Привид Києва

20 березня 2022 року в мережі з’явився телеграм-канал Привида Києва.

За добу він набрав більш як 50 тисяч підписників

- Я повернусь, - сказала донька, і Мартин неймовірним зусиллям стримав лайку на самому кінчику язика. Аж засвербило. - Ну що ти так дивишся? Я українка! Я теж її захищатиму!

- Нікуди ти не повертаєшся, - розсердився Мартин. От же ж блін, виростив на свою голову, хоча це, звичайно, несправедлива думка. Він Софійку майже не ростив, нею весь час займалася дружина, і це, можливо, було неправильно, але в їх полку у всіх було саме так. Це тепер стали брати дівчат навчатися, і не тільки на штурманів, а й на пілотів, а двадцять років тому про таке і не чули, тож чоловіки йшли служити, жінки - працювати де доведеться та ростити дітей. Софійку до нього тягло, це він пам’ятав - як тоненькі дитячі пальці торкаються долоні, як відчувається її легке тільце на власній шиї, - але робота, завжди робота… - І не думай. Тут війна, тут вбивають. Твоя робота - вчитися!

- Та ми все одно тут не вчимося майже! - гарячо запевнила маленька дівчинка в каламутному моніторі. Зображення нечітке, і тому Мартин бачить в ній не майже дорослу жінку, студентку аж цілого другого курсу пристойного вишу, не майбутню магістрантку, дружину якогось європейського хлопа, до якого Мартин вже не відчуває геть нічого доброго, і не турботлива мати мартинових майбутніх онуків - ні. Він бачить п’ятирічну Софійку, що стрибала на батуті під його наглядом, невдало підскочила і перелетіла через пружний гумовий бар’єр просто на асфальт. Минуло півтора десятки років, а Мартин досі пам’ятає нутряний батьківський жах і ту застиглу в часі, як в густому абрикосовому сиропі, нестерпно-довгу мить, коли Софійка ще не кричала і не плакала, а дивилася просто йому у вічі дуже здивованими очима. Її маленькі вуста склалися здивованою “О”, очі теж скруглилися, в них ще навіть не бриніли сльози, а Мартин за цю неймовірно розтягнуту секунду встиг передчути та передбачити все те страшне, що могло скоїтися з його донькою, такою маленькою, такою вразливою до будь-якого лиха!

Потім нескінченне секундне пекло, в якому зішлося все страшне в світі, скінчилося з майже фізично чутним ляскотом, і Мартин знову зміг дишати. Софійка заволала, з подряпин на лікті і колінці дрібними краплями виступила кров, парадні білі колготки розійшлися брудною дірою, якась жінка, що була неподалік, кинулася до дитини наввипередки з Мартином і мільон коліщат життя завертівся далі. Але Мартин не забув. Зараз, дивлячись в віконце старомодного скайпу - втомлений довгим життям ноутбук не тягнув нічого більш сучасного, - він знову був в тій страшній перерозтягнутій миті, знову бачив здивоване коло рота і сльози, що ще не вилилися, бо тільки-но проступили. Бачив, як Софія перелітає через пружний гумовий край - і відчував свої безпомічні повільні руки болісно-безсилими.

- Ні, - сказав він. Мара трошки відійшла і дала можливість дихати. - Ні. Софіє, я тебе прошу. Я - прошу. Ти… ти розумієш, чому військові завжди відправляють своїх в тил? В евакуацію, світ за очі?

- Бояться, - тихо відказала Софія. В її голосі бриніли сльози образи. - Ти досі думаєш, що я в тебе не вірю. Що думаю, ви програєте. Тому і не хочеш, щоб я була поруч. Привид би так не зробив. Привид би дав мені роботу! Щось робити, хоч марлю різати, хоч сітку плести, щоб я не відчувала, як життя проходить повз мене, війна іде, а я сиджу на парах, як якесь одоробло, якому “какая разніца!”

В Мартина вже в грудях палала дошкульна і груба відповідь, але Софійка згадала Привида, і йому чомусь заклало, а довга негарна сентенція про соплюх, що лізуть в геройки, так і не побачила світу.

