Привид Києва

Chapter 1: 21

Тепер вдумайтесь.

Привида Києва сьогодні збили, він врятувався, добрався по землі на базу, отримав інший літак, вилетів і вже на ньому збив 21-го.

Це пізда.

Я чоловік, але хочу народити від нього дитину

у мене не має сумнівів шо йому це під силу!

***

- Це пізда, - каже Мартин. Ніс в нього почервонів та лупиться - як на гріх, примудрився застудитися саме перед війною. - Ну ти взагалі нормальний? Тобі дозволу не дадуть!

Привид просто дивиться на нього. Спина в нього болить як чортищо, від нестачі сну горять очі, в цьому Мартин впевнений.

- Та ти ж подивись на себе, - вмовляє він. - Ти ж, блядь, ледь стоїш. Тебе лікар заверне нахуй, як той руський корабель.

- Даш машину чи не даш? - питає Привид, і Мартин знає: йому хочеться швидше в кабіну. В кріслі за штурвалом зручніше, ніж навстоячки, і миттєво приходиш до тями та відчуваєш приплив сил, це він знає по собі. - Не зайобуй вже.

Мартин зітхає. Цьому спробуй ще не дати, сам же ж візьме. А потім дожене і ще разів зо два чи наскільки завзяття вистачить. Вже дешевше дати.

- Хоч поїж щось, поки перевіряти будуть, - віддається він на ласку переможця. - Бо потім знову ніхуя часу не буде.

- Не можу їсти. Кави вип’ю, - каже Привид. Мартину чомусь страх як хочеться його обійняти. Та хоча б просто торкнутися плеча. Це, певно, від полегшення: дуже вже налякався, коли почув, що Привида збили, ось тепер після того, як адреналін збіг з кровотоку, тягне наробити дурниць. - Зі мною будеш?

З ним Мартин готовий не просто випити кави чи висмалити цигарку - з Привидом, бляха, він готовий взагалі все, що би той не запропонував. Завжди так було, ще з першої їх зустрічі на Клочківській, дурними дітьми. Як почнеш отак згадувати - краще і не починати, їй-богу, бо одне тягне за собою інше, а часу нема, і все ж таки Мартин пам’ятає, як це було вперше. Коли Привид - тоді ще, звісно, ніякий не Привид, а Сашко, - спитав його те саме, тільки мова не про каву була, а про піти до дівчат в сусідню общагу.

- Буду. Чекай, згуща принесу.

Справжню посмішку видно і з-під маски. Просто треба дивитися в очі, а не на підборіддя в шорсткій щетині, що прим’ялася від маски. Мартин і дивиться, аж поки Привид не здіймає запитально брови - мовляв, ти чого? Затупив?

Та нічого. Задивився просто. Такого, звісно, казати не можна, і тому Мартин поспіхом йде за кавою і повертається, тримаючи в руках два гарячі стаканчики. Згущенки мало, і всю її Мартин вколошматив в каву для Привида. Той любить солодке. До того ж лікарка казала, що від глюкози кращає зір. Та й взагалі…

- А собі що? - пригубивши, питає той і гострим оком зиркає у Мартинову каву. - Що, все мені? Гуманітарна допомога?

- Та вже пий, - бурчить Мартин. Йому страх як не по собі. Не хочеться відпускати Привида, він же ж бачить, як той стоїть - ніби розслаблено, перенесши вагу тіла на ліву ногу, але з тою ледь помітною напругою, яка видає постійний біль. Катапультуватися двічі поспіль - вбити хребет, так теж казали. Струс, якісь там пошкодження у хребцях та хрящах, треба встигнути відновитися, і попри те, що Мартин стовідсотково впевнений, що другий раз в одну дірку не прилітає, серце не на місці. А раптом прилетить. - Зараз пригонять тобі запасну коняку.

- Кицю.

- Кицю, - погоджується Мартин. - Про тебе вже скоро нетфлікс серіали знімати почне. Я серйозно. Донька дзвонила, казала - весь тік-ток гарячим сцить.

Видно, як до ангару бігом йде той старлєй, якого Мартин послав по дозвіл, як велика гостроноса птиця ледь помітно виглядає зі свого гнізда. Ніби клюва вистромила. Привид теж дивиться в той бік, ледь помітно посміхається, і за цю посмішку Мартин життя готовий віддати, хоч вона і ховається під простою чорною тканиною.

А колись же ж боялися ковіду. Носили маски, щепилися, бризкали руки антисептиком, чекали на закінчення пандемії. Зараз смішно навіть згадувати про це. Справжні проблеми тоді навіть не починалися…

- Дурня якась, - розслаблено каже Привид, і в цьому спокої вся впевненість чоловіка, що знає свою справу і робить її як слід. Його робота - збивати. - Вони б ще фан-клуб відкрили.

Мартин посміхається. Є і фан-клуб, просто не треба Сашкові про це. Не зараз. Нехай не думає про всякі дурниці, нехай…

Блакитна птиця повільно викочується з ангару, і видно, як механіки похапливо та діловито метушаться навколо, перевіряючи все в останній - крайній, скільки разів повторювати! - раз. Привид ковтає залишки кави і дивиться на Мартина так, що в тому ніби вмикають сирену. Тіло ціпеніє, пересихають обвітрені губи, хочеться лише того, чого робити ніяк не можна.

Побажати берегти себе. Сашко не зрозуміє, вони ж тут не для цього.

- Повертайся, - каже Мартин. - Ми тобі F-35 знайдемо. П’ятого покоління.

- І півроку перепідготовки? От ти хитрий, - качає той головою, віддає Мартину ще теплий від рук стакан. - Викинеш де-небудь?

