлем. Тепер Фанні оберталась, намагаючись знайти власницю.

– Знімай вже цю задушливу одежину, – сипло продовжив голос. – Тут є кисень. Якби не було ми б всі здохли. Хаххаха. Та ми й так здохли на цій клятій планеті.

Голос закашлявся ще сильніше, гулким відлунням рознісся навколо, відбиваючись від круглих стін.

– Чого стовбичиш, мов гравітатор в пустелі?

– Не бачу вас. – сором’язливо відповіла Фанні.

– Ооооо, дівчинка, – ковтаючи останні літери голос ставав теплішим. – Зараз, зараз, спускаюся.

Звуки кроків розносилися відлунням по паноптикуму. Відбивалися від стін і знову поверталися всередину. Неймовірне відчуття всеосяжності.Через мить з темряви матеріалізувалася маленька бабця. Її сиве волосся, зібране у високий хвіст, що переходив у косу, нагадував змію. В чорних лосинах і футболці бабця була схожа на молоду юнку, якщо не дивитися на обличчя вкрите глибокими зморшками.

Фанні вирячила очі так і не знявши скафандра.

– Роздягайся, любко, задуха в тій одежині, – прошамкала, закашлялась, – ти тут надовго.

– Що означає на довго? – Здивовано запитала Фанні, зняла шолома та закрутила кисневі клапани.

– Нуууууу, назавжди, – мугикнула бабця. – Звідси немає виходу, любко. – Зареготала. – Все що ти тут побачиш залишиться тут.

– Ні, ні, – усміхнулась Фанні. – Ви помиляєтеся, я підписувала контракт на два місяці. Стажування. Я ж студентка.

– Ех дівчинко. Шкода мені тебе. Ходімо, – знову закашлялась, махнула рукою кудись в сторону.

За великою колоною ховалися майже невидимі двері.

– Сьогодні перегони в пустелі. Міжзоряна нудьга з'їдає тут всіх. Вона не шкодує ні бранців ні наглядачів. Єдина можливість уникнути її – щось робити. Тобі сподобається, любко, – обличчя бабці освітила зловісна посмішка, відкриваючи ряд гнилих зубів.