- Хочеш, я його покличу? - так само тихо спитав Мартин. - Без питань. Він зараз тут неподалік. Він тобі скаже те саме, що я. Чоловік може дратися в повну силу тільки коли знає, що його найдорожчі люди - в безпеці. Якщо ні, якщо він постійно згадує дім і не знає, чи був туди приліт, чи не трапилось там щось - розумієш? Не можна дратися з розірваним серцем.

- Мартине, ти що тут за політінформацію?.. - донеслося зі спини, і Мартину здалося, що перервався зв’язок: зображення зависло, широко розкриті очі та вуста знову нагадали йому про той день, коли він вперше не зумів бути ідеальним батьком. А скільки ще буде таких днів! - Ох. Даруй, друже. Привіт, мала.

Вона дивилася з екрану ще декілька секунд, поки змогла заговорити.

- Дядько Сашко. Ви - Привид?! Ви?!

- А хто ж іще? - здивувався він і приклав пальця до вуст. - Військова таємниця. Її треба берегти, а це дуже важко - берегти щось важливе. Ось твоя робота у війну, гаразд? Зумієш?

Софія зненацька почала плакати, і це було так нестерпно, що в Мартина ніби гарячі камінці прокатилися під шкірою на вилицях. Не одразу він зрозумів, що вона і сміється теж - водночас, ніби літній дощик, що йде у сонячний день.

- Зможу! - плакала вона. - Я зможу. Ми кошти збираємо. Ми… ох, дядьку Сашку, ви бережіть себе, ви…

- Ну блін, понеслася, - пробурчав Мартин, але на його плече лягла важка долоня Привида. Той перехилився наперед і повільно, щоб в бурі емоцій та невпевненому вайфаю з мобілки не загубилося жодного слова, сказав:

- Софіє, дитино. Тобі буде куди повернутися, чуєш? Ми її тобі збережемо. Все життя вчились саме на цей випадок. В тебе буде твоя країна, віриш?

Поки Софія героїчно шморгала носом і гамувала сльози, Мартин сидів і лише відчував гарячу долоню Привида, що водночас прижимала його, гріла, заспокоювала і якимось незрозумілим чином перетворювала роздратування, тривогу та втому на спокійну впевненість: так, їм вдасться. Вони зуміють, зможуть. Софійці не треба буде все життя поневірятися в чужих краях, хіба що сама захоче залишитися - але Мартин сумнівався. Вони з Привидом - і ще багато, багато змарнілих від втоми, неймовірно впертих та самовідданих чоловіків і жінок, - мали єдину мету: зробити його Софійці і всім іншим українським дітям безцінний подарунок.

Країну. Велику, єдину, міцну. Дім, куди можна повернутися і який треба будувати кожним маленьким життям. Софія вже давно втишилася і тепер розмовляла з Привидом про якісь дріб’язкові речі, а Мартин все ще бачив її - цю майбутню Україну, не пошматовану війною, а квітучу, сповнену єдністю розбудови так само надійно, як зараз вона була сповнена люттю святої боротьби.

- Домовилися? - проговорив Привид над його головою, і Мартин прокинувся від мрії і побачив, що Софія вже посміхається і киває.

- Слухайте, - сказала вона перед тим, як попрощатися, - дядьку Сашку, ви просто… а, та що там. Може, хоч ви зумієте його, - тут вона зухвалим оком кинула на батька, - перевчити зі скайпа на телегу?

- З літака на телегу не зміг би. Зі скайпа… подивимося, - Привид усміхнувся і ледь чутно стиснув Мартину плече. - А нащо взагалі?

- Щоб він за вас його вів, - серйозно пояснила Софія. - Розумієш? Як Холмс та Ватсон. Я б підписалась. Просто… мені так легше стало. На сто тисяч тонн. Я донесу оце, що ви мені сказали, до інших, але не до всіх. А треба всім! Я ж не одна тут така… перелякана…

Привид зітхнув тихенько і пообіцяв, випередивши Мартина на коротку хвильку:

- Та заведемо, щоб воно таке ні було. Його хоч гуляти не потрібно, як того собаку?

