ТВОЇ СІРІ ОЧІ.

Наталка весь день була сумною. Чомусь цієї ночі їй зовсім нічого не снилося. А вона вже так звикла бачити свою доню здоровою, веселою. І до школи вони її з Петром зібрали, і перший дзвоник відлунав.

— Привіт, люба, — почувся голос чоловіка з коридору.

— Привіт, коханий. Борщ насипати?

— Так, я тільки руки помию. А що з голосом? — запитав Петро. — Чи з дитиною щось трапилося?

— Та ні, з Оленкою все гаразд. Трішки поплакала, мабуть, спекотно було. Я поміняла їй пелюшки й залишила ручки вільними. Ти б бачив, як вона ними гралася.

— А зараз, як вона?

— Спить. То посміхається, то брівки насуплює. Колись бабуся казали, що до діточок у снах янголи прилітають та бавляться з ними. Мабуть, і наша з янголятками грається. Сідай до столу, борщ вже вичах.

 Увечері Наталка подоїла корову, налила в миску молока Мурчику й увійшла до кухні. Під плитою, в якій вона пекла хліб, виднівся краєчок якоїсь тканини. «Начебто вдень я не бачила її тут, — подумала жінка. — Що це за ганчірка?» Наталка нахилилася й потягла тканину. Це було те платтячко, в якому вона бачила свою Оленку уві сні, коли вони йшли до крамниці. Наталка оглянула кімнату. Більше нічого підозрілого вона не помітила. Сховавши одежину під кухонні рушники, вона пішла до хати.

 Цієї ночі ні Наталка, ні Петро довго не могли заснути. Вони обоє переверталися з боку на бік, прислухалися до дихання малої, до кожного звуку, що лунав то з вулиці, то в хаті. І лише далеко за опівночі вони заснули тяжким сном, обіймаючи один одного.

— Мамо, а можна до мене на День народження прийдуть Мишко з Іваном?

— Так, доню, нехай приходять. А, що це в тебе голос такий загадковий?

— Мені Мишко запропонував дружбу.

— Ого! Та ти у нас зовсім доросла стала.

— Та ну, мам. Це ж просто дружба. Ми й так до школи ходимо разом і за однією партою вже два роки поспіль сидимо. Це просто дружба.

— Ну добре, добре. Я згодна, що це просто дружба. А Іван що?

— Іван хороший друг Мишка. Можливо він з Риткою теж товаришувати буде. То було б добре. Вчотирьох гуляти веселіше.

Наталка поставила на стіл цукерки, ситро, торт, що сама спекла, та уткнула в торта дванадцять свічок.

 У повітці почали співати півні. Петро пішов на двір, а Наталка зі щасливою посмішкою підійшла до дитини.

— Петю, Петю! — закричала жінка.

Петро забіг до хати. Дружина була бліда, як полотно. Руки, складені на грудях, тремтіли, наче Наталка відбивала барабанний дріб.

— Що трапилося, Наталю? — скрикнув чоловік.

— Мала не дихає, — ледь вимовила дружина. Петро підійшов до колиски. Дитина не ворушилася. Він глянув на Наталку, яка ось-ось може впасти. Притиснувши міцно до себе найжаданішу жінку, чоловік закусив щелепи так, що було чути, як заскреготали його зуби. Скупа чоловіча сльоза покотилася по щоці. 

Промінчик серпневого сонечка пробігся по личку дитини й вона тихенько пчихнула.

— Наталко, мала жива, — прошепотів Петро. Жінка втратила свідомість.

— Петю, а потім ми з нею розмовляли про Мишка. Отого малого пуцвірка, що бігає у сусідів по двору у ходунцях. Уявляєш, що то наш з тобою майбутній зять, чи не уявляєш? — весело за вечерею розповідала про свій сон Наталка.

— А ми з нею в тирі були. Знаєш яка вона у нас влучна. Так швидко навчилася прицільно стріляти. І мені теж вона про Мишка говорила. Таки буде він нашим зятем.

Чоловік помовчав декілька хвилин. Потім пильно подивився дружині в очі й сказав:

— Сьогодні на роботі мені бригадир сказав, що він вичитав у якійсь медичній газеті, що є якась клініка, де рятують життя таким діткам, як наша Оленка. Він принесе завтра ту газету і ми врятуємо нашу дитину.

Наталка замовкла, здавалося, що вона, навіть, не дихає.

— Повтори, що ти сказав.

— Є надія на порятунок.

Наталка схопила на руки сонну дитину й почала її міцно цілувати.

— Ми тебе врятуємо. Чуєш, донечко? Ми тебе врятуємо, крихітка наша.

Мала прокинулася й почала плакати. Вочевидь мати, міцно притуляючи дитя до себе, забула про її хворобу й зробила дитині боляче.

Майже всю ніч Наталка колихала малу на руках. Дівчинка то плакала, то стогнала крізь сон. Жінка докоряла собі за необережність. Але нічого вже повернути назад не можливо. Під ранок Наталка, сидячи на підлозі з дитиною на руках, заснула.