Привид Києва

Дуже раджу подивитися спочатку оце:

https://youtu.be/kxHXHmgLeFk

І дякую творцю відео за порцію натхнення!

Шолом приємною важкістю давив на скроні, перехрестя пасків на плечах відчувалося як обійми. І ще - було тепло. Сонце било крізь скло кокпіту, пронизуючи весь ковпак, примудрялося пробитися навіть через захисні окуляри шолому. Зазвичай це була б завада, бо засліплений авіатор не бачить цілі, але Мартин не був в претензії. Намерзся за цю скажену весну до того, що кожен промінчик зараз сприймався як порятунок і жадана крапля тепла.

На приборній панелі спалахнули вогники, ніби краплини різнокольорового сонця. Мартин колись любив дивитися на світ крізь скельця, молоде напівпрозоре листя, крижинки, що ховали в собі веселкові уламки, навіть крізь обсмоктаний барбарисовий чи то дюшесовий льодяник - крізь все, що змінювало світ, додаючи йому кольору та блиску. Але дивитися на світ з ковпака рідної сушки - це незрівнянне відчуття, в якому пацанячий захват сплітався з щемливою та різкою, як удар, любов’ю до всього, що Мартин зараз бачив заздалегідь, ще навіть не здійнявшись в повітря: і клаптики полів, і сірі стрічки доріг, по яких бігали маленькі іграшкові автівки, і блиск ріки, і краєчок великого міста, що здіймало до неба кирпичики новобудов та кранів, ніби намальованих на небі тонким пером…

- Сорок восьмий, дозвіл на зліт надаю згідно плану. Чекаю підтвердження.

- Я сорок восьмий, вежа, зліт підтверджую, - відказав Мартин, і кожне слово було як повернення додому, як після довгої страшної зими побачити перший ніжний листок, що вигулькнув назустріч сонцю, як саме це сонце в склі лікарняної палати, коли нарешті зняли бинти. - Привиде, почекай хвильку.

- Чекаю, - відгукнувся той, і це теж зігрівало. Бувають щасливі дні, прозорі та радісні від весни, що йде всупереч всім негараздам та впертим холодам, а в цих щасливих днях трапляються найщасливіші хвилини, і саме така випала зараз, коли Мартин всім тілом відчував свій літак. Той біжав, прискорюючись, по бетонній смузі, серце калатало в грудях, майже еротична насолода скорого польоту пронизала кожен нерв, кожен м’яз, і ось в самий гострий момент цього задоволення Мартина нарешті прийняло небо.

- Я тут, - видихнув він проти всіх правил польотних сповіщень, але вежа змовчала. У них там і завжди так багато роботи, щоб ще чіплятися до розмов в кабіні. А Привид - Привид почув, відізвався м’яким мугиканням на межі зі сміхом - мовляв, еге ж, де тобі ще бути, зрозуміло, що тут. Мартин його ще не бачив, але вже примітив тінь його панни - темний витягнутий трикутник, що стрімголов біжав по полях, ледь встигших вкритися першим зеленкуватим серпанком. Від виду цієї прудкої тіні хотілося всміхатися. Так, вони поруч, в одному небі, чого ще можна було бажати?

Саме в цей момент щось велике і незрозуміле, а головне - несподіване, всілося Мартину на ліве око. Пляма була велика і якась незграбна, ніби хтось линув в око чорнилом. Мартин від несподіванки аж сахнувся, але наступної миті зрозумів: комаха. Це було просто сонечко, малий червоний жук з чорними плямками. Маленька істота забилася десь у шпарину та спала всю довгу холодну зиму, а тепер прокинулася і вилізла на божий світ погрітися.

- Мартине, прийом? Щось ти дуже тихий, - стривожено озвався Привид.

- В мене тут пасажир, - повідомив Мартин і посміхнувся. - Заєць. Безбілетник. Просто на носі вже сидить, Привиде. Щасливий я хлопець, вірно?

- Якийсь метелик чи що? - миттєво зрозумів Привид. - Не вбивай, не треба.

- Я тобі що, руський? - образився Мартин, обережно зігнав комаху з шолома. Невдоволене створіння здійнялося в повітря, тріпочучи маленькими крильми, зробило розвідувальне коло по кабіні та сіло знов-таки туди, де й було хвилину тому. Чи то місце було таке зручне, чи ще щось, хто його зна. - Чи цей, денацифікатор хуєв?

