Заповідник

— Вони ж точно як штучне м’ясо. Зовсім пластикові. — сказав Макс і після паузи додав, — Ніколи б не став таку вивірку гостровуху трахати. Навіть якби вона мені запропонувала відсмоктати, не погодився б.

Троє хлопців вже певний час уважно розглядали компанію трохи старших від них ельфійських дівчат, що якраз розважались метрів за двадцять від них, на одній з трав’яних ділянок. Дівчата належали до різних видів, а от гра, в яку вони грали, однозначно була ельфійською. За допомогою увіткнутих в траву патичків десь з людський зріст та різнокольорових ниток було окреслено щось на зразок поля. Задачею гравчинь було переміщатись між різними ділянками, згідно певних правил. Це передбачало химерні стрибки, перекочування, іноді навіть колесо чи сальто. Умови гри при цьому постійно трансформувались, бо патички іноді можна було переставляти, а нитки знімати чи натягувати. Ще однією частиною забави були музичні інструменти. Флейта, невеликий барабанчик та пара дзвоників, які періодично переходили з рук в руки. Не схоже, щоб тут передбачались переможці чи ті, хто програв. Артур згадав, як в школі пояснювали, що ельфійська культура намагається не підтримувати прямої конкуренції. Хіба що приховану.

Хлопець не до кінця розумів всі правила, але гра, схоже, була весела. Принаймні для самих дівчат. Вони безперестанку сміялись, вигукували якісь тільки їм зрозумілі жарти, та, здавалось, зовсім не звертали уваги на зовнішній світ. Дивитись на них було приємно.

— Як пластикове мнясо, — повторив Макс і гигикнув, але інтонація в нього все одно була якась замріяна.

— Та зараз все штучне стало. І баби в першу чергу, — авторитетно заявив Данко, — мені батя розказував про старі часи, так це ж зовсім не те, що зараз. Здорова вітальність була.

Слово було нове і не надто знайоме.

— А що воно таке, твоя здорова вітальність? — не витримав Артур.

— Ну це така штука… — Данко на секунду замислився, очевидно пригадуючи чиїсь слова, — коли все по природі. Коли життя просто тече і ніякі правила його не ускладнюють. Тоді все стає просто і кайфово.

Артур та Макс дивились на свого лідера уважно, але розуміння на їх лицях не було.

Данко зітхнув.

— Природа речей, врубаєтесь? Вітер дме, вогонь горить, камінь лежить, а дерево росте. Собака давить кицьку, кицька ловить мишу, а хлоп грає дівку. Так воно є. Принаймні має бути. Але з того часу, як оці, — він постукав долонею по залізу, на якому сидів, — взяли гору, то все пішло через сраку. Понапридумували всяких штучних правил, не від природи, від голови. Типу тварин не їсти, не битись, секс тільки за згодою, не дай боже когось образити зі ста типів гендерно не визначених. Тьху. Та що я вам розповідаю, вам і так то в школі кожен день намагаються в голову запхати.

“Ха. — подумав Артур, — Три рази Ха. Вже скоро я буду знати про цю твою вітальність стільки, що тобі і не снилося, ось так”.

— А ви знали, що у ельфів не від народження вуха гострі? — запитав Макс.

— Шо?! — навіть зазвичай незворушний Данко був цього разу здивований, — це ти з чого таке придумав?

— Та не придумав. Почув. — Макс злегка почервонів. — Підслуховував, розумієте?

— То коли ти в їхній роздягальні сховався?

— Ага, — лице Макса розплилось в блаженній усмішці.

— Ну ти збоченець! Дрочив чи як?

— Не без того. Але слухайте, вони між собою про це говорили і я так зрозумів, що вуха то чисто хірургія, а від народження в них все як у людей.

— Та бути того не може, щоб прям у всіх?

— Ну так. То ж змова.

— Та щось ти вже загоняєшся.

Хлопці якийсь час мовчали обдумючи розмову, а потім їх увага природно знову повернулась до розглядання інших компаній, яких на площі тусило сьогодні чимало.

Хтось сидів за їжею та напоями, хтось розважався химерними настільними іграми, або імпровізованим театром. Найдивнішим видавалось те, що всі ці співи, музичні партії, драматичні монологи і просто розмови не суперечили одна одній, органічно сплітаючись в одну велику мелодію, але без центральної теми.

Якби раптом хтось і спробував стати надто голосним, чи надто яскравим і привернути увагу всіх без винятку, то він би як мінімум нарвався на штраф за сенсорне забруднення. Навіть вивіски кав’ярень були спроектовані так, щоб в чинній мірі зливатись з пейзажем і не турбувати очі зайвою нав’язливістю.

— Мій старий колись розповідав, як він справжню балерину виїбав, — сказав Данко, — ото був кайф, мрія. А одягалась як! Вечірні сукні, мереживна білизна, а на сцені — тріко в обтяжку. Він мені фотки показував.

— Як він її того? — перепитав Макс.

— Ти зовсім дебіл? Ні, звісно, з виступів. Деякі просто з мережі. Раніше в мережу такі речі викладали. Я до чого веду, подивіться, тут же немає жодної жінки у вечірній сукні. Чи з макіяжем. Чи, я закладаюсь, у мереживній білизні. Виключно цей тупий нудний оверсайз, підробні етнічні стрічки та вишивка. Це послідовне пригнічення вітальності.

— Та і балету того старого вже немає, — Артур вирішив, що не тільки Данко може тут переказувати батьківські розумні думки, — футбол заборонено, бокс заборонено, корида заборонена, перегони спорткарів заборонені. Інтернет виключно для науково популярної нудятини та навчання. Ельфи вбили нашу культуру. Все, що в ній було насправді кльового. Подивіться хоч на того он чувака з гітарою. Батько розповідав, що в довоєнні часи такий міг стати зіркою. Збирав би стадіони. А зараз ніхто не збирає стадіони. “Бо тільки локальне — чудове!”, — хлопець скопіював тон голосу шкільного вчителя. — А тому його почують за все його життя пару сотень людей, як би кльово він не грав. А ми тут сидимо і нудно теревенимо, замість того, щоб наповнити свої життя незабутніми пригодами, такі справи. Ми живемо в антиутопії, пацани!