Нарешті вона засміялася щиро, без краплі сліз на донці, і Мартина відпускає зовсім. Господи, а правда ж: на тисячу тонн легше. Як це Привид робить, хто його зна, але…

Вже після, коли обидва палили на подвір’ї, глибоко затягаючись міцним тютюновим димом, Мартин пробурмотів:

- Дякую. І пробач за оце все. Діти, блін, такі діти…

- Не починай, - спокійно відказал Привид. - Гарна в тебе дівчина росте. Наша. На кого, ти казав, вчиться?

- На міжнародні відносини. Чи міжнародну екологічну безпеку, забув. Щось точно було з екологією.

- Нормально, - похвалив Привид, насмішкувато подивився на Мартина. - Чуєш, батько року, ти навіть не починай себе картать. Головне ти в ній виховати встиг. їй не похуй. А все інше прийде. До речі, давай і справді спробуємо?

Мартин дивився на нього так, що будь-хто, окрім Привида, вже б злякався чи засоромився. А той - ні, як з гуски вода.

- Інформаційна війна зараз як раз на часі, пам’ятаєш, що на нараді говорили? Отож. Заведи, будь ласка, цю скотину. Будемо вдвох писати.

Недопалок обпікав пальці, а Мартин все не міг відвести від Сашка очей. І як тому завжди вдається підбивати його на якісь дурні авантури? Але вдається, годі й пручатись. От і зараз вдалось.

- Добре, - покорився він, витяг запасний телефон, змінив сімку, мружачи короткозорі очі, та взявся до справи. - Чекай, фотку знайду…

Привид не попереджав його, кажучи щось на кшталт: “будь обережний, перевір тричі, чи на тій фотці нема чогось зайвого”. Тут дурних не було і необачних теж, але фатальну помилку Мартин все ж зробив.

Забув закрити коментарі до першого ж запису з запрошенням долучатися до каналу Привида Києва.

- Та що там, бляха, таке в тебе долбає? - не витримав Привид хвилин п’ять потому. Телефон в кишені Мартина не просто стрибав гопака, а перейшов до режиму “на зліт” та сіпався, бо не мав куди летіти. - Хто там тобі наярює?

- Мені? - гмикнув Мартин. - Це тобі, друже, наярюють. Шанувальники таланту. Хочеш, почитаю, поки цю лавочку не прикрито?

Привид знизав плечима. Мартин розцінив це як дозвіл робити що заманеться.

- “Привиде, я вмію все на світі і борщ, візьми мене за себе!”, - процитував він перше, що кинулося в вічі. - Сорок вісім відповідей, вже пересрались, який борщ правильний. О. Тут хлоп пише, що теж хоче за тебе. І ще один. “Привиде, любий, ось тобі мій нюдс” - гхм… а нічогенька така… і одразу срач. Але криків про те, як тебе раді бачити і як тебе люблять і бажають удачі, переважна більшість.

Привид взяв у нього телефона, що безперервно трусився і блимав. Вимкнув звук. Потім відключив вібрацію - так само спокійно і по-діловому, як в кабіні вимикав який-небудь датчик, що забарахлив. Пробіг очима останні декілька повідомлень. Мартин бачив, що їх стрічка нескінченна: варто було прочитати десяток, а знизу вже наростала сотня нових.

- Аж жалкую цю розвагу зупиняти, - пробурчав Привид. - А донька твоя, Мартине, розумниця. Бачиш, як все вірно передбачила. Я б сам не допер, що таке людям треба… до речі, ти хоч не проти, що я на тебе оце повісив?

Мартин посміхнувся, глянув на ленту коментарів - та росла на очах, невпинно, мов життя. Як у житті, в ній щомить спалахували срачі, блимали палаючі серця, крутилися щирі і не дуже посмішки, острівцями виринали світлини, не завжди пристойні, і відчайдушні, як поцілунок зненацька, зізнання.

- Напиши їм щось, - сказав Мартин. - Коротке. Вперше і востаннє, потім я буду вести, тобі часу нема.

Привид посміхнувся, забрав у нього телефона і швидко написав:

“Все буде Україна. Ваш Привид”.

Повернув Мартину його майно і попросив:

- Не вимикай коментарі ще хвильку, хай порадіють трохи.