- Не матюкайся в небі, - суворо відказав Привид, і Мартин зітхнув: винен. Так давно не був у повітрі, що все перезабув, навіть соромно. Як до церкви зайти після десяти років занедбання: як молитися, як хреститися, кому свічку ставити? Добре хоч літати не зовсім розучився, але за це варто подякувати Привиду, який над цим сумлінно працював. - Роби як я.

Вправи зовсім простенькі. Як колись ще курсантами зеленими: зліт - проліт - посадка, зліт - відпрацювання розворотів та фігур - посадка, зліт…

Тільки вони й не думали сідати. Привида і так не повинні були по голові гладити за витрати пального та робочого часу, та й Мартин, незважаючи на довгу перерву, давно вже не був хлопцем, який не знав, з якого боку за штурвал хапатись, але… але було добре, що Привид тут. Що серед скаженого графіку знайшов дві години, щоб допомогти другу знову опанувати неймовірно велике українське небо та себе в ньому. Мартин все робив, як робила прекрасна Сашкова панна перед ним: підіймався, опускався, повторював кожен рух. Йшов за своїм другом та провідним так, як нитка йде за голкою, як ледь не все життя йшов за Сашком, що би той не вигадував, до яких шалених затій не спонукав, яку б ідею не мав в голові. Небо кружляло над ними і з ними, приймало в свої величезні долоні, де треба - підтримувало, де треба - підштовхувало, але головне - покорялося з жадібною згодою, як покоряється любощам закохана жінка, що жадає їх. Мартин давно вже не відчував такої щирої насолоди, і коли прийшов час заходити на посадку, вже мріяв ще раз піднятися і літати. Привид порівнявся з ним і посміхнувся - Мартин бачив цю посмішку навіть через подвійне скло кокпіта та кисневу маску і шолом, посміхався у відповідь і знав, що Привид теж бачить. Маски могли заважати, перепони - дошкуляти, але в головному вони завжди розуміли один одного. І бачили.

Маленька комаха, про яку він геть забув, переповнений відчуттям польоту, знудилася сидіти та знову почала кружляти кабіною. Не забути б потім спіймати та відпустити на волю, ще й примовити, як колись його вчила трирічна Софійка… як же ж там було?

- ..лети, лети, сонечко на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір'ячко! - прошепотів Мартін. Щось заважало говорити, ніби трубки, що подавали в шолом повітряну суміш, якимось чином пролізли до горла і вросли там, спотворюючи голос та не даючи дихати вільно. - Сонечко, сонечко, вилети в віконечко, полети на небо, глянь кому що треба…

Він закашлялся, і маленька істота закружляла навколо, то наближаючись до обличчя, то відлітаючи далі. Ця безладна руханина якимось чином викликала запоморочення, і Мартину зробилося зле так різко та зненацька, що він злякався на все серце: адже під ним просто зараз був аеродром, вежа, повнісінько людей, і якщо він зараз схибить та розіб’є літак…

- Sorgfältig! Doktor, geben Sie mir noch eine Dosis Beruhigungsmittel!

Різка чужа мова, яку Мартин навіть в школі не вчив, дзвеніла водночас в шоломі, що стискав голову, і чомусь вдалині. Рівно хекав та сопів апарат, що подавав повітря до трубок - і в горлі від тих клятих щупалець копилася гидь, яку так хотілося відхаркати, висмикнути зайве, вдихнути на повні груди.

- …ми тут гуляєм… - спробував доказати Мартин. Привид знову щез кудись, і лише комаха з червоними і чорними крилами стала неймовірно великою, заслала собою весь світ. - Тебе… виглядаєм…

Різкий укол в правицю змусив його здригнутися, і світ навколо поплив, завертаючись та змінюючись так швидко, що Мартин не міг схопити всі ці зміни. Земля внизу десь зникла, звичні голоси вежі перетворилися на незрозумілі вигуки чужою мовою, яка сприймалася як щось хрустке і медичне, крохмально-білі хмарки злетіли з величезного неба і запахли праскою та дезінфекцією, зайняв весь простір навколо Мартина, і чийсь суворий владний голос промовив:

- Stör ihn nicht. Der Patient braucht Ruhe.

