ТВОЇ СІРІ ОЧІ.

— Мамо, ну що ти там застрягла? Неси швидше білий фартух, і стрічку випускниці не забудь.

— Оленко, ось твої білі черевички. Взувайся давай, а я квіти принесу.

— Мамо, допоможи краще стрічку заколоти булавкою на плечі, а то вона весь час злітає з мене.

— Петю, неси швидше букет з коридору. А ти сам зібрався вже? Чи ні? Петю, ти де?

За пів години сім'я йшла до школи. Сьогодні в Оленки вранці останній дзвоник. Вона закінчила восьмирічку. А увечері... А увечері буде велике гуляння з батьками. Цілу ніч дітлахи — ні, вони вже не дітлахи, будуть танцювати, співати, їсти смачненьке. Сьогодні нарешті батьки дозволять їм випити по келиху шампанського. А потім... Потім вони всі разом підуть назустріч сонцю, назустріч новому життю, де їх чекає безліч можливостей.

— Наталочко, встань з підлоги. Я не чув, коли ви поснули.

Наталка потерла поперек, який затерп за ті дві години, що вона сиділа нерухомо, боячись розбурхати дитину. Петро взяв малу на руки. В променях ранкового сонечка дівчинка здалася набагато старшою.

— Наталочко, ти подивись. За останні дні наша дівчинка дуже змінилася. Мені здається, що вона має вигляд більш дорослої дитини. Чи то мені так здалося?

Дружина підвелася з підлоги й теж подивилася на малу.

— А ти знаєш, Петю, ці сни нам не просто так сняться. Та я не знаю чи то до добра, чи то до лихої години. З нами хтось грається. Але хто? Я вчора знайшла біля плити рожеве платтячко, у якому мені наснилася Оленка. Зараз я тобі його покажу.

Жінка вийшла у двір й швидко повернулася.

— Петю, плаття немає. Але я його бачила! Я тримала його в руках, А потім поклала під рушники.

Чоловік поклав у колиску сонне немовля і мовчки вийшов на вулицю. Наталка сіла на ліжко і взялася за голову.

— Боже, за що такі муки? За що? Я божеволію, а моє дитятко скоро помре.

До хати увійшов Петро.

— Не тільки ти божеволієш. Я, мабуть, теж. Позавчора біля хвіртки я знайшов дріб, яким стріляють у тирі.

— Так у нас тиру немає і мисливців у селі теж немає. Звідки той дріб міг взятися?

— Він теж був з мого сну. Я поклав його у залізну банку з-під крему для взуття. Дивно, але дробу теж немає, залишилася тільки порожня банка.

День пройшов як у тумані й для Наталки, і для Петра.

Сидячи ввечері за столом, дружина раптом згадала:

— Петю, а бригадир приніс ту лікарську газету? Ми можемо хоч на щось розраховувати? Що в ній написано?

Петро опустив очі. Його руки затремтіли, він не знав куди їх покласти, щоб вгамувати те тремтіння.

— Ти чого мовчиш? Де газета? Дай я її сама прочитаю, — сердито вигукнула дружина.

— Немає ніякої газети, — відповів Петро.

— Як немає? Ти мене обдурив? Навіщо? Навіщо ти це зробив? Ти найгірший, кого я у своєму житті знаю...

— Ні, Наталочко, я тебе не обдурив. Газету спалила теща Степана, коли розпалювала плиту.

Наталка впала на стіл і беззвучно почала плакати.

— Наталочко, щось у нас з тобою цей тиждень найважчий з останніх чотирьох місяців. Всі ці дивні сни дуже вимотали й тебе, і мене. Залиш цей посуд на столі, ходімо ляжемо сьогодні трішки раніше. Згадаймо наше минуле щасливе життя.

Петро пригорнув до себе кохану, і вони довго розмовляли, згадуючи поцілунки під зоряним небом, обійми у променях ранкового сонця. Оленка цієї ночі спала спокійно, тому спогади про минуле зігріли душу Наталці та трішки заспокоїли нерви Петру.

— Тато, любий, як добре, що ми з тобою вибрали саме медичний університет. За цей рік, що я провчилася, я зрозуміла — це дійсно моє покликання. Я буду дитячим лікарем — це однозначно.

— А пам'ятаєш, як ти не хотіла їхати сюди? Я хочу бути актрисою, або космонавтом, — сказав серйозно батько, а потім вони удвох розсміялися.

— Тато, а ми поїдемо цього літа на море? Ти обіцяв. Я ні разу у своєму житті не бачила моря, так само як і мама.

— Доню, ти ж знаєш, що в селі літом у відпустку ніяк...

— Тато, ну хоч на три дні, ніжки помочити, медузу побачити.

«Море, яке воно чудове тепле ніжне. Дівчата мої які гарні. Засмагли, на метисів схожі. Обожнюю їх.»

Сон Петра перерва дзвінок будильника.

З сумом у серці чоловік пішов управлятися по господарству. Він сам ні разу у своєму житті не був на морі. Бачив його лише на малюнках і чув тільки розповіді про те, яке воно чудове. Йому, як дитині, захотілося потримати у руках мушлю, прикласти її до вуха. Чоловік підійшов до собаки, щоб насипати йому їжі.

— Сірко, що з тобою? Чого ти скімлиш?

Собака лежав у своїй буді й не хотів вилазити. Він іноді підвивав, іноді скулив. З його собачих очей тоненькою цівочкою текли сльози.

— Сірко, не вий. І так на душі гидко. А від твого скавуління мурахи по шкірі біжать. Іди геть. Чоловік відв'язав собаку й випустив його за двір. Пес нехотя поплівся у вишневий сад й ліг на невеличкому пагорбі.