Пограємо, детективе?

То був звичайний вечір понеділка. Я сидів за своїм ноутбуком, вже четверту годину воюючи у нерівному і немилосердному бою із доповіддю з юридичної деонтології й відчайдушно намагаючись не вирубитись прямо на клавіатурі. Мушу визнати, мої шанси були вкрай мізерними. Я нормально не спав із минулого тижня, і гостра нестача сну в моєму організм врешті-решт дала свої плоди. Очі страшенно пекло від яскравого світла лампи, повіки злипались, а мозок уже давно перебував у стані завершення роботи. Здавалося, наче по мені проїхав здоровенний камаз, під назвою «тяжке університетське життя». І не просто проїхав, а випотрошив мене повністю, наче якусь рибину, бо почувався я саме так. Змученим. Втомленим. Розбитим. А це йшов тільки третій місяць навчання. Чудово. Краще бути не може.

Я потер пальцями скроні, гарячково намагаючись зібрати останні краплини своєї уваги. Зробив ковток вже холодної кави, десь шостої за сьогодні. В моєму випадку навіть кофеїн був безсилим. І знову повернувся до свого документу у Ворді. Я мушу сконцентруватися. Зробити кінцевий ривок і зі спокійною совістю впасти у сплячку принаймні до наступного іспиту. Ще трохи, якихось двадцять з гаком сторінок, і я нарешті буду вільним. Можливо, якщо триматиму цю думку в голові, стане трохи легше. Однак ця гіпотеза виявилася хибною. Зосередитись мені так і не вдалося ні через п’ять хвилин, ні через тридцять. Чи то через головний біль, який вже став моїм постійним гостем, чи через тему реферату, що сама собою викликала напад сонливості, або ж радше причиною були гучні, поза всякими допустимими межами, звуки, які вже як кілька годин лунали із сусідньої кімнати. На якусь мить голоси стихли, і я вже був готовий видихнути з полегшенням, проте буквально через секунду вітальня знову вибухнула сміхом, від кого в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. Я роздратовано закрив ноутбук. Ні, це просто неможливо. Я таки колись вб’ю його. Якщо не втрачу здоровий глузд раніше.

- Можна тихіше, якщо твоя ласка! – гукнув я через усю спальню, заледве перекрикуючи шалений рев телевізора. Однак схоже, Мітчел мене таки почув, бо він обернув голову в мій бік і потягнувся за пультом, ймовірно, аби натиснути на паузу.

- Ти щось казав, сонце? – Мітчел звівся на ліктях, обдарувавши мене своєю фірмовою усмішкою крутих хлопців із протеїновими мізками, від якої мене ледь не знудило. Ненавиджу його.

- Я казав: прикрути звук, а краще взагалі вимкни, бо я начебто не давав своєї згоди цілий вечір слухати цю дурню, - сухо відказав я. Хлопчисько не переставав шкіритись, і це бісило. Просто надзвичайно, неймовірно бісило. – І припини мене так називати.

- А може, тобі ще ванну набрати і масаж зробити? Не те щоб мені важко, знаєш, просто чи не забагато ми хочемо? Сонце.

Я лиш закотив очі, обурений, проте не здивований. За тиждень мого вимушеного сусідства із Мітчелом я встиг звикнути до його постійних безглуздих кпинів. Як і до вічно розкиданих шкарпеток, купи брудного посуду в раковині, пляшок від газованої отрути під ліжком та глянцевих журналів у туалеті – тепер хоча б зрозуміло, чому він завжди так довго затримується у ванній. Звичайно, подібне свинство не могло мене не обурювати: та що тут применшувати, я мало не скаженів! Одна справа зрідка зустрічатися у коридорах університету, але жити під одним дахом із таким нечупарою… Це переходило усілякі кордони. Раніше я стверджував, що Мітчел був катастрофою. Що ж, я не помилився. Це як великий ходячий кошмар. Одне блакитнооке жахіття під два метри, яке хочеться якнайскоріше з пам’яті, аби ніколи більше його не бачити. Якби ж то це тільки було можливе. Однак, після десяти дзвінків завідувачці гуртожитку і десь близько дванадцяти – декану факультету (так, за потреби я б і до Білого дому дібрався), я був змушений покинути свої спроби викинути Мітчела зі своїх апартаментів – моїх, повторюю! – і просто змиритися. Змиритися, чорт забирай! Я ліпше добровільно колонізую Нептун, аніж погоджуся терпіти всіляких накачаних вискочок по типу того, якого мені так підступно й несправедливо підсунули. Ну вже ні, я так просто здаватися не збираюся. Аж ніяк.