Це він казав про Мартина, це він був пацієнтом, це…

Короткий біль в правиці вщух, і від міста ін’єкції попливло тепло, м’яке та виснажливе, ніби Мартин весь день важко працював, а потім його нагодували та посадили на сонце відпочивати, і не було сил противитися цій м’якій непереможній слабкості. Мартин ще смикнувся - посадити, посадити літак! - але навколо вже не було ніякого літака, не було нічого, окрім хрусткого білого простирадла під самим підборіддям, клятих трубок у горлянці та чогось важкого - шолома? перев’язки? - що стискало змучену голову та закривало очі так надійно, що Мартин міг бачити лише великі чорні крила маленької комахи, що закривали цілий світ.

Прокинувся Мартин від сонця. Те повзло йому по носі і лоскотало, ніби жива істота. Бачити сонячне проміння він не міг, але відчував всім тілом. До того ж гидотні трубки кудись поділися, і тепер в горлі просто стояла посуха, як і в роті. Мартин застогнав, згадуючи останній свій намріяний політ у всіх підробицях, і зненацька второпав, що він не один, що хтось ще просто зараз дихає поруч з ним, займає крісло для відвідувачів в палаті. Більше того, якимось чином Мартин точно знав, хто це. Розумів, що бути цього ніяк не може, але ж було, було!

- Сашко, - пробурмотів він, стидаючись цього короткого вмовляння. Ніби він просив, кликав і благав водночас. - Сашко…

- Я тут, - сказав Привид. Голос був цілком реальний, але Мартин зараз не вірив вже нічому. Навіть коли той торкнувся його, стис руку в теплій надійній долоні. - Прилетів, як зміг. Як ти, друже?

Питання було важке. Як він? Та хрін його зна. Мартин спробував ковтнути, але в роті було сухо, аж шкребло. Привид зрозумів, підніс йому води, і Мартин дійсно повірив в його реальність лиш коли перші краплі несмачної води перелилися через пластикове вінця і затекли йому до рота.

- Жити… - Мартин закашлявся. Гидотні трубки лишили по собі пам’ять невдоволеного тіла. - Жити буду. Як ти тут?..

- Та була можливість вирватися ненадовго, - сказав Привид, і Мартин одразу зрозумів: бреше. Не було можливості вирватися, але ж він якось зумів і тепер сидів поруч, дихав одним повітрям, тримав у губ Мартина кухоль-непроливайку, як для дітей. - З тебе ж мають бинти сьогодні зняти. Я, ну…

Вода ледь не пішла Мартину не в те горло, але він якимось дивом проковтнув її, і вона ніби миттєво випарилась - язик знов пересох. Цієї хвилини він чекав і боявся. В цю саму хвилину він міг втратити чи отримати все, програти з розгромним рахунком чи перемогти - і Привид був поруч, занадто близько, щоб мати змогу зібрати себе докупи, затиснути серце в кулак та приготуватися до страшної поразки, яка вже чатувала поруч. Краще б Привид не приїздив. Почути в його голосі зневіру та нестерпний жаль - що може бути гірше?

- Тихше, тихше ти, - Сашко читав його напружену мовчанку, як у нещодавньому сні - посмішку. Без слів та зайвих зусиль, з надприродною легкістю. - Тобі ж доктор Вайсмюллер що казав? Що найгірше - якщо залишиться як було. Повільний прогрес чи його відсутність. Нема чого боятися. Зовсім. Ну? Покликати когось?

- Не треба, - видихнув Мартин. Привидові слова зробили йому водночас гірше і легше. Так, не було чого боятися, але ж від цього страх не робився меншим. І водночас Мартин розумів та відчував, що поруч з Сашком зможе пережити навіть таку приголомшливу поразку. - Не клич нікого. Сам… сам зумієш?

Привид, якого Мартин не бачив, а лише чув, обережно торкнувся його плеча.

- Звісно що зумію, - він поклав руку на потилицю Мартина, на яку і так тиснув важкий шолом з бинтів. - Тобі хоч не боляче? Я нашкодити боюсь.

Мартин чесно спробував зрозуміти, чи боляче йому, не зміг і про всяк випадок похитав головою. Долоня Привида шорхнула по бинтах з тихим шарудінням, і щось знайоме було в цьому ледь чутному звуці, що Мартин знову згадав свій сон. Чи ж то сон, чи то мрія, що завжди жила у ньому і прожогом кинулася збуватися, як тільки наркоз відключив свідомість? Та яка, в біса, різниця.

- Не боляче мені, - сказав він, і Привид чомусь зітхнув та почав розкручувати, зрізати, знімати шари білої тканини. Мартин сидів з серцем, що калатало вже десь не в грудях, а в горлянці, і навіщось заплющив очі, хоч вони останні декілька діб і так не бачили нічого, окрім темряви.

