Пограємо, детективе?

Зазвичай, коли заходить мова про страшні, по-звіриному жорстокі злочини, у більшої частини населення виникало дещо спотворене уявлення про того, хто за ними стоїть. Зізнаюсь, це мене дещо засмучує. А місцями навіть дратує. Люди – надзвичайно примітивні істоти, позбавлені елементарної уяви і бажання вийти поза загальноприйняті норми і шаблони. Вони радо поглинають будь-яку інформацію, яку дізналися у своїх балакучих коробках, і бодай на хвилинку не задумуються, що саме їх змусили щойно проковтнути. Із задоволенням вбирають у себе кожен звук, кожну новину чи свіженьку плітку, проте що з цього заплутаного клубка слів є правдою? І чи є там правда взагалі? Проблема сучасного суспільства, на мою скромну думку, полягає в тому, що лише одиниці намагаються докопатися до істини. Решта ж вдовольняється тим, що їй люб’язно подадуть у ранкових газетах чи передачах, під соусом із переконливих усмішок і завувальованої брехні. Саме тому те, у що ми так свято прагнемо вірити – чи радше у що нас змушують вірити – часто не відповідає дійсності. І тоді увесь світ, який ми бачили крізь призму рожевих окулярів, безжально розпадається на наших очах, наче картковий будинок. Це називається розчарування. Іноді я замислююсь, чи не став ним часом я сам. Можливо, це прозвучить дещо самовпевнено, проте у зв’язку із нещодавніми подіями моя особа опинилися у центрі найбільшої уваги, на яку тільки й міг сподіватися такий чоловік як я. «Жахлива трагедія сколихнула Нью-Йорк: небезпечний маніяк знайшов свою чергову жертву», «…безперечно, це діло рук справжнього психопата», «особа безжального вбивці і досі залишається таємницею», «поліція відмовляється давати коментарі з приводу розслідування…» - подібні заголовки супроводжували мене де б я тільки не був. Мої криваві, бузувірські, за словами преси, діяння стали чи не головною темою розмов і балачок під час обідньої перерви, а що стосується мене… Чесно кажучи, ніколи б не подумав, що популярність прийде до мене таким чином. Роль серійного маніяка і справжнього чудовиська не зовсім те, чим потрібно пишатись. Правильніше навіть було б сказати, зовсім не те. Проте мушу визнати, бачити себе на перших шпальтах як-не-як тішить моє самолюбство. Уявити тільки – у «New York Post» мені було присвячено цілу сторінку! Далеко не найкраще досягнення, яким треба хвалитися, однак для мене це вже неабиякий успіх. Я завжди жадав певного визнання, не буду лукавити. І я його отримав. Правда, геть не так, як я сподівався.

Слід однак зазначити, що у прекрасних витворах журналістської діяльності я виявив деякі неточності. І ці неточності суттєво впливають на той образ, в якому я постаю в очах інших. Що б там не строчили в медіа, я не вважаю себе ні генієм кримінального світу, ні психом, що втік із лікарні для душевнохворих. Саме тому багато хто сильно б розчарувався, як би дізнався, що я так нахабно не відповідаю їхнім очікуванням. І я їх розумію. Люди хочуть сенсації. Прагнуть поринути у сюжет своїх улюблених фільмів, із карколомними пригодами і запеклими битвами, хоробрим героєм і підступним антагоністом. А черговий злочин – чим не ідеальний привід для цього? Гарне, яскраве вбивство завжди припадає до душі нашому суспільству. Така вже наша природа – із задоволенням насолоджуємось виставою, доки самі не стаємо її головними акторами. Подвійні стандарти, лицемірство? Чи лише природне бажання розбавити свою безбарвну буденність, додавши туди гострих емоцій та відчуттів? Я не маю права їх за це засуджувати. Хто я такий, врешті-решт, щоб звинувачувати когось після всього, що накоїв сам? Напроти, я можу задовольнити примхливі смаки суспільства. Публіка жадає видовища? Що ж, тоді я подарую їй найефектніше шоу, яке вона ніколи не зможе забути. Врешті-решт, життя – це всього-на-всього одна велика гра. От тільки цього разу грати будемо за моїми правилами.