Пограємо, детективе?

Якби мене попросили назвати найнахабнішу, найнестерпнішу і взагалі найжахливішу істоту у цілому світі, я без жодних вагань назвав би ім’я Раймонда Мітчела. Він був катастрофою. Непередбачуваною. Невиправною. Один великий катаклізм із дурною усмішкою, кількома кубиками пресу і явною нестачею клепки в голові. Самозакоханий телепень, що не вміє вчасно заткнути свого рота. Як Мітчела взагалі зарахували до університету, разом із порядними інтелігентними людьми – такими, як я, тобто – для мене досі лишається загадкою всесвітнього масштабу. Він же нездара! Нахабний невихований дикун, якого треба відіслати подалі від цивілізованого суспільства. Посадити в клітку і закувати ланцюгами. А ключ викинути у Маріанську западину. О так. Ідеально. Можливо, небеса таки почують мої молитви, і Мітчел більше не перетне коридори студентського кампусу. І мені не доведеться бачити цю бридку мармизу цього ідіота. Це був би найкращий день у моєму житті. Однак схоже, у долі були зовсім інші плани.

***

Промені жовтневого сонця били мені просто в очі, коли я йшов через подвір’я студмістечка, поспішаючи на лекцію із історії міжнародного права. Попри осінню пору і вчорашню зливу, яка пройшла над цілим містом, надворі стояла страшна спека, і я встиг добряче спітніти у своєму пальто. Мій і без того паскудний із самого ранку настрій впав нижче температури на Урані. Я знову не виспався, моя голова ледь не розколювалась навпіл, а шлунок скрутився від болю, повсякчас вимагаючи чогось їстівного, окрім двох чашок американо без молока, якими я намагався залити страшенну сонливість. Що ж, сьогодні точно не мій день. Я перестрибнув через чергову калюжу, аби не забруднити свої черевики. Принаймні хоч до семінару готовий. У чому-у чому, але у власних знаннях я впевнений на всі сто. Своє право навчатися в одному із кращих університетів світу я виборов не за красиві очі, на відміну від декого. Цікаво, той йолоп теж сьогодні буде? Не те щоб це мало якесь значення для мене. І взагалі, чого такий нікчемний, і з інтелектом, як в амеби, хлопчисько повинен мене турбувати?! Хай забирається хоч до дідька в пекло, я був би тіль…

Щось стрімко пронеслося повз мене, і вже наступної миті я був увесь мокрий, із плямами бруду на моїх світлих брюках та пальто. Що сталося я зметикував не одразу, лише стояв, як ідіот, і витріщався, як краплі води стікають по моєму чистому одягу. ЯКОГО. БІСА??!!

- Ой, сорян, не хотів.

Я підвів голову і одразу пошкодував, що зробив це. Переді мною верхи на спортивному велисопеді сидів ніхто інший, як сам Раймонд Мітчел власною персоною. Найненависніша мені особа на кафедрі – та й в університеті в цілому. Останній бовдур, чиє місце хіба що у зоопарку чи в притулку для неповнолітніх злодюг та подібної наволочі. Типовий зарозумілий качок із біцепсами, набагато більшими за мозок. І зараз він просто витріщався на мене й усміхався. Цей виродок мені усміхався!

- Чесно, випадково вийшло. Не зі зла, - Мітчел і досі продовжував шкіритись, демонструючи ряд ідеально білих зубів. Раптом я відчув непереборне бажання що є сили зацідити йому в щелепу, аби стерти з нього цей самовдоволений вищир. - В мене в рюкзаку є змінний одяг: штани та футболка, тільки випрасувані, тож не переживай. Якщо бажаєш, можу позичити, в якості вибачення.

- Дякую за таку щедру пропозицію, - буркнув я крізь міцно стиснуті зуби, - але чужі речі мені не потрібні, так само як і вибачення. І наступного разу постарайся дивитися, куди преш, якщо, звичайно, це не надто складна задача для тебе.

- Слухаюсь і корюся, Ваша Величносте, - той бовдур удавано уклонився, не перестаючи скалитись, наче шакал. – Обов’язково скористаюся твоєю люб’язною порадою. І як я раніше сам до цього не додумався?

Я схрестив руки на грудях, пронизуючи його грізним – як мені здавалося – сповненим щирої люті поглядом. Нахаба.

- Може, тому що треба ще мати чим думати?

- Ти тільки що назвав мене тупим? – Мітчел примружив очі – ідеально-сині, немов пелюстки волошки чи води Атлантичного океану. Ніколи не бачив таких незвичайних красивих очей. Занадто красивих як для такого гівнюка.