“Бережи себе, - думає Мартин. - Бережи себе. Бережи”.

Він знає, що це дурне, неправильне. Треба думати про інше, треба навіть в думках не дозволяти собі слабкості, треба думати про збитих птахів - страшних, чорних, огидних ворожих птахів, що б’ють ракетами по мірняку, - але Мартин не може. Не зараз, коли стаканчик, дешевий шматок пластику, ще гріє йому пальці.

- Викину, - обіцяє він. - А волонтерам “Фантома” закажу. Хай буде. Щоб ти наступного разу автостопом до бази не вертався.

На хвильку в Сашкових очах він бачить яскраве, прозоре, неймовірно чисте небо.

В цій приголомшливо-ясній блакиті провидінням майбутнього падає двадцать перший чорний птах.

***

Chapter 2: 30

"Привид" став "Фантомом"🔥

Після того як наш ас збив 30-го, було прийнято рішення дати йому новий F-16. Бо якось незручно, що він на старенькому літакові збиває пачками усі ті русняві "анало говнет". Треба дбати і про історію. Щоб у шкільних підручниках картинка гарніша була.

Так тримати! Слава Україні!

- Та брешеш. Де б ви його взяли?!

Мартин посміхається. За дві доби він спав десь три години загалом, і тепер у скронях тоненько дзижчать сталеві бджілки. Шалені, суко, бджілки. Донька їх любить, і у Мартина по кишенях завжди була пара штук. Тепер вона майже зовсім доросла, вчиться у Вроцлаві і, певно, береже зуби, але звичка залишилася, і зараз Мартин перебирає теплі м’які тільця цукерок, як живі малі створіння, що пригрілися під долонею.

- Та так, - з удаваною байдужістю каже він. - Я ж казав, волонтерам замовимо. А вони ж в нас сам знаєш які.

Очі у Привида вже не блакитні, а червоні від нестачі сну. Він в польоті проводить більше часу, ніж на землі, і це вже не перший день, тому шанс зробити фатальну помилку росте геометрічно. Рано чи пізно втома стане справді вбивчою, і Мартин не може цього допустити.

- Ні, ну а якщо по-чесному? - Привид обережно тре очі. Мартин пам’ятає, як воно відчувається: ніби сипнули піску або солі. В нього самого зараз перед очами пливе - як і завжди тепер після аварії, але Сашкове обличчя він завжди бачить ясно, нібі закарбувалося. - Де взяли?

- Ти краще спитай, де ми тобі взяли інструкцію з цього, блін, Ентерпрайзу, - відповідає Мартин. - Вчитися тобі ще і вчитися. То ізраїльська діаспора підігнала. Кажуть, від жидобандерівців жидобандерівцю.

Привид сміється так само, як колись у позаминулому житті, яке здається марою, що тане і мерехтить у золотавому сяйві кленів. Такі росли біля їх університетського гуртожитку - пишні, яскраві, червоно-гарячі. Якщо пройти тихою вулицею під ними, можна було дістатися парку Горького, а там курсанту завжди було чим зайнятися. І дівчата. Які ж там фланірували дівчата! Горді, статечні, показні…

Та вони - Сашко, ще ніякий не Привид, і він сам, Мартин, більше розмовляли про літаки, аніж про жіночі принади. Якось так повелося, що це було цікавіше: обидва з дитинства були закохані в небо, хоч одеситу Мартину логічніше було втрачати розум за морем. Але не так сталося, як гадалося - або, навпаки, саме так і склалося, як мало бути.

- Передаси подяку, - просить Привид, відсміявшись. Щось бачить у очах Мартина і нахиляється нижче. - Що? Знову голова?

І голова, і очі, і чорт знає що ще, але Мартин у житті не зізнається. Досить того, що тоді втрапив у халепу і вже не може літати, тільки дивиться, як літає друг - і робить все і ще трішки, щоб той літав безперешкодно, вільно, щоб його сталева птиця-киця була найліпшою, щоб встигав відпочивати та не мав жодних турбот, окрім однієї.

Вбивати ворогів. Мерзотних свинопсів, які бомбардують школи та пускають ракети по лікарнях, домівках та чергах до аптек. Мартин ненавидить їх так сильно, що важко дихати, і знає, що Сашко ненавидить теж.

У нього немає доньки у Вроцлаві. І дружини немає, навіть колишньої. Наче є якась дівчина - принаймні, Привид інколи замріяно дивиться у простір і посміхається так, що був би Мартин жінкою - певно, ревнував би. Але головна любов Сашка - елегантна сталева панна, що важить дванадцать тонн та за секунду розганяється на двісті п’ятдесят чотири метри, і от вона, нарешті з ним.

- Агов! Мартине? Друже, прийом!

Тепер в його голосі справді чутна тривога, і Мартин приходить до тями.

- Нормально все, замислився. І голова нормально.

Після тої аварії, де Мартин добряче приклався головою - дурний був, ще й не пощастило, - він почав стрімко втрачати зір. Польоти прийшлося спинити, і якби не Привид, якби не дружня підтримка, не надійне плече поруч… бачив Мартин, чим закінчують люди, що в одну мить втратили сенс і суть свого життя. Бачив, як вони зсихаються зсередини, меншають, як гаснуть їх очі, коли згасає полум’я душі. Привид врятував вже багатьох, кожен його успішний виліт - це лікарня, повна людей, в яку не вдарить бомба чи ракета, або школа, або дитсадок, які не розсиплються страшною купою цегли, що димиться, - але першим він врятував його, давнього друга.

