Лютий березень

Доки Мартин дійшов до ангару, його ледь не здуло тричі. Такого вітрюгану він давно вже не пам’ятав: полосаті конуси вітровказувачів ледь не зривало зі штанг. З самого Мартина вітром збило окуляри; він спіймав їх, бурмочучи прокляття, знову посадив на ніс, ввалився, хекаючи, під захист стін ангару - і завмер, намагаючись не виматюкатись.

Ангар був пустий. Цілком, абсолютно, хоч очі протирай. А політного дозволу між тим не давали ще з учора, в цьому Мартин готовий був заприсягатися хоч кому!

- Привиде! А щоб ти… був мені живий-здоровий!

Жодної відповіді, звісно, не було. Мартин кинув папку, за дорогоцінним вмістом якої бігав вже тиждень, і вискочив під вітер знову. Той вчепився в лице, в куртку, в очі, кидаючись, як тхір. Мружачись та відпльовуючись від пилу, він добіг до вежі, де й зіткнувся з першим-ліпшим диспетчером. Той тільки здав зміну і йшов спати, а на Мартина подивився здивовано.

- А ти тут як? Ти ж у лікарні?

- Відпустили вже, - не задумуючись, збрехав Мартин. Лікарів он поважав і ненавидів водночас: вони робили свою роботу без зайвих сантиментів, вони ж були надійною перепоною між ним та вилітами, і саме від одного з них Мартин сьогодні почув слова, від яких досі гостро та солодко тьохкало в серці. Він ніс їх Привиду, хотів вигукнути, щойно побачить того, знав, що друг зрозуміє, розділить з ним велику і водночас ще дуже непевну радість, а той… - Де Привид? Хоча і так зрозуміло. Хто йому підписав дозвіл?

Диспетчер мовчки показав пальцем догори, і Мартин ледь не заскрипів зубами. Ну звичайно. Тепер, після настирливих та ідіотських чуток про загибель Привида, його намагалися берегти люди, що не мали жодного відношення до армії, навіть не дуже добре уявляли собі армійські порядки, але мали великі пишні кабінети і левову частку свого життя витрачали на розмови. Від цих балачок шкоди було більше, ніж від будь-якої зброї, і тепер, коли кожен з цих базікал мріяв зробити з Привида козиря в колоді власних карт, Мартин відчував до них палку та пристрасну ненависть.

- Але ж вітер! - ледь не загарчав він. - Там вже бетонку рулетом загортає, він що, сказився? А ви?

Жодної користі від нападу його гніву не було, Мартин це розумів і казився ще більше. Диспетчер дивився на нього як людина, що спить навстоячки, втомлена настільки, що не має сил навіть заплющити очі, і Мартин знав - так все і є. З самого початку війни вони не могли собі дозволити не те що виспатися досхочу, а навіть просто добрати норму, і зриватися на свого було неправильно, але…

Він глибоко набрав в груди повітря и повільно видихнув. Стало зовсім трошечки, але все ж таки легше.

- Пробач, - сказав Мартин. Диспетчер вже зовсім спав і навіть очима не кліпав. Мартин відійшов вбік, звільнивши йому путь, і той повільно пішов далі, не зачіпаючи стін та повертаючи де треба - вочевидячки, знав шлях до кімнати відпочинку напам’ять. - От же ж блін…

В вежі стояв суцільний рівний гул - голоси, доповіді і команди перепліталися, створюючи діловий шум, що дивним чином заспокоював. Мартин пройшов між схилених спин диспетчерів та безпомилково вицілив того, що вів Привида. Від того ледь пара не йшла, до того запрацювався.

- Курс шістдесят вісім… шістдесят сім, ешелон вільний. Грозова хмара за десять кілометрів, рухається у напрямку північ-запад. Прошу підтвердити прийом.

- Плюс, - крізь тріскотню та шум долетіло до Мартинових вух, і він вже зразу міг сказати: Привид зараз зайнятий. Дуже зайнятий. - Ціль на шість годин. Ціль на десять.

Мартин аж захолов: двоє водночас! А казали, що бояться літати, коли Привид у повітрі. Чи то брехали, чи тепер розцінювали його як бажану здобич. І вітер не відлякав.

