ТВОЇ СІРІ ОЧІ.

Наталка прокинулася від того, що двері кімнати гучно зачинилися. Вона протерла очі й подивилася на донечку. Та вперше за чотири місяці спала спокійно.

 До кімнати зайшов Петро. Він щойно повернувся з роботи.

— Петю, тихенько, — прошепотіла Наталка. — Оленка вперше уві сні посміхнулася, а ти дверима грюкаєш.

— Я наче тихо увійшов.

— А хто виходив з хати?

— Наталочко, ти дуже зморилася, тобі, мабуть, щось привиділось, — заспокоїв чоловік дружину. Жінка швиденько зібрала на стіл і сама сіла з чоловіком вперше за день хоч щось з'їсти. Повечерявши, Наталка приготувала купіль для дитини й підійшла до колиски. Дівчинка прокинулася й шукала маму, втягуючи носиком повітря. Жінка поклала немовля на своє ліжко й розгорнула пелюшки. Малеча почала потягуватися, підтискати ніжки, вона кулачками терла оченята й на її обличчі сяяла легенька дитяча посмішка.

— Петю, поглянь. Вона дійсно навчилась посміхатися. Здається, що їй вже не так болить.

— Дай, Боже, нашій дитині полегшення, — вимовив Петро, з надією, що Господь почує його слова.

Після купання Наталка погодувала дитину. На диво мала за весь вечір ні разу не заплакала.

На дворі стемніло і молоде втомлене подружжя лягло відпочивати. Наталка злегка гойдалка колиску, наспівуючи якусь пісню. Петро дивився в стелю. Він не міг заснути. Думки, одна страшніша за другу, лізли в голову. Чоловік почув, як тихенько засопіла його дружина. Він підвівся й подивився на дитя. Оленка спала, а ротик її застиг у чарівній дитячій посмішці. Раптом вона заворушилася. Петро злякався, щоб не дай Боже чого не трапилося з його донечкою. Та мала заплямкала, наче вона уві сні цмулила мамині груди, трішки пововтузилася й спокійно заснула.

— Мамо, мамо! Поглянь на кицю!

Рудий Мурко бігав біля дівчинки, яка тримала у руці пір'їнку, прив'язану ниткою до палички. Кіт ставав на задні лапи й намагався то з одного боку, то з іншого схопити іграшку.

— Оленко, донечко! Іди-но сюди. Дай я тебе хоч трішки на руках потримаю. Непосидяко ти мій маленький, — сказала Наталка.

Дівчинка підійшла до мами. Мати посадила трирічну дитину собі на коліна. Вона милувалася сірими очима дівчинки та її білесенькими кучериками, які вибивалися з-під панамки.

— Яка ж ти у мене гарнюня. Копія тато. Жінка міцно обійняла дитину. І їм було затишно удвох. Вони обидві відчували тепло і любов.

Наталка прокинулася від плачу дівчинки. Мала вередувала, совала ніжками. Жінка розгорнула дитину.

— Зараз, моя люба, матуся поміняє тобі пелюшечку і все буде добре. Жінка погодувала дитину й глянула на годинник. Була шоста година ранку.

— Петю, вставай! Ми проспали. Корови вже давно повигонили. Чоловік вивів корову й, не снідавши, пішов на роботу.

 Дивно, але малеча цілий день не плакала. Вона майже весь час спала. Просиналася лише коли хотіла їсти, і в цей час Наталка їй міняла пелюшки. Жінка встигла переробити майже всю хатню роботу. 

— Петрусь! Як ти відпрацював до обіду голодний? Сідай до столу, я вареників з сиром наварила, — вешталася біля чоловіка дружина.

— А з малою хто був? — здивовано запитав чоловік.

— Вона спала весь час. Тільки просиналася, як пелюшки мокрі були, та коли їсти хотіла.

Петро пообідав і підійшов до колиски. Дитина в цей час прокинулася, її щасливі оченята дивилися на спантеличеного батька.

— Петю, що там? — скрикнула дружина, прибираючи посуд зі столу.

— Нічого, мала прокинулася, мабуть, їсти хоче. Твої вареники розпашілися на всю хату. Іди-но сюди, мамко, — весело заговорив чоловік.

Наталка взяла дитину на руки, приклала до грудей і раптом згадала про свій сон.

— Петю, мені сьогодні такий дивний сон наснився... 

Наталка розповідала довго, смакуючи кожну деталь сну, яку вона запам'ятала.

— Петю, я гадаю, що хвороба залишить нашу крихітку. Я ж її бачила в трирічному віці. Ну не може так бути, щоб це була неправда? Скажи, Петю!

— Наталочко, це лише сон. Не сподівайся на чудо. У дитини немає одного хребця.

— Ти що, хочеш, щоб вона померла?

— Ні, моя голубонько, не хочу. Та лікарі сказали, що такі дітки довго не живуть.

— Петре, йди на роботу! Якщо ми тобі не потрібні, можеш іти, куди тобі заманеться.

Петро пригорнув до себе дружину. Його обійми, такі ніжні та водночас міцні, заспокоїли Наталку.

— Пробач, любий. Мабуть, я справді за ці чотири місяці дуже втомилася.