За це Мартин любить його так, що подих перехоплює. І життя готовий віддати.

- Точно? - мружиться Привид і щось для себе вирішує. Дивиться на принадну, статечну, сповнену гордості та гідності сталеву панну, яка ще не відчувала приторку його руки, і навіть не зітхає. - Знаєш що, брате, підемо трошки перепочити. Я хоч дійсно цей талмуд подивлюся хоча б навскісно.

Дякувати богу. Значить, хоч трошки перепочине. Мартин йде, відчуваючи, як важка втома затоплює тіло, вузька казенна постіль здається найкращим ліжком в світі, і Привид, що лягає поруч та вовтузиться, щоб вмоститися на такій самій незручній постілі, бурмоче:

- Світло, блін, забули.

- Лежи вже, я сам, - каже Мартин. Його ще вистачає, щоб дотягтися до вимикача, а потім в їх спартанській кімнаті для відпочинку стає тихо і темно.

В цій темряві перед напівосліплими очима Мартина розгортається, розквітає і грає, немов море рідного міста, неймовірне українське небо, якого більше немає ніде. Воно палає, мерехкотить, йде шовковими складками, ніби прапор, лине до лиця, гладить та ніжно пестить, мов мамина долоня.

Це небо вони з Привидом завжди бачили на двох і завжди будуть. В це Мартин вірить так само міцно, як і в перемогу ЗСУ.

І як в те, що жодна сталева панна не встоїть перед Привидом. Та й та, що з плоті і крові - теж.

Та й чоловікам деяким краще б...

Цю думку Мартин не докінчує. Спить.

Їх палаюче небо спить теж, укриваючи землю долонями.

Chapter 3: 34

- Крі-во-ла-пов, - розтяжисто читає Гук. Він взагалі з таких, повільних і неквапливих дядьків, які спокійно збираються, спокійно беруть зброю в засмальцьовані важкою працею руки і так само спокійно, без зайвих емоцій вбивають ворогів одного за другим. Пілотний шолом в його великій руці здається порваним м’ячиком, з якого вийшло все повітря. - Кріволапов. І якого хуя він сюди приперся?

Гук родом з Полтавщини, а прізвисько взяв від дружини-западенки. Воно значить “водоспад”. Мартин тільки раз її бачив, і то на бігу - з колежанками-вчительками привозила зібрану допомогу, - але їй, здається, підходить. Галаслива, швидка, невтомна…

- Штурман всьо, - підсумовує Гук, не чекаючи на відповідь. - А пілота, суку, взяли?

Мартин знизує плечима. Йому не докладали, не на Сушці ж ганятися за збитим втікачем. На Сушці його вже наздогнав Привид, тепер черга інших…

- Хоч би не пристрелили під гарячу руку, - каже він, щоб щось сказати. Вочевидь, це залежить лише від долі, навіть не від наказу: чи пристрелять цього вилупка, спіймавши, чи ні. Якщо вирішить відбиватися…

На його місці Мартин би нахуй застрелився ще до того, як вперше сісти за штурвал. Або в колисці здох, всім би було краще.

- Нє, - серйозно відказує Гук, - він нам для Гааги треба. Сука, по мірняку працювати.

Мартин з подивом чує в його голосі справжнє почуття. Ненависть, глибоку глуху лють, велику настільки, що вона випирає з колеги по страшній роботі-війні з усіх боків. Вона в посивілих від гніву очах, в рухах брудних пальців, в усій поставі, навіть в тому, з якою відразою він тримає закривавлений шолом. Нема нічого дивного. Конкретно цей уйобок день за днем утюжив Чернігів. Мартин краєм ока бачив наслідки, і йому, військовому, цього вистачило з головою. Тут аби на шматки живцем не розірвали.

Над їх головами звично здригається небо, і Мартин посміхається крізь лють. Він знає цей літак, впізнає за голосом. Тільки дурні вважають, що всі літаки однакові. Що всі пілоти - більш-менш схожі: витримані, зі швидкою реакцією, без зайвих рефлексій. Хєр там вони однакові. Привид аж з лиця спадає, коли бачить, що ця тварюка і йому подібні роблять в Харкові, Сумах, Охтирці, повсюди, куди добралися, і попри всі зусилля Мартина літає все більш відчайдушно. Що з цим робити - незрозуміло.

- О, - каже Гук, - чуєш? Взяли.

Справді, десь з зеленки чутно галас, когось ведуть, ніби звіра, тріщать кущі та гілки. Нарешті, на світ являються двійко побратимів - Мартин забув, як їх звати, але вони обидва з чернігівських лісничих, знають тут кожен закапелок, кожну галявинку, кожну гілочку та кожний кущик, - і між ними, важко хитаючись на ногах, шкандибає товстун в синьому комбінезоні. З розірваної щоки струменіть кров, плямуючи перед колись білої футболки, в очах пусто - це шок, Мартин таке вже бачив. Хтось з хлопців-шукачів, вивернувши звідкілясь, різко та болісно б’є русака по кнурячому кендюху.

- Відставити! - рявкає Гук з несподіваною злістю, і Мартин бачить - він би й сам. З превеликою насолодою. Але не можна. - Він полонений!

– Сука він! - зривається у відповідь. - По спальнику ракетами хуярить! А-а-а, блядь…

Хлопця перехоплюють, відводять вбік, хтось дає йому прикурену цигарку, якою він і до губ не зразу попадає: дуже вже трусяться руки. Він чернігівчанин. Та всі вони зараз трошки чернігівці, сумчани, харків’яни, херсонці - українці, навіть ті, хто не має навіть краплі української крові. Он як Гук. Він хоча й з Полтавщини, але за походженням чистопородний московит. А душою - свій. Мартин колись сумнівався, не знав, що сильніше, кров чи душа. Тепер знає напевно.

