ТВОЇ СІРІ ОЧІ.

Наталка визирнула у вікно. Петро чомусь сьогодні затримався. Вона побачила, як він вийшов з лісу біля села й почав спускатися понад глинищем.

— От і добре, наш тато вже йде додому, — заговорила жінка до дитини. Наталка не спускала малу з рук, хоча та майже не плакала.

— Чого той Сірко цілий день у садку лежить? Навіть їсти не приходив, — говорила сама до себе Наталка. Вона колихала дівчинку, наспівуючи їй колискову. Маленька іноді посміхалася уві сні, іноді стогнала. Наталка в такі хвилини притуляла маля до серця й починала плакати.

— Сонечко моє. Зірочка ясна. Я б забрала у тебе твій біль та хворобу, щоб ти росла здоровою та щасливою. Чому у житті така несправедливість? Невже наше кохання – це такий великий гріх? За що Бог забирає життя у ні в чому не винної дитини?

Двері у кімнату відчинилися й на порозі з'явився Петро.

— Петю, ти що п'яний?

— Ні, я не п'яний. Я лише трішки випив. Сьогодні Ілько виставлявся за родини. Його Марійка дівчинку народила.

— Дай їм, Боже, міцного здоров'я, — сказала Наталка. — Ти вечеряти будеш?

— Ні, не хочу. Я — спати. А Сірко що, цілий день у садку лежить?

— Так, цілий день. Мабуть, йому недобре. День он який спекотний був.

Наталка знову глянула у вікно. Собака підвівся, задрав голову й завив так, що Наталка аж відсахнулася від вікна.

— Петю, не на добро собака виє.

— Зараз я його завию, — вигукнув чоловік і пішов на вулицю. Він гримнув на собаку декілька разів і той, підібгавши хвоста, поплентався до своєї буди.

Дитина покупана, корова видоєна, кури, качки зачинені, свині нагодовані. Сьогодні Наталка падала з ніг, але чоловіка не чіпали. Вона розуміла, що він теж дуже виснажився морально. Вона б і сама хильнула чарку-другу, щоб забутися хоч на мить. Але вона зовсім не п'є.

Жінка присіла на край ліжка й почала колихати колиску. Від втоми та своєї колискової Наталка повільно похилилася й лягла поруч з чоловіком.

— Матусю, поправ мені, будь ласка, фату. Вона щось трішки на бік з'їжджає.

— Зараз, доню, я візьму ще шпильки.

Оленка стояла перед великим дзеркалом. Вона була неймовірно красивою нареченою. Біля дзеркала стояв букет червоних троянд. Це їй сьогодні вранці подарував тато. Такі дивні обставини — її день народження та весілля вони святкуватимуть в один день. Ні, це не дивні обставини. Вони з коханим навмисне так спланували.

«Двадцять один рік. А наче ще вчора ходила до школи. З Мишком, Іваном та Риткою в піжмурки грали. А тепер я вже доросла. Я наречена! Як це круто звучить».

Наталка увійшла до кімнати зі шпильками, але Оленки в кімнаті не було.

— Оленко, де ти? — погукала доньку жінка. В кімнаті було тихо. Ця тиша почала давити на вуха й жінка прокинулася. Вона відчула, що на неї з темряви хтось дивиться.

— Хто тут? — пошепки запитала жінка. Але в кімнаті було тихо. Вона підвелася й підійшла до колиски. Дитина не спала. Наталка взяла малу на руки й підійшла до вікна. Місячне сяйво освітило лице дитини. Красиві сірі очі, не по дитячому засмучені, дивилися на Наталку. Це їх погляд відчула жінка. Їй стало моторошно, але вона не могла відірвати свій погляд від очей дитини. Вони наче говорили щось без слів. Наталка розгублено шепотіла:

— Донечко, я тебе не розумію. Пробач мені, доню. Вона почала плакати, потім згадала, що вона повинна погодувати дитину.

Наталка сіла на край ліжка й приклала малу до грудей. Дівчинка жадібно ковтала молоко, не зводячи очей з мами.

— Все, моя люба, пора, — почувся голос поруч.

— Тьотю, можна ще трішки побути біля мами? — попросилася дівчинка.

— Час вичерпано. Ми повинні поспішати.

— Я не хочу. Чуєш, не хочу! Мені там буде погано! — почала плакати мала.

— Не бійся, я не дозволю нікому, щоб тебе ображали. Дивися, місяць вистелив нам з тобою доріжку. Ми повинні на неї стати до сходу сонця.

— А якщо не встигнемо?

— Тобі все одно прийдеться піти, але трішки пізніше.

— Я хочу пізніше. Хай буде трішки пізніше.

— Але до тебе повернеться той нестерпний біль.

— Нехай болить. Нехай болить! Я хочу побути ще трішки біля мами.

Жінка в сірій сукні й чорному плащі відійшла від дівчинки. В цю мить нестерпний біль пройшовся через все маленьке тільце дитини. Вона випустила мамину грудь, сльозинки одна за одною скотилися з її красивих сірих оченят. Наталка злякалася й притисла малу до себе. Вона відчула, як дитинка напружилася мов струна, а потім обм'якла. В її оченятах почала згасати іскорка життя. 

— Я згодна, тьотю.

Смерть взяла крихітку за ручку і вони пішли доріжкою, всипаною квітами.

Наталка прислухалася до дитини. Оленка не дихала. Її напіввідкриті очі вже не відбивали місячного сяйва. Руки матері затремтіли й вона втратила свідомість.

Сива жінка сиділа біля вікна й вдивлялася у вишневий садок. На маленькому пагорбі стояв невеликий хрест і росло багато-багато квітів.

— Наталко, ходімо. Вже всі зібралися. Не гарно буде, якщо ми запізнимося. Роман та Світлана нам не чужі — сусіди ж таки. Горе в сім'ї он яке. Мишко у них був єдиною дитиною. Вони для нього все готові були віддати. Якби не той мотоцикл, може хлопець живий був би. Кажуть люди: «Купив Яву — копай яму», — сказав чоловік і підійшов до дружини. — Ходімо, чуєш?

— Чую, Петю, чую. Нашій Оленці сьогодні було б двадцять один.

 КІНЕЦЬ