Кросжанр

«Дме. Так, найкраще слово для того, що відбувається з погодою. Дме. Наскрізно. Несамовито. Задушливо.»

Вона закрила старий подертий нотатник. Обкладинка вицвіла. Синій став зеленкувато-сірим, обличчя крилатої було майже не впізнати. Але надпис «ТВОРЧА МАЙСТЕРНЯ» і голуб залишились дивним чином чіткими та зрозумілими.

- Що там буря?

- Дме.

- Кепсько. Ми не встигнемо.

- То й біс із ним!

Вона знову відкрила нотатник та записала час.

- Підемо крізь бурю, - підхопилась і почала збирати речі.

- Ти що здуріла? Дівко? Там пустельна буря.

- Це ти здурів, Антоне. Це ти здурів, - прокричала йому в обличчя. – Маємо кілька годин, потім місяць темряви. Чере пів години буря скінчиться. Якщо чекатимемо, то втратимо час. – Продовжувала збирати речі. - Якщо підемо зараз, то вірогідність вижити виросте в рази. Ти зі мною?

- Ти не зможеш! Ви не виживете в пустелі самі!

- Боягуз, огидний лякливий пес, - відвернулась.

Він мовчав. Дивився в порожнечу холодної печери.

Іра збиралась похапцем. Кидала до рюкзака лише необхідне. Лише те, що зможе донести разом зі згортком. Він – найнеобхідніше. Він – цінне. Всупереч зовнішньому спокою серце калатало, мов маленька пташка. Та сама пташка, котрих Іра в дитинстві так просила у мами. Тоді ті пташки звалися канарками. Зараз, мабуть, про них вже ніхто й не пам’ятає.

Речі складалися в рюкзак, а за ними вкладалися й спогади. Все те, що не має ваги матеріальної, але зараз рятує її тут, в холодній пустелі, серед зруйнованого вщент мегаполіса під шквальним піщаним вітром. Вона клала тепло маминих обіймів, котрі не пам’ятала, клала запах свіжих млинців і кави зранку, клала улюблену іграшку та кілька кольорових скелець. Скельця тільки були справжніми. Вона знайшла їх поряд зі зруйнованим будинком. Вітражі можливо, а можливо просто уламки пляшок, що під дією високої температури перетворилися на різноколірні кришталики. Тепер це її скарб.

- Я з тобою, - голос Антона вирвав її з роздумів.

- Що? – вона озирнулась і примружила втомлені очі. – Що ти кажеш?

- Я піду.

- Добре.

- Скажи лише одне, - він на секунду замовчав. Вдихнув повні груди повітря, - навіщо ти тягаєш її за собою? Залиш. Вона не виживе зараз, надто мала. У тебе буде ще шанс. Ти молода сильна. Сама точно виживеш.

Не відповідала. Подивилась на нього призирливо, сплюнула прямісінько йому під ноги. Слина вдарилась об чобіт та розлетілась дрібними бризками.

- Я серйозно. Чи потрібне їй таке життя? А якщо день не настане?

- А якщо настане?