- Тихше, - каже Гук, и від цього короткого слова полонений починає труситися, як у пропасниці.

- Я сдаюсь! Сдаюсь! Не стреляйте!

- Сука, - каже Мартин. Він не збирався, воно якось само собою. Його нудить від огиди, і таке відчуття, ніби груди набили мокрою ватою, мов у ляльки. Серцю немає де битися вільно, вдихнути глибоко теж нема куди, і це дуже болить. - От же ж сука.

Тютюновий дим обпікає рота - гіркий, міцний. До війни Мартин кинув палити, але яке там, знову почав. Інколи здається, що він збожеволіє, якщо просто зараз не ковтне гарячої сірої отрути. Привид це не схвалює, але і не осуджує. Ще б пак. Мартин сам бачив, як він кам’яніє обличчям, коли десь чує новини і не може не бачити, що саме стоїть за кожним “були обстріляні жилі квартали міста”.

- Тварюко ти гнойна, - каже хтось і ледь спиняє руку. - Гніда. По жінках з дітьми лупив! У мене теща в Масанах!

- Я работал по координатам! - верещить кнур, і з Мартина досить. Гарячий гіркий дим застилає очі, так що в них виступають сльози - теж пекучі та полинові. - Я работал!..

- В пеклі ти работал! - гарчить Мартин. Зарікався ж не дивитися новин, тільки оперативні зведення, але інформація, як вода, протікає в шпарини і щілини, тут не вбережешся. - Хулє ти сюди поперся, свиното?!

Все ж таки він бере себе в руки і відходить, бо не впевнений, що втримається і не затопить руському в обличчя. Не можна. Це цінний свідок. Може, і справді до Гааги доживе.

Телефон починає вібрувати в кишені, і Мартин вихоплює його побите тверде тільце, бачить знайомий номер. Це Привид вже сів і хоче знати, куди його біс заніс.

І, проти всіх жахіть війни, Мартин несвідомо починає посміхатися.

Він ще не знає, наскільки цінного свідка їм вдалося взяти, як не знає і того, що за пару-трійку днів російські пілоти перестануть потрапляти в полон, бо їх парашути перестануть розкриватися. Масово, самі собою. Просто так співпало, і, кажучи словами одного воскреслого журналіста, “родіна тебя всегда бросіт, синок”.

Нічого цього він не знає. Просто посміхається і видихає дим - в грудях, нарешті, розклало, серцю є місце битися. Як воно так працює? Хрін його зна. Але ж працює, і це найголовніше.

- Привіт, - каже він, і недопалок обпікає йому пальці, а якась вже звична, але незрозуміла гарячінь обпалює серце. - Цей вже тридцять четвертий. Ти їх всіх сьогодні вирішив перебити чи щось на завтра лишиш?

Привид переводить подих і каже:

- Де ти в біса взагалі? Їдь до мене, бляха.

Серце колотиться як дурне, як скажене. Як щасливе. Навіть зараз, навіть тепер - після Охтирки, Сум, Харкова, Чернігова, Маріуполя. Після руїн та жінок з дітьми, засипаних камінням та пилюкою. Вбитих, розтерзаних, розтрощених людей і життів. Навіть зараз.

- Скоро буду, - каже Мартин. - Перепочинь поки що.

В цю добу Привид збиває ще двох. Так вже склалося.

Нехуй шастать.

Chapter 4: 38 - 41

Здавалося б, шолом має тиснути, а маска - заважати, одначе ж ні. Під маскою миттєво стає комфортно, спокійно. Повітряна суміш лоскоче ніздрі, спалахують звичні вогники на системі зору, надійною важкістю на плечі лягають фіксатори, і літак ніби відзивається на доторк руки, що вже стала йому рідною.

Олександру теж випадає розкіш перевести подих. Тільки що на землі була звична передполітна хапанина, коли головою вже в повітрі, а ногами ще біжиш по бетонці, і кожен крок занадто повільний, ніби застряг ногами в річковому мулі або в піску, а тепер зверху опускається ковпак, і - все. Мамо, я в хатинці. В своїй хатинці.

В дуже непогано озброєній хатинці, що вже тут казати. Дякувати керівництву тут не те щоб було за що, але дали - і те добре. Передполітний чек-лист добігає кінця, долоні під рукавичками вже сверблять від передчуття штурвалу, коли в навушнику лунає голос, який він часто чує навіть уві сні:

- Привиде, викликаю.

- Плюс.

- Затримайся на хвилину. Дуже треба.

Що це ще за хєрня, питається? Але Мартин не просив би даремно. Олександр перехиляється на сторону, не відстібаючи фіксаторів, дивиться, як по бетонці до нього біжить Мартин. Світле волосся чубом стриміть над лобом, на розпашілому обличчі - роздратування навпіл з провиною.

Підіймати ковпак та повертатися в непривітний зовнішній світ зовсім не хочеться, але ж це Мартин. Його друг, навіть більше, ніж друг. За довгі роки поруч вони ніби вросли один в одного. Він таке бачив у дерев, що живуть поруч та інколи так сплітаються корінням та гіллям, що не розчепиш, не одразу навіть зрозумієш, де скінчається одне й починається інше. Зараз без слів зрозуміло: Мартину ніяково, що він смикає отак, перед самим злітом, але варіантів нема: мусить.

- Що таке? - питає він, коли Мартин, хекаючи, видряпується на трап. - Що трапилося? Відбій?

