Зірвала маску я нарешті...

Цікаво, як мене людство терпить?

Лишиться це питання без відповіді...

Що нервову систему мою держить?

Часом думаю, що вона створена з міді.

Чи може там міцна сталь?

Або твердий алмаз чи камінчик яскравий?

Ні, тут всього лиш ламкий кришталь

Чи шматок залізяки іржавий...

Одна половина мене постійно жаліється,

Інша ж сміється крізь сильний біль.

Я думала, що душа квітками покриється,

Але ні, там вижити змогла лише цвіль.

Внутрішній монстр злістю харчується,

Ненависть і страхи для нього — десерт.

Нічого від кігтів його не врятується.

Але в житті він — важливий елемент.

Мій демон розпалює страшний вогонь,

Який пожирає усе навколо

"Прошу, не нервуй ти, охолонь!"

Кричу я собі, зриваючи горло.

Всередині вирує непогода,

Та коли мені погано, я нікому не скажу.

Як буде колись така нагода,

То я себе справжню, мабуть, покажу.