“Хоч би не заволати на весь голос, - думав він. - Тільки б не заголосити. Дорослий чоловік, військовий, від сорому потім згоріти, та й по всьому…”

Шолом легшав, легшав, нарешті скронь, потилиці, лоба торкнулося повітря. Привид старанно оббирав якісь ниточки з гострої щітки, що встигла відрости на тім’ячку та не торопив Мартина ні словом, ні ділом. Той сидів, як прибитий, і лише відчував, як сонячне світло торкається заплющених повік. Ця тиша і це очікування неминучого нарешті стали нестерпними, і саме в цю мить Привид, ніби відчувши, стис Мартина за плечі.

- А, та що вже там! - видихнув той і розплющив очі - ніби кидався в провалля. Навколо миттю загорнувся надмірно яскравий великий світ: блакитна кімната, білі меблі, рослина на підвіконні, холодний гострий блиск ножиць, що стирчали з купи зрізаних бинтів, стурбоване Сашкове обличчя, дуже засмагле і чомусь неголене, витягнуті сонячні квадрати на підлозі, щось зелене і тріпотливе за вікном. Все це ніби вдарило Мартина в очі водночас, аж до болю, і він замружився та притис до очей долоні, як дитина, що боїться.

Привид його обійняв. Тепер це було чомусь простіше.

- От завжди ти так, брате, - промовив він тихенько. - Все й одразу. Ти потроху, потроху давай. Що зараз бачиш?

- Нічого.

Привид трошки відсторонився, і Мартин вже не втикався носом в його груди. Піксель плив перед очами, плями рухалися, ніяк не можна було зрозуміти, чи все погано, чи навпаки. Мартин мружився, кліпав очима, але не міг опанувати зір.

- А тепер? - м’яко спитав Привид і позадкував ще трохи. Світла кімната навколо нього налилася кольорами, кожен абрис, кожну деталь Мартин тепер бачив різко і чітко, ніби хтось нарешті навів правильну різкість в очах, що так довго бачили лише каламуть. - А? Мартине?

Він не міг відповісти. Сидів, дивився на новий світ навколо і плакав. Звісно, то була лише реакція на занадто різке світло. Звісно, що так.

- Я… - почав Мартин і знову змовк: в кадику ніби щось застрягло, перехоплюючи голос. - Я… бачу. Так.

Привид стрімко обійняв його і знову втис щокою до запіксельованих грудей. Потримав так, відпустив, ніби зніяковівши.

- Та вже бачу, що бачиш, - вимовив він нарочито насмішкувато. - Мені тут лікарі на тебе жалілися, казали - всю операцію літаки на смугу саджав. Добре, що хоч не дарма.

Мартин дивився і дивився. Не міг надивитися. За два роки з тої проклятущої аварії він майже забув, як це - бачити ясно та різко, у всіх найменших підробицях, а тепер згадував - швидко, щасливо, повно. Сльози текли собі й текли, він не втирав їх, аж поки краплі не побігли з підборіддя. Тоді, схаменувшись, він обтер обличчя долонею.

- Ти обережно давай, - стривожено сказав Привид. - Очі не чіпай, ще щось пошкодиш там, вони ж ніжні.

- Так мені ж не їх оперували, а в голові копирсалися, - нагадав Мартин. Посмішка лізла до нього на обличчя, як скажена, неможливо було її стримати - широку, хлопчачу, непереборну. - Ти б краще за голову переживав.

- Вона в тебе тверда, - заперечив Привид и схилився до Мартина, ніби ще досі не вірив, що - вдалося. - Точно все нормально?

- Сонечко, - сказав Мартин. Побачив зблизька здивовані очі Привида і ткнув пальцем в напрямку вікна. - Сонечко. Он сидить на шторі.

Привид озирнувся і просяяв обличчям так, що Мартину стало ніяково. Востаннє таким щасливим він бачив друга так давно, що вже не міг і згадати, коли саме.

- Я уві сні його ловив, - чомусь зізнався він, хоча навіщо каже такі дурниці, не міг би сказати ні за що. - В кабіні. І ти поруч був, літали разом.

Комашка на долоні Привида здавалася такою крихітною. Здивовано підняла вуса, коли з’ясувала, що замість звичної штори навкруги величезна жорстка площина долоні, помальована заглибинами та височинами, прорізана глибокими лініями, укріплена шорсткими мозолями, але зорієнтувалася і поповзла до пальців. Привид з Мартином дивилися на неї разом, як на якесь диво. Стурбований такою пильною увагою, жук зупинився і розчепірив жорсткі надкрила, ніби намагаючись захиститися.