- Та яке там, блядь, відбій, - Мартин лізе в кишеню і витягає телефон. - Сказали срочно аж усратись, довбойоби штабні, сука блядь…

- Не матюкайся, - просить Привид. Мартину не личить. Ні, може й ввернути слівце-інше, але просто зараз матючиння здається неприроднім на цих тонко вирізьблених вустах. - Що трапилось, льотне завдання поміняли?

- Хєр там… - Мартин крізь шолом бачить його очі, переводить подих і вже спокійніше каже. - Треба фотку зробить. Для піару. Тьху ти. Для бойового духу в соцмережах.

- Вони там точно головою йобнулись, - каже Привид. - Мене-то не видко буде, а ти в масці відобразишся!

- Фотошопом затру, - каже Мартин, але Привид хитає головою. Знає він, які бувають спеціалісти.

- Взяли б, бляха, із Топ Гану, - бурчить він, відбирає телефона. В рукавичці йому незручно, Мартин це розуміє без слів та стягає її з лівиці.

- Давай вже, блін, пілі селфач, - він зітхає. - Що написати? Є побажання?

Лискуча куля шолома не влізає в кадр, і Привид невдоволено совається в кріслі. Нарешті, ловить своє зображення і натискає на гашетку. Тьху ти. Робить знімка.

- Пальцями ще ракету візьми, - радить Мартин, і якби це був хтось інший - вже отримав би на горіхи за знущання. Але Мартину можна.

- Може, ще танка на долоньку посадить? - гримає Привид, одначе складає пальці правиці, ніби охоплюючи недобру білу голівку ракети та робить ще знімка. - Все, забирай, блін!

- Я тебе кохаю, - серйозно каже Мартин. - Хто б інший вже за руським воєнним кораблем послав би.

- Когось іншого і послав би, - Привид віддає йому телефона та дивиться Мартинові в очі. Оця паскудна каламуть, що з’явилася після аварії, на мить ніби розчахнулася, і в двох каро-зелених яскравих вічках він бачить все, що Мартин мовчазно та вперто носить у собі. Добре, що його лице зараз прикрите - не втримався б. Як хочеться знову літати парою, як колись, якими вони були дурнями, що не цінували цієї радості раніше… - Але ти теж не наглій.

- Не буду, - обіцяє Мартин і вдягає його долоню в теплу рукавицю. - З богом, Привиде. Надери їм дупи.

- Оце і напиши, - каже Привид, знаючи, що про дупу не пропустять. Напишуть щось романтичне, бойове. Та й байдуже.

Він сподівається як слід надрати руських дуп. Треба ж за сорокет перевалити.

Chapter 5: 41

Пам'яті Ан-225 "Мрія", яку знищили руські окупанти і загарбники.

Але ми її відродимо, тому що Мрії не вмирають.

***

- Давай, Мартине, в тебе п’ять хвилин! - швидко каже Галя. Псевдо в неї таке, що не одразу вимовиш: кендериця. Мартин спочатку думав, що то щось образливе, потім - що справа в зачісці, в тугій косі, що дійсно схожа на чепурний золотавий качанчик дрібної кукурудзи. Це вже потім виявилося, що Галя має такі спритні руки, що в них миттєво може сховати майже все що погано лежить - і перекласти туди, де воно буде працювати з повною віддачею, а кендер взагалі якась фантастична тварюка, що вміє тягти все що гвіздками не прибите. Саме кендерку Галя грала в останній довоєнний сезон рольових ігор, і ось - пристало.

Одним словом, простіше вже прийняти як є. Кендериця то кендериця, не якась там драконяча матір, і то вже хліб.

Мартин йде за нею поспіхом, пірнає під низьку білу стелю, завертає праворуч. Десь дзвенить скло, гостро пахне якимось лікарським начинням, долинають голоси - в жодному немає паніки, і Мартину стає трохи легше, - і, нарешті, в маленькій кімнатці з без вікон він бачить Привида.

Той сидить, схилившись набік, і повільно кліпає очима: приходить до тями. Комбінезон з нього стягли до пояса, видно, що по спині розтікається здоровезна червоно-синя пляма гематоми, але це все повна хєрня. Те, що найбільше лякає Мартина, не має до синців жодного відношення.

- Йди сюди, - каже він, не даючи собі клопоту задавати ідіотські питання на кшталт “як ти?”, “що трапилося?” і навіть “чим тобі допомогти?” Привид хуйово, це і так очевидно. Трапилася війна з усіма її звірствами, а от допомогти… допомогти Мартин може спробувати. Аби ще тільки вийшло! - Давай. Ось так.

Привид весь ніби з каменю. Застиглі скрижанілі плечі, набухлі вузли на вилицях та підборідді, осклянілі очі - шок, це зрозуміло. Мартин його не засуджує, він теж бачив той ангар. Але часу обмаль, ось-ось з’явиться яке-небудь начальство - воно завжди напоготові, аби з’явитися у найгірший момент, - і якщо хтось зі штабних побачить Привида в такому стані, то хрін йому, а не штурвал та бойові виліти. Тому Мартин притискає до себе стрижену голову з пасмами сивини на скронях і тримає так. Час калатає в ньому скаженим метрономом, швидко, швидко, ще швидше! - але Мартин гладить цю нещасну посивілу голову і мовчить так голосно та щиро, як не можуть звучати жодні слова.

- Тільки каркас, - нарешті, каже Привид. Голос в нього скреготливий, ніби теж з каменю. Один кремінь тре інший, аж до гострих болісних іскор, що підпалюють щось і в Мартині теж. - Тільки каркас. Кабіна, ліве крило, частково фюзеляж.