- Дозвіл на зворотній курс… - почав диспетчер, перемкнувся на старшого штурмана зміни і викликав його собі на допомогу. Той моментально з’явився, зиркнув на Мартина недобрим оком, але ганяти не став - не мав часу, та й знав, що марно. - Привиде, вітер дужчає!

- Нехай, - донеслося до Мартина. У нього калатало серце, а в роті висохла слина. - До бази не йду, приймаю бій. Квадрат сорок три-п’ятнадцять, попередьте наземні служби…

Далі він замовк. Мартин знав, що Привиду зараз не до балачок, пам’ятав це неповторне відчуття люті та зосередженості, коли тебе крутить, мов в бляшанці, і в кожну хвилину вміщається ціле життя. Коли бачиш тільки небо і ворога в ньому - огидну чорну тушу, швидку і гостроносу, і за всяку ціну намагаєшся вловити її в перехрестя прицілу, що стрибає та крутиться перед очима, та не потрапити під вогняні риски, що прошивають небо наскрізь. І це коли лише один ворог, а якщо двоє…

Мартин не вмів молитися. Згадалося тільки, як легендарний командир співочої ескадрільї, Сашков дід, хрестив його на удачу і просив - збережи. Зараз Привид бив ворога, крутився і заходив то з одного, то з іншого боку - Мартин чув це так ясно, ніби сам зарза сидів поруч з ним, - і як же йому зараз не вистачало дружньої допомоги! Якою вчасною була б робота вдвох, для проводія і провідного, наскільки б спокійніше було б зараз воювати поруч, відчуваючи, як від перенавантажень стискаються щелепи та біліє в очах, аніж труситися від безсилої люті і жаху тут, у порівняній безпеці!

- Привиде, третій! - видихнув штурман. В той же час диспетчер, що досі тамував подих, щасливо та щиро виматюкався.

- Попав! Попав, їбать його в сраку!

- Костя! - гаркнув штурман, але диспетчер і сам вже замовк, його пальці відбивали по клавіатурі шалений ритм. Матюкатися він не перестав, просто робив це пошепки, і Мартин бачив, як він щерить зуби, беззвучно вимовляючи страшні прокльони і побажання руським пілотам. Мартин і сам бажав їм тільки здохнути, а от Привиду - зовсім іншого. Жити, перемогти, повернутися - до нього, до Мартина. До життя.

- Давай же, - одними губами попрохав Мартин так, ніби Сашко міг його зараз чути. - Давай, ну! Ти зможеш, я знаю…

В навушниках диспетчера так гаркнуло, що навіть у Мартина засвербіло в голові. Краєм ока він бачив, як на одному з екранів висвітилося попередження для наземних служб та пожежників: палало, без сумнівів, добряче. Чути було, як всі, хто був у вежі, дихають в унісон: хто тільки міг, вже побросав роботу і тільки дивився на екран, де шалено вертілася, падала і здіймалася знову, танцювала, як полум’я та стрибала, як серце Мартина, позначка Сашкової киці.

- Другий! - штурман аж майже впритул нахилився до екрану. - Ну ж бо, Привиде, давай!

Мартин заплющив очі. Так йому було краще видно - без радарів і локаторів, без великих моніторів і зібрання людей, голим серцем, що бачило все так ясно і чітко, що хотілося замружити цей безжальний внутрішній погляд, крикнути - досить!

Але Мартин не міг. Так вже працює душа, сповнена любові. Він бачив, як чорна трикутна туша руської Сушки виринає з-під сонячного проміння - той, от же ж гад, заходив так, щоб Привид його не бачив, - як той, зайнятий переслідуванням ворога, підставляє беззахисний бік, як ворожа гармата плюється вогнем, і розжарено-біла стрічка хижою змією кидається через небо, намагаючись вкусити літак Привида. В Мартині все скам’яніло, але в ту ж мить Привид якимось неймовірним вивертом вивів свою кицю у вертикаль, відкриваючи пострілам ворожий літак, над яким секунду тому нависав, щоб знищити. Той не встиг відвернути: біла змія втрапила йому в самісінький двигун, і в тому щось вибухнуло і зайнялося швидким полум’ям, жовтим та блакитним, ніби квітка іриса. Довгий чорний дим прослався небосхилом, відпрацювала катапульта, але кульбабка парашюту не розкрилася, а потяглася довгим безпорадним хвостом. Привид вже заходив на атаку, підминаючи під себе останнього ворога, і страшний вітер гнав до них обох тучу, в якій гриміла, гуркотіла і ляскала гроза. Довга блискавка розпорола димний слід навпіл, спритно, як добра швачка ножицями ріже тканину, і друга, нестерпно-блискуча, вдарила зверху донизу, до самої землі. Чорний загнаний звір ще крутився, огризаючись, але Привид…

