Пограємо, детективе?

Іноді мені здається, що моє життя дещо нагадує картковий будиночок. Потрібні роки, щоб акуратно викласти карту за картою – закласти надійний фундамент, на який буде спиратися твоє подальше майбутнє. Кожен твій рух має бути обережним і продуманим – варто лиш раз оступитися, і всі твої старання зійдуть нанівець. Роки наполегливої праці, тернистий шлях спроб і помилок, усі сім кіл пекла, які тобі довелося пройти, не матимуть більше значення. Достатньо лиш однієї секунди щоб зруйнувати усе, до чого ти так довго йшов. А найгірше те, що ти вже нічого не здатний змінити. Мабуть, саме так я відчував себе тоді, у будинку Гамільтона, коли стояв над бездиханим тілом бізнесмена й не зводив очей із записки, яка означала початок мого кінця. Навколо мене лунали голоси і метушились криміналісти, раз у раз клацаючи фотокамерами, проте я, здавалося, перебував у зовсім іншому місці, поза межами часу і простору. Усю мою увагу захопили кілька слів, від яких моє серце впало в п’яти, а на чолі виступили краплини крижаного поту. «Гру не завершено. До нових зустрічей, детективе.» І підпис унизу – викарбувані чорнилом бездоганні каліграфічні літери. До горла підступив важкий клубок, суміш гніву й розчарування, коли я із жахом усвідомив, кому саме вони належать. На якусь мить я щиро зненавидів себе за увесь той спектр раптових і таких небажаних емоцій, що заполонили кожну клітину мого єства. Почуття це слабкість, яку я не можу собі дозволити. Не в моїй роботі. Не у випадку із Джеремі. Хай би що там було між нами, це вже не має жодного значення. Він чудовисько, на чиїй совісті жорстокі звірства і понівечені долі. Бездушна потвора, яка не знає нічого, крім зла й насилля. Людина, яка назавжди померла для мене, разом і з усіма спогадами, що колись тішили моє серце. А тепер він повернувся, щоб знищити мене. Як я колись знищив його.

- Раймонде, - я мимоволі здригнувся, ніби виринувши із тривалого гіпнозу. До мене направлявся Джейкоб, який до цього моменту розмовляв – чи радше вичитував моралі – із молодшим сержантом. Я швидко сховав злощасний папірець подалі в кишеню куртки і доклав усіх зусиль, аби нарешті повністю зосередитися на злочині. І викинути з голови будь-яку згадку про Джеремі. Проте щоразу, коли я вперто намагався не думати про нього, все виходило із точністю навпаки. Я бачив його обличчя перед собою: ті каштаново-руді пасма, що постійно падали йому на лоба, карі очі, що при сонячному світлі набували кольору розтопленого золота, бліді губи, що розтягуються в усмішку, адресовану лише мені. В моїх вухах і досі лунав його сміх, наче він був тут, поруч зі мною, немов усе це не більше, ніж страшний сон, а ми знову юні і безтурботні, як у старі добрі часи… Наївні сподівання, які ніколи не стануть правдою.

- Що там у вас? – я різко струснув головою, знову перевівши погляд на Джейкоба. Скроні спалахнули болем, набагато сильнішим, ніж уранці, проте мені було байдуже. Це було зараз найменше, що мене могло хвилювати. – Відомий приблизний час смерті?

Друг відповів не одразу; якийсь час він пильно дивився на мене, і я марно намагався прочитати вираз його обличчя. Його явно щось турбувало, щось таке, що не давало йому спокою – проте хоч би що це не було, Джейкоб вирішив не озвучувати це уголос.

- Так, Гамільтон помер приблизно півтори години тому, від великої втрати крові внаслідок кількох ударів гострим предметом у живіт та груди.

- А знаряддя вбивства?

- Шукаємо, проте навряд чи воно і досі в цьому будинку. Щось я дуже сумніваюсь в тому, що Андерсон по своїй доброті душевній вирішив допомогти слідству і залишити нам…

- А дарма, Хенлі, - Браян нечутно підкрався до нас ззаду. Я подумки вилаявся, обдаровуючи криміналіста не надто ласкавими епітетами, аж раптом угледів великий прозорий пакунок, який той тримав у руці. Із звичайним кухонним ножем усередині, з леза якого стікали краплини крові. От чорт.

- Бляха, - аж присвиснув Джейкоб, ледь округливши очі. – Схоже, ми дійсно недооцінили нашого друга. А далі що: Андерсон сам заявиться до відділка, милостиво віддавшись у лапи правосуддя? Хоча скажу чесно, було б вельми непогано. Давно мріяв перекинутись слівцем із цим гадом, - і для наочності напарник стиснув кулаки, імовірно уявляючи, як під його пальцями одна за одною ламаються кісточки у тілі Джеремі.