- Та відпусти, хвилюється ж, - попросив Мартин, а Привид зізнався:

- Слова забув.

- Я пам’ятаю, - Мартин спустив ноги з ліжка. Встав, хитнувся, схопився за бильце ліжка в ту саму мить, як Привид його підхопив. - Нормально, голова закружилася.

- Це від незвички, - Привид обережно відпустив його, готовий схопити знову, якщо що. - Точно тримаєшся?

- Та вже не впаду, - буркнув Мартин. Вуха в нього горіли. Дорослий чоловік, військовий, еге ж. Спочатку ридма ридає, потім падає з ніг, стидовисько соромітницьке… - Давай, де ця дрібнота?

Привид струсив сонечко йому на долонь. Мартин бачив, як комаха ворушиться, задирає чорні нитяні ніжки, невдоволено перегортається, бігає туди-сюди, намагаючись усвідомити незвичайні зміни рельєфу, і сам відчував з нею деяку спорідненість: він і сам не міг ще второпати, як сильно і неочікувано змінилося життя. Нарешті, істота дійшла до його пальців і старанно подерлася догори, розгортаючи тонкі крильця під настовбурченим жорстким надкриллям.

- Ти бач, яке бойове, - посміхнувся Привид. - Ну, кажи. Воно ж без дозволу не злітає, достоту як ми.

- Ти мені ще розповіси, як це ти тут опинився, - погрозливо пообіцяв Мартин і посміхнувся. Привид відповів йому такою самою вдоволеною посмішкою, бровами кивнув на сонечко. Те вже приготувалося до зліту і сиділо на кінчику Мартинового пальця, розчепірившись і ніби дійсно чекаючи на дозвіл.

- Сонечко, сонечко, - прошепотів Мартин. Незнайома вулиця за вікном була вся зелена, тяглася до нього віттям, листям, сигналом авто, що проїхало перехрестя, навіть повітрям, яке мало зовсім інший, незвичний вкус. - Полети в віконечко.

- Долети до неба, - згадав Привид. - Взнай, кому що тре…

Комашка злетіла і кинулася навпростець туди, де її чекало складне комашине життя, сповнене незрозумілих людям тривог та радощів. Мартин проводив її політ поглядом і повернувся до Привида.

- А я знав, - сказав той. Втомлене обличчя ніби світилося таємничим світлом, і Мартин бачив цей світ і знав, що світить у відповідь - очима, посмішкою, всією душею. Ніби Привид був зіркою, а він, Мартин - супутником, що кружляє навколо та сяє відбитим від власного сонця вогнистим блиском. - Я знав, що вдасться. Мені, бляха, теж снилося.

- Що саме? - здивувався Мартин. Тепер він бачив все-все-все: втомлене обличчя, нові зморшки, навіть дрібнесенькі, яких не примічав раніше, і відтінки засмаги, і брунатну родимку у брови, і маленькі іскристі звивини в радужинах очей Привида, що так впевнено та лагідно дивилися на нього. - Що? Оце все? Тіпа дежавю навиворіт?

- Та ні, - відказав Привид. - Як ми з тобою літаємо удвох. Я ж знав, що так воно і буде. Ти, я, небо. Дохла русня. Мрія, блін, що втілена в реальність.

- Мені відновлюватися півроку, не менше, - невлад схаменувся Мартин. - Ще до цього жити і жити, я…

- Відновишся, - ствердив Привид. Про щось подумав, про себе посміхнувся, поплескав Мартина по плечу і повторив, - відновишся. Я прослідкую.

- Взнай кому що треба, - пробубонів Мартин сам до себе і, хоч запізно, загадав бажання.

Одне-єдине, що не змінювалося з самого чорного та страшного дня його життя, з мерзлого та вогняного лютневого ранку, що розрізав світ на “до війни” та “зараз”.

- Що? - здивувався Привид, але Мартин не став розповідати про те, як бажає перемоги. Яким шаленим вогнем палає серце, сповнене жаги. Жодне сонечко, та навіть тисяча тисяч їх не змогла б підняти таке важке та важливе бажання до неба, щоб хтось мудрий та могутній зміг взяти його до уваги та виконання. Це треба було робити людям, робити самотужки, власноруч.

- Нічого, - відповів Мартин. - Віршика згадую. Колись онуки будуть, їм перекажу.