Кросжанр

Аліса зробила кілька кроків до вікна. Зупинилась. Дихання перехопило, а руки задрижали. Вона ніколи не любила висоти. Ніколи. Тіло покрилось холодним потом. Затамувала подих, заплющила очі. Зробила кілька кроків до вікна наосліп. Підняла повіки й ледь втрималась, щоб не впасти на підлогу. Кімната йшла обертом.

Сотий преміальний. Так називав рієлтор сотий поверх хмарочоса Бурдж Халіфа. Тепер Аліса має неперевершену можливість боятися висоти постійно. Вона стояла біля панорамного вікна, оглядаючи місто, котре з висоти нагадувало дитячий конструктор. «Чи можливо подолати страх висоти в найвищій будівлі світу?» Розмірковувала вона. Все з сотого поверху здавалося схожим на картинку. Лише прозорі хмари порушували статичність зображення.

- Як тобі вид з вікна? Він надзвичайний. Правда?

Дівчина здригнулась.

- Я навмисно вибирав найвищий. Звідси крутий вид. Правда?

- Енді, - пошепки сказала Аліса й повернулась, - я не зможу тут жити.

Вона намагалась не дивитися у вікно, адже кожен погляд туди викликав панічний напад. Аліса заламала руки й впала на підлогу.

- Я не можу, Енді, просто не можу, - вона закрила вуха долонями, - я не можу, не можу, не можу.

- Що? – Енді прошепотів. – Ти невдячна сучко. Ти... ти... – Він почав ковтати слова та заїкатися. – Я ж для тебе... все це для тебе.

Він розвів руками, намагаючись осягнути простір апартаментів у дві тисячі квадратних метрів.

- Енді, - Аліса заплакала, - я боюсь висоти, не можу. Вибач.

- Ти не розумієш, - його голос став льодяним, - ці апартаменти коштують дев’ять мільйонів. Вони не можуть тобі не подобатись. Вони ж тобі подобаються, люба?

- Вони мені подобаються, але я не хочу тут жити, - Аліса сиділа на підлозі. Тонка біла сукня зім’ялась. Волосся пасмами стирчало в різні сторони, вибиваючись з-під золотої шпильки з квітами шипшини та лаванди, прикрашеними фіолетовими аметистами. Її шкіра була настільки бліда, що оголені ступні майже зливалися з підлогою.

Він мовчав, розгублено та якось зле дивився на неї. Потім думка сяйнула в його голові. Він підхопився та підійшов до дівчини. Одним сильним рухом підняв її з підлоги за лікоть і потягнув до балкона.

- Тут немає нічого страшного, - спокійно сказав він, - дивись, ти сама у цьому впевнишся.

Штовхнув її на балкон, гучно зачинивши за собою двері. Усміхався, щось сказав у вікно, але Аліса не чула. Вона втратила свідомість.

Плитка приємно холодила обличчя. Прокинулась і подумала, що все це їй здалося. «Ні, не здалося». Дівчину знову захопив страх. Голова йшла обертом, гуділа, паморочилась.

Енді зачинив вікна та двері, опустив ролети. «Як він міг? Він же кохає мене». Думала, що кохає. Одразу згадала його слова. Згадала, що вона повинна поводитися як гарна дівчинка та не сперечатися. Він краще знає як потрібно. Він її захисник. Завжди так казав, а вона вірила. «Дурепа».

Втупилась у стіну, щоб не бачити висоти. «Тільки не дивись, Алю, тільки не дивись» - заспокоювала себе. – «Не дивися в низ. Все добре. Ти на твердій землі. Ти на землі. Все добре». Вона намагалась вгамувати паніку, забути де знаходиться. Відповзла у дальній куток, з котрого майже не видно місто, притулила коліна до грудей і задрімала.

Прокинулась від того, що змерзла. Вітер смикав волосся, бив ними по обличчю, мов лозиною. Нічого не змінилось. Вона так само сиділа на балконі сотого поверху хмарочоса Бурдж Халіфа, замкнена коханцем. Будівля ледь відчутно розгойдувалась.

- Зберися, зберися, чорт забирай, - крикнула вона в темне провалля міста.

Від страху голос став вищим, тепер більше нагадував писк, аніж крик. Вона підвелася на ноги та рішуче підійшла до перил. Високо. Двері в апартаменти зачинені, вікна теж. Вона пройшлась по периметру балкона, перегнулась через перила, вдивляючись у сусідню квартиру. Там був такий самий балкон і відчинені двері.

«Доведеться лізти. Чорт. Чорт. Чорт. Як же страшно, але треба тікати звідси».

Вона відійшла від перила та знову сіла в куток. Коліна та руки тремтіли. Серце калатало, відгукуючись в голові та шиї. «Один, два, три. Все гаразд, все гаразд». Дихала часто та голосно.

- Хух, - видихнула й підскочила на ноги. – Я зможу. Я зможу. Я молодець, я це зможу.

Підійшла до перил. Взялась рукою, перехилилась, побачила назовні тонкий, сантиметрів тридцять, карниз. Це добре. «Може не впаду». Усміхнулась своїм думкам. Спробувала перекинути ногу, але довга сукня заважала. Вона підчепила зубами краєчок, надірвала. Тонка матерія тріснула та розлізлась. Тепер тканина ледь прикривала коліна. Цього було достатньо.

