з шепоту пошорхлих вуст...

крізь градепадіння камінчиків, брил

з останніх що є в мені залишків сил

тягну своє тіло до світу - до світла! що там, на горі,

до сяйва кохання,

до здійснення мрій -

по скелі

повзу

з самоти!

аби не зсунутися,

не сповзти...

зриваються нігті - кривавляться пальці!

судомою стиснене, скуте все тіло -

а там, на вершині

в багряному танці

омахи безлічі

протуберанців

сонця майбутнього,

у душі що так довго тліло і надокучило,

і... - наболіло!

...ривок - зусилля - ще трохи - іще!... -

по скелі

повзу

з самоти,

тягну своє тіло з минулого

крізь вітер,

що трощить усе

на своєму шляху!

треба!

треба повзти -

аби не зсунутися,

не сповзти...

у скелю вростаю,

пліснявію,

тану,

життя не пульсує

по жилам

тіла...

я - відлипаю!

і - далі без дум,

без чуттів,

навмання -

туди...туди, де променем промовляє

- ...тягну...

...своє...

...тіло...

...з минулого... -

навколо мене

будні майнулого

та сьогодення мара маячні!

а я заглядаю облитими червоним очима у майбуття,

що в танці радіє у сонячному огні.