1971. Інакше і бути не могло

— Ми вперше зустрілись на похороні його діда. Тоді йшла сильна злива. А коли урну встановлювали в комірку гримнуло так сильно, що той чоловік аж підскочив, я ж при собі трохи хіхікнула. Можеш вважати мене бездушною істотою, але я навіть не знала цих всіх людей — відповіла літня жінка на запитання санітарки “Хто це поруч з Вами?”.

— Тоді що Ви там робили? — продовжила запитувати молода дівчина, яка шукала цю пані, щоб перевірити чи випила та ліки.

— Я з друзями грали “Правда чи Дія”. Черга обирати дійшла до мене і я вибрала дію. Перед початком гри було домовлено, що деякі дії можуть виконуватись і пізніше, якщо під час гри це неможливо. Так мені загадали прийти на чужий похорон в чорній сукні і капелюсі, на підборах і в сонцезахисних чорних окулярах. Обов’язкові деталі — дорогі прикраси і червона помада. Я ж завжди була згідна на всяке божевілля, тому погодилась. Тієї ж неділі в церкві оголосили про похорон 82-річного чоловіка, який відбудеться вже в понеділок. Ми з моєю подругою Софією багатозначно переглянулись і зрозуміли, що це наш шанс. Нас молодих не зупинила навіть сильна гроза, навпаки, ми додумали ще водія і парасольку. Влад тоді випросив у батька новеньку чорну іномарку. Він і відвіз мене на цвинтар, а Софія, Катя і Руслан наглядали за всім з автобусної зупинки. Прийшла я приблизно тоді коли вже вели молитву на кладовищі, тож я стала трохи далі від них всіх. Коли люди почали розходитись, я теж розвернулась і попрямувала до виходу. На тих шпиляках я ледь не вгрузла в тому багні, але продовжувала свою поважну ходу. Саме в цей момент хтось схопив мене за передпліччя. Я так злякалась, що аж підскочила. Вгадай хто це був, — жінка звернулась до санітарки.

— Той чоловік з фото.

— Звісно, що він, та тоді йому було ще 19. Він промок до ниточок. Дощ стікав його обличчям, а чубчик геть зовсім прилип до чола.

— Хто ти? — дуже навіть грубо запитав він.

— Ви стиснули мою руку, мені боляче.

— Хто ти і нащо прийшла сюди?

— Це цвинтар, сюди приходять ті, хто втратив рідних, — сказала те, що першим спало на думку, тоді шарпнула руку і швиденько попрямувала до автівки, — сміється. — Так швидко я ногами ще не перебирала. Влад же ж додумався відчинив мені дверцята і ми поїхали. Я зняла капелюх, потім окуляри і в той же момент я зустріла на собі погляд того хлопця. Тоді я закричала до Влада “Зупинись. Цофни до нього, будь ласка” і вийшла до нього. — Візьми, тобі більше вона зараз потрібна, — я простягнула йому парасолю, а він просто розвернувся. Тоді я наздогнала його і теж зловила за передпліччя, мовляв: Тобі може бути зараз боляче і важко, але потім буде ще гірше, бо вже не всі захочуть повертатись до цієї теми з минулого. Я знаю як це втратити рідну душу, та я знаю, що він точно б не хотів, щоб ти захворів від цієї зливи.

— То хто ти в дідька така?

— Жінка в чорному.

— Я вклала в його руку парасолю і заскочила в машину. За цю коротку розмову встигла промокнути наскрізь, тому вдома прийняла гарячий душ і поставила чайник на газ. За цей час приїхали решта і в мене почали випитувати хто він і чого хотів. Приховувати мені не було чого, тому я розказала як все було. Вони “підколювали” мене ще деякий час цим, але це не завдавало мені дискомфорту. Та й багато часу приділяти на роздуми не було, бо закінчувався семестр і треба було багато працювати, я ж стипендіантка.

— А Ви знали того хлопця?