На горизонті пояснювалось. «Скоро світає. Потрібно встигнути». Аліса вхопилась за перила, перекинула ногу, поставивши її на вузький карниз. Дивилась на руки, щоб не дивитися вниз. «Так, ти молодець. Тепер другу». Страх скував тіло. Вона заклякла, стискаючи перила білими від натуги пальцями. Зробила два глибоких швидких вдихи, видихнула. По пальцях ніг побігли колючки, перекинула другу ногу за перила й стала на карниз. Ось і все. Кілька кроків і вона на місці. А там вона знайде як забрати речі, як дістати гроші, як повернутися додому. Вона стояла назовні хмарочосу, мабуть, перша у світі, хто наважився на такий крок. Стояла нерухомо. Голову наповнював тваринний страх. Повна відсутність думок. Лише страх.

«Зробити перший крок, а потім буде легше». – Говорила собі, але ноги задеревеніли, не слухалися. Руки вчепилися в перила. Аліса напружилась всім тілом. Подув вітер. Вона зовсім забула, що на такій висоті може бути сильний вітер, й ледь не зніс її. По ногах потекло тепло. Спідня білизна стала мокрою. Вона розридалась від сорому й страху одночасно. Плечі трусилися. Ще один сильний порив. Ліва рука ослабла. Чи то від напруження, чи від вітру. Дівчина хитнулась, але втрималась, чіпляючись за перила. Вона плакала. «Один крок. Зробити один крок. Потім ще один», – говорила собі, - «Альо, зберися». Вона переставила ногу, потім ще одну. Вітер штовхав у спину, потім розвертався та дув у обличчя, потім вбік.

- Ти зовсім мені не допомагаєш! – крикнула Аліса вгору, розізлилася. – Ти Бог чи не Бог? Ти повинен допомагати!

Ноги дрижали але вона зробила кілька кроків. Балкон сусідньої квартири майже поряд. Це два кроки й можна схопитися рукою. Довбаний вітер з новою силою штовхав її з різних боків. Він ніби був у змові з Енді. І тут вона почула знайомий голос.

- І куди це ти зібралась, кралечко? – Енді дивився на неї з балкона апартаментів, з котрого вона так болісно тікала. – Давай назад, люба.

- Ні, - прохрипіла Аліса. Відвернулась, руки міцно тримали перила, - я не повернусь. Ти. Козел.

Це слово, котрим вона нарешті наважилась назвати свого бойфренда підбадьорило її та надало сил, щоб рухатися далі. Ще кілька кроків і вона вже на сусідньому балконі. Перекинула ногу, потім другу. Впала на прохолодну підлогу, видихнула з полегшенням притискаючись гарячою вологою від сліз щокою до вкритої пилом плитки. Кілька хвилин лежала нерухомо.

Аліса підвелась, озирнулась на балкон. Висота? Ні. Вона вже не боялась висоти. Висота тепер була в ній. Страх залишив її тіло разом з рідиною. Вона зайшла у квартиру й ледь не впала від несподіванки.

- Думала, що зможеш втекти від мене, кралю? – Енді стояв посеред кімнати та посміхався білою порцеляною, – Від мене ніхто ще просто так не тікав. Я ж казав тобі, що не варто мене злити. Не варто було тікати. Сиділа б собі кілька діб, а потім би спокійно вийшла, відпилась, від’їлась. А що тепер? Тепер я змушений буду тебе покарати.

- Що я тобі такого зробила?

- Ти не послухалась. Я тобі подарував таку красу. А що ти? – він розвів руками. – Ти просто сказала ні. Ні ти не будеш тут жити, бо у тебе якась фобія.

- Ну ти й козел, тепер я це точно бачу.

- Крихітко, не варто мене злити, - він зробив кілька кроків до Аліси. Та відступила. Він наблизився ще. Вона ще відступила й уперлась спиною в стіл. Дзенькнули склянки.

- Далі немає куди, - зареготав Енді.

Він наближався повільно, розтягуючи насолоду від її страху та розгубленості. Аліса уперлась спиною в стола та знервовано намагалась руками наосліп знайти щось, чим можна захиститися. Схопила фужер для шампанського на довгій ніжці. Відбила верхню частину. Скло дзенькнуло та розлетілось по столу. Тепер вона тримала у руці гостру кришталеву шпильку. Енді розсміявся. Вмить опинився поряд та схопив її за шию. Вона не встигла навіть отямитись, як кисню стало надто мало щоб дихати. Він одною рукою стискав її шию, а другою гладив по голові.

- Тссссс. Тебе все одно ніхто не почує, - прошепотів цілуючи її в губи, - тихо маленька, я швидко. Стягнув штани, труси. Задоволення від процесу було не лише на його обличчі.

Секундна пауза та в його очах з’явилося спочатку здивування, а потім нерозуміння. Рука, що стискала шию Аліси ослабла, відсахнулась. Він закляк. Спробував зробити кілька вдихів, але не зміг. З горла виривалося булькання. Схопився за шию, з котрої стирчав уламок бокала та висмикнув його. Кров полетіла в усі сторони. Алісина сукня стала червоною. Енді впав на коліна, а потім боком повалився всім тілом на підлогу. Він не рухався. Вирячені очі дивилися на Алю з подивом.