Хтось потрусив Мартина за плече, і той підскочив, ледь не давши в ніс штурману зміни, що необережно схилився над ним.

- Тьху ти блін! - той відсахнувся. - То спиш де прийдеться, то стрибаєш. Ти як взагалі?

Мартин пробурчав щось незрозуміле, що могло зійти за вибачення, і швидко глянув на диспетчерів. Серце серцем, але він хотів бачити, що з Привидом все добре, і очима теж.

- Казали, ти знов на комісію подавався? - вів далі штурман. - І як?

- Нормально, - Мартин вже пошкодував, що прийшов сюди. Розмовляти на болісну тему власної неповноцінності аж ніяк не хотілося. Він нарешті угледів яскраву точку, що відмічала сталеву панну Привида, і з полегшенням зрозумів, що той повертається. Короткий передих перед новим нападом війни, не більше і не менше, і Мартин сподівався зробити цей недовгий час незабутнім. І почати з того, что відірвати Привиду його дурну голову, це ж треба - під ураганний вітер, в грозу, проти трьох!

Публіка буде в захваті, що й казати. Аби сервери телеграму витримали.

- Агов? - штурман, як виявилося, щось казав - якщо не весь цей час, то принаймні деякий. - Ти тут взагалі?

- Тут, - буркнув Мартин. - Я чимось можу зарадити?

- Я казав, - терпляче повторив штурман, - що ми тут трохи поговорили з диспетчерським складом. Ми ж не слі… гм. Коротше, ситуацію розуміємо. Є курси, не такі вже довгі, пройдеш - і будеш диспетчером, зможеш сам його водити, ну? Що скажеш?

Мартину аж заціпило. Він дивився штурманові в обличчя і мовчав. Той якийсь час теж беріг непевну тишу, що запала між ними, потім сказав:

- Зрозуміло. Ну, як знаєш, хлопче.

Мартин тільки після цього зміг вийти надвір. Вітер не вщух, але якимось чином, заховавшись за рог, йому вдалося запалити цигарку. Дим ліз в очі, лоскотав в носі, але Мартин вперто тягнув його в себе, щоб гірким та гарячим перебити ще більш гірке та гаряче, що підіймалося в грудях.

Диспетчером! Ні, це краще, ніж його теперешній незрозумілий статус, який дали - і він це дуже добре розумів - за колишні заслуги та тому, що жаліли його. Від цієї жалості Мартину хотілося вбивати. Але диспетчером… завжди бачити в небі - інших. Вести - інших. Знати, що більше ніколи не підіймешся сам, що навіть остання надія на це зникла, бо ти вбив її сам, погодившись на щось менше і змирившись з ним…

- На хуй, - шепотів Мартин, поки судомно допалював, розтирав недопалок ледь не голими пальцями та пускав залишки на вітер. - На хуй. На хуй таке життя. На хуй.

Знайомий гуркітливий голос долинув з неба, і Мартину на якусь хвильку стало легше. Хоч би там що, а у нього був Привид, і з таким другом не страшні були жодні випробування. Навіть напівсліпота, наслідок важкої черепної травми, яка Мартину переламала все життя. Якщо Привид скаже, якщо вирішить, що так треба - що ж, Мартин буде диспетчером. Не найгірше життя, якщо так розібратися. Допомагати другові, який буде робити те, що вміє найкраще в світі: вбивати ворогів, і не цуратися жодної роботи, яка наблизить перемогу - чи ж можна вигадати щось краще? Він підняв погляд і побачив її - Привидову птицю-кицю. Кажуть, неможливо розпізнати два літаки однієї серії, але це повна маячня: Сашкову панну Мартин впізнавав навіть по голосу. Він вийшов під вітер і стояв, мружачи очі, що стікали мимовільними слізьми, поки Привид впевнено та чітко саджав свою кицю на бетонку, вправно маневруючи при боковому вітрі. Навіть коли він виліз з кабіни, Мартин не зійшов з місця, і Привид сам підійшов, вп’явся пильним поглядом, від якого Мартину зробилося водночас зле і хороше, ніби тіло само не могло зрозуміти, чого зараз більше: остраху чи надії.