— Ні. У нашому селищі майже всі знались, декого просто впізнавала, але його родини і прізвища я ніколи не чула. Але однієї неділі про все довідалась: я з бабусею крокували до дідусевої могили після Літургії і вперше звернула увагу на родинний гробівець того хлопця. Я запитала чи не знає вона хто це такі. За словами бабусі, це були дуже порядні люди, але роз’їхались по світу бізнес розвивати. Та старий Федір вирішив залишитись. Проживши рік на самоті, він поїхав до сина, тому будинок довгий час пустував. Коли я ще була мала то того Федора поховали, а тепер і його сина Кирила, з яким він жив. На період скорботи вони залишились в особняку, щоб пізніше замовити заупокійну Службу Божу на 9 днів, а потім і на 40, та й щоб відпочити від гамірного міського життя.

— Історія дуже захоплива, але Вам вже пора прийняти ліки, — наполягала санітарка, яка весь час уважно слухала не відводячи погляду від жінки.

— Гаразд, тоді поволі йдемо, я дорозкажу, хоча там ще буде розмови не на один день. Це лише початок грандіозної любовної історії. — Жінки почапали до палати, тримаючись одна за одну, хоча скоріше за все санітарка підтримувала ту.

— То що було далі? Ви зустрілись? — нетерпляче запитала санітарка, впевневшись, що ліки прийняті.

— Ми не зустрілись ні того дня, ні наступного тижня. Пам’ятаю як сьогодні, що то був четвер і я дуже пізно поверталась з університету. 10 червня 1967 року цей світ покинув мій дідусь через неуважність і безвідповідальність водія маршрутки, який налигався до втрати свідомості. Тоді померло ще три людини і багато постраждало — на очі вийшли сльози, декілька скотились. Санітарка подала жінці склянку з водою і після трьох невеликих ковтків вона продовжила: Того черверга була четверта річниця, і як я собі і запланувала — пішла провідати дідуся. Прийшла туди з іншої сторони, адже так ближче від автобусної зупинки, посиділа там, розказала все, що було на душі і зібралась додому. Заплакана в темряві я послизнулась на мокрій траві. Пекельний біль в зап’ясті, трохи змоклі конспекти і якась постать у білій сорочці підходить до мене. Було трохи страшно, але я старалась не показати цього, тож швиденько зібрала папери і встала, а тоді знову впала. Тепер я і зойкнула і почала бурмотіти матюки собі під ніс. В той момент особа в білій сорочці зупинилась переді мною і підняла мене. Ніч була безмісячна і беззоряна, тож мої спроби розгледіти обличчя були марні, але потім я впізнала голос. Той, що так грубо раніше звертався до мене, тепер був лагідний і турботливий.

— Усе в порядку?

— Так, а от ти не дуже.

— Хіба? Не думаю, це всього-на-всього алкоголь. Ик. Ик. Але якщо тобі потрібна допомога, то я проведу тебе додому. Ик.

— Ха-ха-ха-ха. Ха-ха-ха. Це тобі потрібен супровід. Ходімо.

— Він підтакнув і трохи сперся на мене. Так ми і поплентались до нього. Дорогою він розповідав про свого дідуся і про те, як вони ладнали. Не забув згадати, що названий на його честь. Мабуть тому між ними і був такий міцний зв’язок. Пізніше його вирвало, добре, що зі мною була пляшка з водою. Тоді він почав репетувати, що далі не піде і буде спати на вулиці. Я намагалась його втихомирити, натомість почула слова “Та що ти знаєш про смерть і втрату?”. Усвідомлюючи, що він і не згадає цієї історії, я розповіла про свій біль. На диво він притих, вибачився і сказав, що сам дійде додому. Я не наполягала, але переживала за нього, тому слідувала аж до особняка. Пішла лише коли впевнилась, що перейшов за браму.

— Ви не боялись потім повертатись додому?

— Ні. Якось зовсім про це не думала, лише про нього.

— Так швидко закохались?

— Знову ні. Це не було почуття любові, швидше співпереживання. Мені були знайомі його емоції і стан, але він геть зовсім розкис. Я могла лише сподіватись, що вже скоро він буде почувати себе краще.