- Добре, я цілком здатен зробити це й сам, - я підвівся зі свого стільця й направився до дивану, на якому той розлігся. Вже було простягнув долоню, аби вхопити пульт, проте Мітчел мене випередив. Він поклав його між подушками й сам відкинувся спиною на них, тим самим унеможливлюючи мені дістатися до девайсу. Я вже казав, що ненавиджу його? Що ж, буде привід повторити це ще раз.

- Ти не міг би трохи посунутись, там якраз найцікавіше починається? – Мітчел зміряв мене поблажливим поглядом, а потім знову повернувся до перегляду свого дурного фільму. Дурний фільм для дурного хлопчиська. – І взагалі не розумію, чим я тобі заважаю? Гучність я наче зменшив, тож нічого не повинно…

- «Наче» - ключове слово в цьому реченні. Через оце твоє кіно я не можу нормально вчитись, і це вже не вперше. Хочеш дивитися – будь ласка, вихід знайдеш сам, - я зовсім не нав’язливо кивнув бік дверей. – Проте качати свої права ти тут не будеш. Сподіваюся, я зрозуміло висловився.

- Хто з нас двох і качає права, Андерсоне, так це точно не я. Знаєш, я щиро намагаюсь по-хорошому із тобою, однак завжди грати під твою дудку не збираюся. Чому я маю жертвувати своїм комфортом і відпочинком, аби догодити твоїм примхам? А якщо вже моє кіно так заважає тобі «нормально» вчитися, - Мітчел зобразив пальцями уявні лапки, - то може, бібліотека досі відчинена. Тільки одягнися тепліше, а то ще застудиш собі, гм… одне місце, - він промовисто поглянув униз, на мої піжамні штани. Я відчув, як нагріваються мої щоки – міг присягнутись, на обличчі і шиї з’явились потворні червоні плями. Терпіти не можу цю реакцію свого організму.

- Засунь свої поради знаєш куди?! Це моя кімната, і ти мене звідси не виженеш, хай як не старайся.

- Сонце, я ж і не намагаюсь, - Мітчел підняв руки у примирливому жесті, скорчивши найбезневиннішу у світі мармизу. Однак це не зменшило моє бажання як слід вмазати у його самовдоволену пику – скоріше, тільки посилило. Бридкий пихатий індик. Із дуже тупими непристойними жартами. – Я лиш хочу, щоб ти залишив мене у спокої і дав насолодитися залишком цього чудового вечора. Без сліз, скандалів та істерик. Ти впораєшся, я вірю в тебе, - він підморгнув мені, і я заскреготав зубами від люті й стиснув кулаки так міцно, що аж кісточки побіліли.

- І не треба так дутись, ще луснеш ненароком від власної жовчі, а мені тут усе прибирати прийдеться. Взагалі ти якийсь занадто напружений останнім часом. Сходив би розвіятись кудись, у кіно, на вечірку там, може, знайшов би когось, - Мітчел хитро зиркнув на мене і окинув мене довгим пронизливим поглядом з голови до п’ят, через що я збентежився ще більше. Паскудний, нахабний гівнюк. – Знаєш, сонце, а ти маєш усі шанси…

- Не знаю і знати не хочу, - різко урвав його я і розвернувся до нього спиною, усім своїм виглядом демонструючи, що розмову завершено. – І я тобі не сонце.

- Як скажеш,- гукнув мені Мітчел навздогін, зашелестівши упаковкою з чипсами. Прекрасно, тепер ще й буде смердіти на всю хату. Його беззаперечна любов до всякої хімічної гидоти, чий склад передбачає 90% консервантів і барвників, була ще однією причиною, чому Мітчел був найгіршою кандидатурою мені в сусіди. Та й взагалі найгіршою людиною у цілому Всесвіті. Про це і мови бути не може.

- Сонечко.

Подумки посилаючи у його адрес найбрутальніші прокльони, які тільки були мені відомі, я пішов у душ, де майже цілих пів години простояв під гарячою водою, намагаючись змити із себе увесь бруд нещодавнього спілкування із моїм новоспеченим співмешканцем. Ну вже ні, я так просто це не залишу. Хочеш війну, Мітчеле? Буде тобі війна.