- Це не я сказав.

- В чому твоя проблема? Думаєш, що всі інші такі ідіоти, а навколо тебе, такого розумного, крутиться Всесвіт? – Мітчел зістрибнув з велисопеда і наблизився до мене чи не впритул. Він був значно вищим і кремезнішим, ніж я – типовий качок, який постійно напихується протеїном, весь час проводить за тренажерами і збирає цілу армію пустоголових губатих залицяльниць. Проте вступати із цією горою м’язів у конфлікт із застосуванням фізичної сили я б, хай би як не хотілося цього визнавати, точно не волів.

- Хоча знаєш, не відповідай. Для тебе ж більше не існує жодної думки, окрім своєї. Одразу починаєш ображатися, мов п’ятирічна дитина. А проте, саме так ти себе й поводиш. Як вередлива, зла на увесь світ, дитина.

Хлопчисько зітхнув і знову заліз на свій транспорт, поправивши лямки свого рюкзака. Я демонстративно відвернувся від нього, увесь аж згораючи від люті. Однак чомусь мені здавалося, ніби я відчуваю його погляд на собі, який пропікав мене до самих кісток. І це дратувало мене ще більше.

- Гарного тобі дня, Джеремі.

Коли Мітчел зник із поля зору, я підхопив із землі камінець і спересердя кинув його у найближчу калюжу. Той із характерним сплеском хлюпнувся у воду, забризкавши мене брудною дощовою водою. ЗНОВУ.

- Та щоб вас! – вилаявся я, і, проклинаючи Мітчела, погоду в Нью-Йорку та всіх людей на планеті одразу, покрокував у сторону університету. Ні, удача сьогодні явно не на моєму боці.

***

Напевно, мені було таки пороблено, бо що далі, то ставало тільки гірше. Я запізнився на першу пару, бо довелося повертатися до гуртожитку, аби перевдягтися – не міг же я заявитися у такому вигляді! – тож через це отримав своє перше за увесь період навчання зауваження. На душі було кепсько, почуття сорому й провини важким каменем засіли у мене в грудях і безжально гризли мене, наче зграя диких кішок. А все через того клятого Мітчела.

«Бісів гівнюк», - похмуро думав я на лекції із історії міжнародного права, підперши щоку долонею й занотовуючи кожне слово професора Абрамса. На моє превелике нещастя, Мітчел сидів за декілька місць праворуч від мене, однак я не звертав жодної уваги, навіть не дивився в його бік. Ніби він взагалі заслуговував на мою увагу.

Проте якщо ви вважаєте, ніби на цьому низка низка моїх невдач завершились, то мушу вас розчарувати. Вона продовжувала переслідувати мене, коли на обід не виявилося мого улюбленого салату й пончика із вишневою начинкою, який я незмінно замовляю собі кожної середи. Коли я дізнався, що семінар із історії міжнародного права, до якого я так старанно готувався цілу ніч, скасували через якісь невідкладні обставини. (Це взагалі законно?!) Коли мені зателефонували батьки, щоб із звичною байдужістю поцікавитись – хоча це більше скидалося на допит – моєю успішністю та оцінками. Звичайно, спитати, як мої справи, вони, як завжди, не завдали собі клопоту. Хоч щось у цьому житті залишається незмінним. І коли після занять мене перехопила місіс Кроу, завідувачка мого гуртожитку, аби повідомити мені:

«Тільки не він, - напружено повторював собі я, підіймаючись сходами на третій поверх будівлі, де й знаходилась моя кімната. – Будь ласка, хто завгодно, хоч слон у піджаку, аби ж то це виявився не він…», - я завертаю у вузький коридор, що веде до кімнат хлопців, і направляюсь до останніх дверей зліва. Ймовірність того, що зі кількох сотень десятків незаселених студентів чоловічої статі моїм сусідом по кімнаті виявиться саме Мітчел, практично дорівнювала нулю. Елементарна математика. Не може в реальному житті бути таких збігів. Їх просто не існує. Тож відігнавши погані думки, я штовхаю двері від себе. І так і застигаю на місці.

- Давно не бачились, - Мітчел повертається до мене обличчям, розтягнувшись на сусідньому ліжку і, як завжди, шкірячи зуби у дурній широкій усмішці. Повсюди валялися розкидані речі, а біля тумбочки стояла велика чорна валіза. Схоже, у випадку зі мною будь-які математичні розрахунки виявляються безсилими. – Доброго вечора, Джеремі.

Ні, сьогодні таки не мій день.