- Повір, може і завітати, якщо тільки забажає. Він грається з нами, хоче, щоб ми люб’язно взяли участь у цій забавці, тим самим вдовольнивши його збочені бажання, - однак це було не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Для всього світу Джеремі псих, безжальний головоріз, що втратив останні залишки здорового глузду. Він жадає овацій, насолоджується власною виставою, у якій є головним актором. Проте правда в тому, що увесь цей спектакль було створено спеціально для мене. Кожне нове вбивство, кожне забране життя - це розплата за мої помилки. І хоча це не моя рука тримала ножа чи натискала на спусковий гачок, гостре усвідомлення того, що я маю прямий стосунок до цих жахливих злочинів, нещадно роздирають моє серце. Адже саме я посіяв корінь зла. Саме через мене почався цей хаос, який темною хмарою нависає над містом, щохвилини загрожуючи поглинути нас повністю. Я, і ніхто інший, вбив усе хороше, що було у Джеремі, безповоротно стерши того чарівного юнака, яким він був, та породивши на світ безжального монстра, яким він є зараз. І я ніколи не зможу собі пробачити за це.

- Та срати я хотів на його ігри, Мітчеле. Подивимось, якої той сучий син заспіває, коли я особисто запхаю його за ґрати. Але спочатку я як слід надеру цьому гівнюку дупу за усі його фокуси.

- Дивись щоб він тобі дупу не надер, рішучий ти наш, - Браян змірив Джейкоба поблажливим поглядом. – Бо саме це Андерсон і робить останнім часом. І, слід віддати йому належне, із неабияким успіхом.

- Проте цього разу він у нас на гачку. Камери спостереження надворі зафіксували, як Андерсон сідає у Тойоту сріблястого кольору – номери я вже пробив, тож нікуди ти, любчику, не дінешся, - Джейкоб був явно задоволений собою. Однак я не поділяв такої самовпевненості свого колеги.

- Їй-богу, ти наче вчора народився. Він уже давно позбувся тієї сраної Тойоти, тож якщо ми знайдемо машину, це не допоможе нам вийти на самого Андерсона. А може, він саме цього і хоче…, - я пожував нижню губу. – Щоб ми погналися за ним, проковтнули його наживку і загнали себе у підготовлену ним пастку. Чому б тоді він підкидував нам стільки доказів?

- Бо він навіжений виродок? – припустив Джейкоб.

- Тому що він мрія будь-якого психіатра? – Браян здійняв брову.

- Йому це вигідно. Він завжди на крок попереду, знає, яким буде наш наступний хід, і підлаштовує все так, щоб ми діяли за його сценарієм. Андерсон випробовує нас, прагне, щоб ми танцювали під його дудку, хоче дізнатися, наскільки далеко ми готові зайти…., - а точніше, як швидко він зможе зламати мене.

- Варіант Браяна мені більше до вподоби, - Джейкоб зневажливо скривився, спостерігаючи, як кілька м’язистих чоловіків поклали труп Гамільтона на носилки і понесли тіло геть, готуючись до подальшого відправлення на розтин. Майже усі вже розійшлися, і ми теж поволі покрокували до виходу. Перший етап розслідування завершено: і хоча попереду чекає ще багато марудної і не надто приємної роботи, я принаймні зрадів, що більше не доведеться дихати цим смородом мертвої плоті. Біля ганку ми з Джейкобом розпрощались із Браяном, який поїде разом з іншими криміналістами, і рушили до свого Фольксвагену. На душі в мене було паскудно, наче тисячі диких кішок вчепилися у мене своїми пазурами і безжально роздирали кожен сантиметр моєї шкіри. Я проклинав себе за власну жалюгідність, за те, що знову дозволив емоціям взяти гору над головою. Джеремі втрачений для мене. Він вже не був тим хлопцем, якого я знав, людиною, яка дійсно мала місце в моєму серці. Я повинен змиритися із цим, прийняти як належне той факт, що є речі, на які я не зможу вплинути. Він зробив свій вибір. Ступив на стежину помсти і не зійде зі свого шляху, доки не сплатить свій борг сповна. Навіть якщо для цього доведеться піти проти власної совісті.

- Чому він так тебе ненавидить?

Я різко зупинився, немов вражений блискавкою. Джейкоб стояв біля автівки, порпаючись у кишені куртки в пошуках ключів.

- Андерсон. Це ж явно щось особисте, хіба ні? Записки, всі ці ідіотські послання – він має на тебе зуб, Раймонде, тільки сліпий цього не помітить. Що ж ти мав йому зробити, чим заслужив таку неласку?

Я втягнув повітря, відчуваючи, ніби груди наливаються свинцем. Мій рот наповнився гидким кислотним присмаком, як і щоразу, коли думками я повертався до того дня, з якого все почалося, котрий назавжди змінив хід гри, а нас перетворив на ворогів. Свідомість враз заполонили різнобарвні, наче кадри фотоплівки, спогади, і я заледве впізнав власний голос, який, здавалося, потонув у завиванні вітру.

- Я зруйнував його життя.