Мартин не стільки слухає ці важкі кам’яні слова - як вони підіймаються з глибин, незграбно котяться, лунко стикаючись між собою, як викочуються назовні і падають, падають…

З кожною такою каменюкою Сашку стає легше. Мартин пестить гостро наїжачену зачіску, пропахлу димом та сморідом згарища, і слухає, збирає це каміння. Перекладає до власного серця, що щемить все дужче.

- Навіщо?! - відчайдушно видихає Привид. Його подих гаряче торкається Мартина під груддю, застрягає в теплій флісці, вовтузиться в ній, як маленька тваринка, і так хочеться накрити долонею, затримати, втішити. - Нащо? Що це за… нелюди, орда! вона така була одна-єдина в світі, це як Джоконду!..

Він замовкає, бо Мартин міцніше притискає його до себе. Нескладно притуляється стегном до столу, на якому ще парують скривавлені серветки і ще якийсь медичний мотлох - Галя не встигла прибрати, але зараз повернеться, треба встигнути. Конче треба. Не можна лишати в такому стані не тільки Привида і друга, а взагалі будь-яку живу людину. Сашко завжди обожнював цей літак, відносився до Мрії як до живої їстоти, хотів коли-небудь власноруч нею кермувати… і ось.

- Буде друга, - каже Мартин так жорстко і твердо, ніби всі камені чужого відчаю склалися в надміцний незламний щит, яким він просто зараз закриє Сашка від горя. Дасть відсапатися, перевести подих, ковтнути води - отямитися, щоб жити далі, навіть коли мрія всього твого життя, заповітне бажання порохом просипалося з безсилих рук. - Чуєш? Буде друга. Відбудуємо. Ти її ще обкатувати будеш.

- З тобою.

Так тихо, що Мартин скоріше відчуває дотик цих слів, ніж чує їх. Знову гладить суворий сивий їжак волосся і запевняє:

- Якщо захочеш - зі мною. Ну? Разом. Віриш, Сашко?

Довгий преривчастий вдих - і у відповідь тихе, але тверде:

- Вірю. Все, друже, пусти. Вже пройшло. Щось мене так поплавило - сам не думав.

Відпускати Привида не хочеться, але Мартин покірно робить крок назад, озирається, шукає йому щось прикритися. По плечах вже мурашки повзуть, кому це треба? Нікому.

В дверях виникає Галя, бачить, що все вже під контролем, і, ховаючи полегшення, сварить:

- Розвели тут! Привиде, тобі взагалі лежати ще треба, я що казала? Лягай!

- Просто зараз, навіть не повечеряємо? - язвить Привид, і Мартина зненацька роздирає сміхом, як Привида нещодавно роздирало каменями страшної втрати. Він пирскає, пхикає, намагається затиснути рота долонею - яке там, сміх так і лізе з нього, як лава з вулкану.

Коли Галя підносить йому ватку з нашатиром, він все ще сміється - майже болісним, нездоровим, неприродним сміхом. Від нашатирю перехоплює подих, і Мартин нарешті знову приходить до тями.

- Все, - каже він. Привид дивиться на нього с сумнівом. - Правда, все.

- Добре, - каже той. - Тобі - повірю.

За три дні потому флайрадар починає показувати, як над Києвом невтомно і грізно кружляє Мрія із позивним "FCKPUTIN".

Коли Мартин показує це другу, Привид тільки міцно стискає його плече.

Chapter 6: 53. Будемо жити.

- Заїдь ти до них, може, тебе послухають, - просить Сашко. Він ніколи не просив Мартина про дріб’язкові речі, і зараз так само. Бо ця - не дурничка, у нього вже котрий день серце не на місці. - Це ж я їм онук, а до тебе вони завжди прислухалися.

- Коли це таке було? - Мартин справді намагається згадати - і вірно. Сашко весь вдався в дідуся, славетного капітана Титаренка, який провів свою другу ескадрілью від рідної Київщини аж до Берліна, і як раз за це обидва старики і вважали його ще тим шибеником. Але до найліпшого друга свого бешкетника Леонід Федорович та Ольга Ярославівна ставилися аж ніяк не краще. - Коли нас за вуха з планера знімали?

Було і таке. Ох, та чого тільки не було. І ледь не піднятий на крило планер, і канатна дорога в зелених вербах над Десною, куди обох пацанів здавали на все літо заклопотані роботою батьки, і стрибки з парашутом, зробленим з старого простирадла, і страшна евакуація вісімдесят шостого, і тепле море під Одесою, і взагалі все те яскраве, дорогоцінне, незгорянне, що зветься скарбами дитинства та лежить у кожній живій душі - і що вони з Сашком ділили на двох.

- А хоч би й тоді. Мені обіцяли дупу надрати, а тобі - тільки вуха, - суворо нагадує Привид. - Врешті, я вже намагався, язика собі обідрав - не слухають. Може, хоч тебе…

Мартин довго їде - спочатку труситься в попутці до міста, нашорошеного війною, потім через метро, що стало величезним бомбосховищем, добирається до стадіону і, нарешті, повз блокпости прямує у самісінький центр, де в старому будинку, облямованому розписними кахлями, вперто живуть двійко старих, що навідсіч відмовляються їхати в евакуацію.

Товсті двері, широке чисте парадне, смішний старий ліфт у дротовій чорній сітці, целулоїдна кнопка дзвінка - і після довгого очікування, сповненого тихими старечими кроками, клацає замок.

- Мартине!