- Отакої, - сказал Привид, зняв окуляри і нахилився до Мартина. Пальцем обережно торкнувся щоки, холодної та мокрої, похитав головою. - Бачу, що якась хуйня, але не розумію, яка саме. Можеш розказати?

Повітря тяглося в груди повільно та неохоче, ніби його потік був зав’язаний вузлами, і вони чіплялися за все підряд. Привид терпляче чекав; від його кремезної статури до Мартина ніби йшло неподвладне жодному буревію тепло.

- Я на комісії був, - сказав Мартин нарешті. - В окуліста. В нєвролога. В хуєлога.

- Це фігурально, - зрозумів Привид. - У хуєлога тобі робить нема чого.

- Плюс два з половиною, - зопалу видав Мартин. Вітер накинувся на нього, поніс ці слова кудись, де їх закрутило і заглушило, ніби й не було ніколи. - Чуєш? На лівому плюс два. І на правому два і п’ять. Я буду бачити як раніше!

Привид притис його до себе так міцно та неочікувано, що Мартин і ахнути не встиг. В щоку вп’ялась якась тверда штукенція - чи то пряжка на ремені, чи ще щось, - вітер миттєво вщух, бо Привид собою закривав Мартина від вітра. Головним же ж, від чого перехоплювало подих, було відчуття захисту, надійного обладунку, майже родинного спокою, що був йому, одинаку, дорожчий за усі насолоди світу. Привид тримав його так, певно, менше хвилини, але за цей час Мартин встиг нагрітися на рік наперед. Потім Привид щось сказав, і до Мартина дійшло, що вони стоять обійнявшись посеред бетонки, а зовсім поруч, напевно, є якісь люди. А може, й нема нікого і нічого - принаймні, саме таке було відчуття. Ніби крім цих дружніх обіймів не існувало нічогісінько, навіть часу.

- Пробач, - сказав Привид і відпустив його. Мартин покліпав очима і з’ясував, що вітер принишк і вже не намагається зірвати волосся з голови, а окуляри з носа. - Я дуже радий, Мартине. Дуже.

- А якщо ні… - почав Мартин, і Привид різко хитнув головою.

- І не думай навіть! Все вдасться.

- А якщо ні, - з впертим притиском наполягав Мартин, - я справді в диспетчери піду. Там вимоги не такі суворі, як…

- Ти будеш літати.

Це пролунало так, що Мартин миттєво замовк і тільки дивився Сашкові в очі. Той відповів прямим, як постріл, і таким само безжальним поглядом.

- Ти будеш літати, - повторив він. - Я ще не знаю, коли, не знаю, чи треба буде тебе відправляти до Німеччини, щоб там лікарі зробили що треба, чи вигадувати щось ще - не знаю, брате. Але ти будеш літати. Ми вдвох будемо.

Мартин згадав, яким катуванням був нещодавній бій, який він бачив так ясно, ніби і не було в його медичній карті паскудного діагноза. Уявив, якою це буде насолодою - летіти і бачити краєм ока, як стрімголов проноситься поруч металева птиця Привида.

- Добре, - майже безшелесно погодився він. - Добре. І ти вже один проти трьох крутитися не будеш.

- Та вже ясно що ні, ти ж мене не пустиш, - весело погодився Привид і додав, - дякую, Мартине.

- Це за що? - здивувався той. - Я ж нічого не зробив!

- Чекав, - коротко відповів Привид і повторив, перш ніж піти, нарешті, з льотовища, що було відкрите всім весняним вітрам крижаного лютого березня. - Чекав, друже.

Мартин так і не вирішив, що на це можна відповісти.

Хіба що - наступного разу знову чекати так, як не вмів чекати ніхто інший.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.