Стара до прозорості жінка з тонким сніговим пухом волосся, що прибране в зачіску, повільно рухається просторою кухнею. Мартину ніяково настільки, що пальці на ногах підібгаються самі, він каже:

- Ольга Ярославівна, та я не голодний, я… я давайте допоможу?

- Сиди вже, помічник, - лунає незворушна відповідь, і сухий старик навпроти ледь помітно хитає головою - мовляв, не чіпай її, не треба. Але сам підіймається, стукає палкою по блискучо-чистій підлозі, тягнеться до широкої тарілі з печивом, виставляє на стіл.

Мартину страх як хочеться дати їм хоч щось. Грошей обидва не візьмуть, це очевидно. Ліків в нього нема, та і це ж треба знати, які саме ліки! Він майже в розпачі дивиться на те, як неймовірно стара жінка, прозора, ніби прадавня викопна мушля, повільно готує для ньго чай, кладе в кришталеву розетку сухе київське варення, як накриває на стіл так само звично, як робила це сім десятків років поспіль, а то й довше…

Тут його, нарешті, пробиває думкою, і він швидко каже:

- Я зараз. Машину переставлю і назад. А то евакуатори…

Нічого розумнішого в голову не прийшло, які там в біса евакуатори! На фронт відправлено все, що може рухатися - і воно їздить, возить, труситься розбитими дорогами, тягає непідйомне тіло війни, рятує тих, кого ще встигають рятувати, довозить хліб, воду, ліки, зброю, одяг, очманілих від страху та крижаних від гніву людей. Тут вже не до того, хто як напаркував свою сталеву ластівку, але старі люди - що малі. Вони завжди думають трошки в минулому, як діти - завжди трошки в завтрашньому. Тому Мартина ніхто не зупиняє, тільки Ольга Ярославівна вслід йому суворо каже:

- Багато не пали. І взагалі кидай цю потворну звичку. Дівки любить не будуть.

Вона завжди так каже, і він завжди відповідає так само:

- Так спочатку ж літаки!

Знову двері, парадне, мармурові сходи, начищені до блиску - ані пилиночки, ані папірця, тільки між горщиків з квітами на вікнах сидить забутий кимось м’який заєць з довгим рожевим вушком, - і вулиця, повна димного весняного світла, знову приймає Мартина. Чергу він бачить відразу і розуміє, що бачив її і десять хвилин тому, коли поспішав повз неї, просто не відмітив її у свідомості, бо де він і де черга.

Дружина б вже мозок виїла. Десертною ложкою. Та й бог з нею, з Настею, казали ж йому з самого початку: не бери за себе росіянку, гірше того, москвічку. Не послухав, думав, що самий розумний, ото і маєш собі. Хоча і це вже такі давні справи… але ось що робити з чергою? Мартин у житті своєму по головах не ліз.

Він зупиняється в самому хвості довжелезної змії, що тісниться між стіною будинку та червоно-білою стрічкою, якою за якимось дивом затягли проміжки між тоненькими молодими каштанами. Попереду нього важка жінка в драповому старому пальті, поруч неї дівчинка водить пальцем по розписних кахлях, що прикрашають стіну.

- Аня, перестань! - різко каже жінка. - Сколько можно!

Попереду хтось розмовляє по мобілці, чутно тільки “їхати… Кривой Рог… Польща пропускает, только ждать долго… да ты шутишь, что ли? Какое там! Кому мы тут сдались, все нас бросили!..”

- Мама, - по-дитячому голосно каже Аня. На вигляд їй років шість. - Мама, а дядько - воєнній?

Жінка повертає голову. Дивиться на Мартина, ніби шматує його поглядом, і одного цього достатньо, щоб знати, що буде далі. Він весь підбирається серцем, змушує себе приготуватися до образи, пекучого болю несправедливих слів, до всього, що може сказати військовому власної країни жінка, що ночувала з онучкою в бомбосховищі, а тепер три години поспіль стоїть у черзі за молоком в центрі Європи. В двадцять першому сторіччі.

- Военный, - повторює вона і якось ніяково, ніби вперше у житті, поправляє себе. - Військовий. А что же вы молчите, господи? Идите вперёд.

Це настільки несподівано, що Мартин робить крок назад. Натикається на когось. Той не зойкує, а каже густим голосом:

- Давай-давай наперед, синку. Люди, пропустіть! Це ж свій, ну!

- Та ви що… - починає Мартин, але його ніби підхоплює струменем бурхливої ріки, тільки замість води - люди. Кожен торкається його, підштовхує, намагається потиснути руку, щось вигукує чи шепоче, ніби передає з рук в руки, аж поки все величезне зміїне тіло не лишається позаду, а перед Мартином з’являється страшно втомлена жінка за наспіх переобладнаним прилавком. Окрім молока, привезли ще й хліб - велика цінність! - і навіть яблука.

- Що вам? - питає вона, і Мартин розуміє, що вона його не бачить, що спить з відкритими очима, а замість себе залишила працювати те, що зветься автопілотом. - У нас тільки готівкою.

Мартин бере три літри молока, буханець хліба і два кілограми яблук. Великий скарб для двох старих, які не те що чергу не вистоять - дай бог, щоб змогли самі спуститися до бомбосховища. Звісно, до них має їздити соціальний працівник, але де він, той працівник…

- Двісті чотирнадцять гривень п’ятдесят копійок, - каже автомат по формі продавчині, і Мартин ще не встигає витягти гаманця, як хлопець геть не військової зовнішності, що був у черзі першим, витягає з вуха ейрпод і каже:

- Я заплачу. Йди, солдате, бий цю наволоч.

Такого пекельного сорому Мартин в житті своєму не відчував. Він нащось намагається витягти гроші, але хлопець - підрізані штані, якесь дурне чортишо на шиї, дорогий телефон, - відтісняє його плечем і повторює:

- Я заплачу. Блін, в мене цигарок тобі нема, тільки стіки…

Мартин швидко йде геть - боїться, що не зможе видихнути все те, що стоїть та млоїть в грудях, - і тільки в останню мить чує, як Аня питає у бабусі:

- А він танкіст? Как папа?

- Нет, детка, - відповідає та і швидко витирає очі. - Нет. Он лётчик.

В великій квартирі, де відлуння ганяється за відлунням по поцяткованному сонячними зайчиками паркету, пахне малиною і домом. Де вже Ольга Ярославівна знайшла те печиво, Мартин намагається не думати, але кладе свої подарунки і каже:

- Це з адміністрації передали, а я забув. Від Кличка. До дня… до дня українського добровольця.

Леонід Федорович дивиться на нього з насмішкуватою повагою і підіймає палець - мовляв, молодець, хлопче, гарно брешеш.

- Ми ж не добровольці? - дивується Ольга Ярославівна, бере одне яблуко - рум’яне, червонощоке, - і дивиться на нього, як на диво. - Але дуже вчасно. І молоко…

- Сашко дуже просить, щоб ви їхали, - каже Мартин, поки йому ще не поплавило серця і він може думати про справи. - Дуже просить. Ми допоможемо, правда. У Львові красиво, спокійно, ви ж завжди хотіли там погостювати, і це ненадовго зовсім. Тиждень-другий - і назад!

- Ні, - тихо і твердо каже стара. Ставить перед Мартином чашку чаю, кладе те саме яблуко - вже мите, порізане на рівнесенькі скибочки, коли тільки встигла! - Ні. Ну сам подумай, яка з мене львівянка? В мене і вишиванки нема.

- Ольга Яросла…

- Ні, - так само тихо, але вже жорстко відповідає вона. - Сашкові скажи - у нас все добре. Сусіди приходять, хто залишився. Соціальна дівчинка вчора звонила, аж плакала - не може з лівого до нас дістатися. Обіцяли, дадуть когось іншого. Та ми й самі…

- Будем жить, - каже старий, і на мить Мартин бачить крізь зморшки та сивину, крізь старечу гречку по всій шкірі та вицвілі від віку очі - того, молодого й жвавого, впевненого, щирого Маестро, що гнав окупантську наволоч з неба над рідною Україною. Що довів свою співочу ескадрілью до Берліна і назад. Що на дотик, на смак, на подих визначав, що б’ється над рідною землею і дихає її неповторно-блакитним небом. - Чуєш? А Сашку скажи, я ним пишаюся. Тільки прізвисько дурне, Привид якийсь. Звали б Месником.

Мартину дуже хочеться сказати, що Месники вже є, що це супергеройська франшиза, одна з багатьох, і що всі вони, всі ці Бетмени та Супермени, навіть взяті разом, заслабкі порівняно зі справжніми. Що тепер діти будуть клеїти на шкільні рюкзаки і пенали не Залізну Людину чи Чоловіка-Паука, а портрети Шевченка та Франка в бойовому строї. Але він мовчить, сьорбаючи чай з варенням і яблуком, а про печиво каже:

- Сказали, і так товстий, в кабіну не влізу.

В кабіну він не влізе за іншої причини, але не треба турбувати старі підтоптані серця. Найчистіші, найміцніші, які він у житті своєму бачив. Нарешті гостювання сягає кінця, і він збирається, незграбно тупцяє в передпокої та ніяк не може відкараскатися від почуття, ніби бачить обох старих востаннє.

Це хєрня, повна хєрня, просто він втомлений, от і лізе в голову маячня. А ще від Сашка вислуховувати, який він молодець, двох старих не зміг умовити поїхати в безпеку. І вислухає ж…

- Йди сюди, синку, - каже Леонід Федорович. Прихиляє палицю до стіни і міцно, не по-старечому дужо обіймає Мартина за плечі. - Ну. З богом. Сашка поцілуй.

- За яблука спасибі, - підтримує чоловіка Ольга Ярославівна. - Тепер точно вистоїмо. Чорта їм лисого, а не Київ.

Мартин виходить, ще дихаючи запахами непокинутого житла, паркетного поліролю, яблук, малини та чаю, двох старих людей, квітів у горщиках, величезної бібліотеки аж під стелю, мільона різних дрібниць, дбайливо підібраних в одне довжелезне життя на двох, і не бачить, але відчуває, як старий Маестро хрестить його в спину.

- З богом, - шепче він. - Сашка бережи.

І закриває двері.

Мартин палить, як давно вже не палив. Втягаючи дим на повні груди, в яких щось клокоче і не хоче розходитися, хоч плач. Плакати він не може теж, хоча це було б полегшенням, але яке там. Був би жінкою, може, було б легше. А може, й ні. Точно ні, якщо згадати сухі очі Аніної бабусі. Де зараз її син-танкіст, на яких теренах боронить Україну?

Мартин на мить підіймає очі до високих вікон старого будинку в розписних кахлях і бачить - справді бачить! - сто раз бачену стіну в пожовклих фотокартках. Літаки, літаки, літаки, співоча ескадрілья у повному - ще тоді повному! - складі, Сергій Скворцов, знову літак, цей окремо, з нотними знаками на фюзеляжі…

- Будем жить, - погоджується він і йде геть від будинку, що став фортецею Києва разом з усіма своїми товаришами, і двох старих героїв, що обрали його боронить замість бігти.

Поки є хтось, хто захищає своє, жодних шансів у ворога немає.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.